Королева острова Мрій. Рідний край

***

Ми перетнули багатолюдну площу Дикої Ігнасії, що мала б зватися площею Великої Ілесії, але малограмотні забудовники Аєрських островів погано розібрали текст припису.

Хоча сонце ще палило, під високими тополями почав збиратися вечірній ринок. Нічого особливого: продукти, одяг, начиння, блискітки шахраюватого Сірого Чу, бабця Клю зі своїми неїстівними пиріжками… Товарообіг був не найкращим, але, мені здається, більшість людей приходили сюди, в несамовитий гомін і нестерпну суміш запахів, задля розваги.

Ресторан «Шлях королів» розташовувався на початку вулиці Принцеси Лікторії. Від простецького шинку його відрізняли ціни та офіціантки. Колись він належав унікальній жінці, яка відкинула залицяння Отіса ді Емшиса, але тепер закладом керувала її дочка, і губернатор збирався взяти реванш за давню поразку.

Ми знайшли його за зовнішнім столиком у компанії білого вина та золотокудрої кралі, що з писком пурхнула в тінь, ледве побачивши начальника поліції.

– Казав же, друже, тобі треба бути м’якшим із людьми, – докорив ді Емшис. – Дивися, до чого дійшло. Дівчата тебе бояться!

– Вони бояться арешту за проституцію, – відрізав тато. – Конкретно цю ловили дванадцять разів за три роки, але вона так і не порозумнішала.

– Ти обізнався, Кицька дуже пристойна, жодної судимості.

– Ясно, що жодної, адже суддя щоразу відхиляє всі звинувачення. Ви щось хотіли, пане губернаторе? Якщо ні, то я маю справи.

Ді Емшис скривився, одним ковтком допив вино.

– Знову те саме, – сказав похмуро. – Ну й чим я тобі не догодив? Ми ж були не розлий вода, а зараз ти дунешся як сопливе дівчисько. Хіба не знаєш приказку? Хто старе згадає…

– Доброго дня, – вклинилась я, бо тато почав стискати кулаки, а роззяви приготувалися до безкоштовного шоу. – Чудово виглядаєте, синє око вам дуже пасує, але друге краще залишити як є, в моді знову асиметрія.

– Це ти, – констатував губернатор без зволікання. – І тут ти, і там ти… Ну, хто б сумнівався. Прокляття! А я так сподівався, що Ельхарія має нормальну королеву…

– Щось не влаштовує? – Такої зустрічі я не очікувала, так само як і не думала, що він настільки швидко рознюхає про моє нинішнє становище.

– Ще б пак! Я ж не можу знаджувати нашу маленьку Вайолу! – щиро засмутився ді Емшис. – Усі плани коту під хвіст.

– Сумніваюся, що це вас зупинить. – Я знала його надто добре, щоб не співчувати.

– Я, звичайно, можу спробувати, але це зовсім не те… Стривай, дитинко, ти хіба не проти?

Я закотила очі. Губернатор завжди був таким. Душа відкрита, що в думках, те й на язику… Але! Він протримався на завидній посаді понад тридцять років. В ілеському урядовому болоті, де під кожною купиною чекає в кращому разі отруйна жаба, Отіс ді Емшис почувався чудово. Його, безрозсудного хвалька, не сприймали як серйозну перешкоду, проте роки йшли, міністри забувалися, навіть імператор змінився, а губернатор Аєрських островів залишився на своєму місці як символ стабільності, везіння та прихованих талантів.

– А вам не час у відставку, дядечку Отісе? – відповіла я різкіше, ніж збиралась. – У вашому віці головне – спокій, а не спідниці.

– Мені? Та нізащо! У п’ятдесят із хвостиком життя тільки починається.

«Це не вам вирішувати», – збиралася сказати я, але помітила краєм ока в натовпі того, кого не мало бути поблизу, і не ляпнула грубість, що перекреслила б саму можливість співпраці.

Отіс ді Емшис мені потрібен. Він – ключова фігура місцевого товариства. Дуже важкозамінна фігура, чесно кажучи. Якщо я хочу досягти більшого, ніж формальної влади, без його зв’язків не обійтися.

– Чудово, дядечку Отісе, ви мене заспокоїли. – Я навмисне виділяла фамільярне звертання, хоча не називала губернатора дядечком років із десяти. Для швидкого єднання з народом усі методи добрі, окрім позиції сили. – Сподіваюся, завтра побачимось. До речі, у вашому прославленому кордебалеті будуть хлопці?

Здається, ді Емшис спробував це уявити, тому що його фізіономія стала зовсім задумливою.

– А треба? – без ентузіазму уточнив він.

– Самі як вважаєте? – підморгнула я.

– Ну так, згоден… Хлопцям – дівчата, дівчатам – хлопці… – промимрив губернатор і поринув у інтенсивні роздуми. – Логічно… – Він схопився, гукнув хлопчину-прислужника. – Гей, коня мені! Ворушись, ледарю!

От і добре, тепер ді Емшис зайнятий і не докучатиме.

– Тату, я відійду на хвилину, ти не проти? Не чекай мене, я дещо перевірю і відразу додому.

– Той чоловік не шукав тебе, – повільно промовив батько, дивлячись услід натхненному губернатору. – Він ховався. Не очікував, що ти тут будеш. Хто він?

Ех, направити б його поліцейську проникливість у повсякденне русло!

– Старий друг. Він не ховався, а не хотів заважати. Це важко пояснити… В урлуків своя логіка, до неї важко звикнути.

– Дитинко… Будь обережна.

– Це мій урлук, тату, боятися нема чого. Я ненадовго.

Джиммі не вмів ухилятися. Він бачив, що я його помітила, отже напевно чекає осторонь, поки я захочу звернути увагу. Для урлуків королева – істота напівбожественна… Трясця!

Джиммі – моє особисте дітище, дісталося у подарунок разом із Аєрськими островами. Айлон приставив його до мене, щоб навчити людяності. У магічних створінь із цим геть кепсько, одними лекціями не обійтися.

Урлуки кмітливі, швидко навчаються, але емпатії вони не мають. Експеримент полягав у тому, щоб пояснити урлуку, що відчувають люди у тій чи іншій ситуації, чому у схожих умовах емоції різних людей відрізняються і як правильно реагувати на зовнішні подразники. З останнім питанням ми розібралися, відповідь була проста: «Хоч би що відбувалося, треба звести до мінімуму кількість постраждалих», а перші два, на жаль, часом темний ліс і для мене самої.

Я не помилилася: Джиммі чекав біля виходу з ринку. Він добре зливався з оточенням. Якби ми не були знайомі, я б ніколи не запідозрила, що він не людина.

– Джиммі! Вже повернувся! – Іноді урлуки просто вражали. – Все нормально? Доставив принцесу?

– Так.

Коротко і ясно. А чого я ще чекала? Джиммі все робить на совість.

– І що сказав Айлон? – несподівано зірвалося з губ, хоча це точно мене не стосувалося.

– Нічого.

Як це на нього схоже… Що ж, помахаємо минулому на прощання, поспівчуємо ілеській принцесі й бадьоро гайнемо у світле майбутнє.

– Отже, я тепер зовсім вільна. Відсвяткуємо?

– Я не хотів тебе засмучувати, королево.

– Гей, Джиммі, ти про що? – вразилась я, почувши в його голосі нотки співчуття. Приголомшливий прогрес для урлука. Пишаюся ним! – Нагадати, в чому суть усієї цієї епопеї з принцесою? Айлон перескочив десять тисячоліть плюс-мінус кілька століть і змушений відроджувати своє королівство з нуля. Досі нам було по дорозі, але все налагодилось і ми більше не потребуємо одне одного. Я по життю одиначка, Айлон – стародавній король, що звик мати десятки дружин та дітей, причому дружини йому потрібні з нащадків лаорнійців, а то раптом спадкоємець вийде недостатньо магічним? Ми домовилися розійтись мирно, і я щаслива, що він дотримав слова. Ти можеш уявити мене головною дружиною в гаремі? Що, уява здохла? Вище ніс! Сьогодні я познайомлю тебе з купою цікавих людей та фірмовою наливкою Толи.

– Справді?

– Це найкраща наливка з усіх, які я куштувала. Тобі сподобається, вона дуже енергетична. Мені смакує смородинова, хоча вишнева теж розходиться швидко. А сливова…

– Ти справді задоволена, королево? – наполегливо перебив Джиммі.

Він ніколи не вівся на фокус із уявним непорозумінням і зміною теми. Прямолінійність урлуків непохитна. Краплі виявлених емоцій недостатньо, щоб розвинути почуття такту.

– Я правдами і неправдами вибила цю принцесу в Ілесії! Як гадаєш, Джиммі, я б так старалася, якби мене не влаштовувала її поява?

– Ні.

– Ну то в чому проблема? У ній? Зла Ельхарія розлучила ніжну ілеську квіточку з рідною землею? Тепер це головний біль Айлона.

– Так, королево. – Джиммі шанобливо схилив голову. – Розумію.

– Вибач, – зменшила натиск я. – Тобі було нелегко. З ілесцями завжди складно… Дякую за допомогу, без тебе я б просто наплювала на все.

– Знаю. Хочу наливки.

– І я. Ох ти ж!.. – Повідомлена татом новина спливла в пам’яті дуже вчасно. – Джиммі, тут така справа… У мене вдома жах. У сенсі, гостя з тонкою і вразливою душею. Сьогодні ти не урлук, а я не королева, домовилися? Не хочу, щоби довелося її реанімувати. Досить і того, що доведеться вибачатися перед Ламбе.

– Я не підведу, королево.

Джиммі посміхнувся? Та ні, здалося. Нащо йому іронізувати? Я не попросила нічого особливого чи нездійсненного.

А лікар на мене образиться, це гарантовано. Запросити його, чи що? Він візьме Ізабеллу, а присутність чотирирічної дитини – запорука того, що посиденьки не триватимуть довго. Гарне рішення. Заодно і про Юньчика-кур’єра поговоримо.