Королева острова Мрій. Рідний край

У якомусь сенсі зусилля не пропали марно.

По-перше, за час повільного вдумливого читання дощ закінчився. По-друге, стараннями секретаря Угран Зорянонароджений спустився з небес на землю і не став чекати начальника. По-третє, робочий день добіг кінця, а це означало, що можна вирушати додому, до щоденників Ламбе. Там, напевно, інформації більше, ніж в емоційних монологах закоханого юнака. І, по-четверте, Тир упіймав губернатора на брехні.

Той стверджував, що конфліктував із сином через новеньку дівчину в ресторані «Шлях королів» – Кицьку, яка за віком більше пасувала Астору, ніж його батькові, але це була неправда. Листи вбитого юнака адресувалися заміжній жінці з кристально чистою репутацією. У них згадувалися події, що ніяк не пов’язувалися з платним коханням. Зустріч із тим, вечеря там, купівля того, думка про те… З дрібниць складалася зовсім нова картина.

«Я повинен розібратися сам чи можу знову зіпхнути все на лін Артена?» – похмуро думав Тир, збираючись додому.

Губернатор не міг не знати, хто та жінка. Він когось вигороджував ціною власної репутації (дуже задешево, якщо чесно), і навряд чи з почуття такту – воно йому невідоме.

– Інспекторе, готово, – перехопив Тира в коридорі виснажений Піт Кайя. – Рапорт завтра напишу, бо здохну прямо тут. Загалом, Юньчик-кур’єр ніяк не міг пограбувати вдову Рахентен, а за кілька годин бігати в порту. І велосипед йому не допоміг би, і кінь не вивіз би. Мені їхній старий управитель сказав, що тоді теж дощі йшли, дорогу розмило повністю, на ділянці між селами Любки та Крайнє тільки пішки можна було, Вінтарел взагалі на дві доби відрізало. На віллу після обіду була доставка з корабля, то плату запросили втридорога, ще й ворота винесли, коли господиня відмовилася платити. А до моря перевал засипало, розчистили за місяць.

– Дякую, Піте. – Іншого результату Тир і не очікував, але правила є правила, все треба перевірити – і перевірити ще раз. – Мені шкода, що тобі довелося ганяти під дощем.

– Це ще що! – повеселішав Кайя. – Я хоч за маршрутом гасав заради справи, а Матеньро марно оббігав пів міста. Я його в порту зустрів, замиленого повністю. Чому ж ви не послали когось, щоб його зупинити?

– Послати когось на пошуки Ромі Матеньро, що шукає Носатого Муршу? – посміхнувся Тир. – А потім шукати того, хто шукає секретаря? В нас людей обмаль.

– Логічно, – хмикнув Піт. – Матеньро сам винен, міг би повернутися по допомогу, а не грати самотнього героя. Літні люди – вони такі, їм більше за всіх треба. Ну то я пішов. Нареченій привіт.

– Якій нареченій? А, нареченій…

Піт підморгнув і бадьорою ходою нітрохи не втомленої людини попрямував убік найближчої забігайлівки.

Мабуть, це було добре. Піт Кайя – авторитет серед патрульних, що оточили Тира ввічливим холодом з моменту його позапланового підвищення. Якщо Піт розіб’є кригу незгоди, інші теж приєднаються, і атмосфера розрядиться.

Скоріше б!

А біля рідного дому Тира чекав Лювіх зі звісткою про те, що королівське запрошення – не пустий звук, ігнорувати його не можна, навіть якщо дуже хочеться, і звучить воно недвозначно: Тирішер Тир із дамою.

«Недвозначно? Та пішов він!» – Тир психанув і покликав із собою маму.

А що? У неї дар згладжувати гострі кути, під час застільної розмови вона почувається як риба у воді. І їй не завадить більше спілкування із серйозними відповідальними людьми на кшталт лін Артена.

– Це не сімейна вечеря в будинку начальника поліції, – зауважив Лювіх, коли Тир уже вів матір до воріт. – Це масштабний захід, організований губернатором. Ходімо в екіпаж, будь ласка. До речі, Ши Міль поїхала, не чекаючи вас. Якщо ви посварилися, раджу це не афішувати. Король не любить негативу.

Тир не знайшовся з відповіддю і був вдячний матері за те, що вона не розгубилась, а обеззброїла урлука нескінченною балаканиною. Ну і за те, що не покинула сина в останню хвилину, хоча поклялася ніколи не ступати на територію ді Емшиса та його законної дружини.

***

Хороми губернатора розташовувалися на піднесенні і являли собою той тип архітектури, який Тир називав класикою з домішкою п’яної фантазії. Здалеку особняк здавався старим і респектабельним, зате всередині нагадував лабіринт, спроектований у хворобливому маренні.

Товсті білі колони біля парадного входу уособлювали надійність і нагадували про північні міста Ілесії. Великі стрілчасті вікна приємно дивували, особливо вечорами, зі штучним освітленням. Під похилим дахом тулилися чорні химери – плоди праці натхненного місцевого скульптора, що здобув славу кількістю, а не якістю робіт. Сходи були гранітними, з кованими поручнями. На подвійних дверях красувалися голови вигаданих звірів, а стічні труби обплітав пишний виноград. Він тягнувся до першого балкона, де полюбляла стояти з келихом вина дружина губернатора, потім повертав униз і нависав над входом.

По обидва боки доріжок, що оточували особняк, скупчилися сукуленти – знову ж таки ініціатива пані Хаоси ді Емшис. Замість традиційних кам’яних плит (дешево, сердито і «всі так роблять») гості прогулювалися візерунковою плиткою, яка місцями програла нерівний бій із природою.

– Синку, тебе ніхто не змушував сюди йти, але якщо вже ти тут, посміхайся і вітайся, за твою кислу фізіономію мені соромно перед людьми, – прошипіла мати, ледь побачивши вічно похмуру дружину губернатора. – Вони можуть подумати, що ми з тобою чимось незадоволені. Нам це треба?

Тир не уявляв, як вона може так легко переступити через незручність, пов’язану з ді Емшисами. У сім’ї ніколи не зачіпали цю тему. Отіс ді Емшис існував у житті матері, але його не обговорювали ні в позитивному, ні в негативному сенсі. Він просто був. Як змінювалися пори року, у коморі заводилися миші, восени приходили дощі…

Усі звикли до цього, крім Тира. Він підозрював, що питання «Ну чому?!» не звучить лише тому, що відповіді не знає ніхто.

– Я залишу тебе ненадовго, мамо. Дивись, он сестри Плац, і їм дуже весело.

– Їм завжди весело, неробам, – відмахнулася мати. – Розважайся, синку, – пом’якшала майже одразу ж. – Про мене не турбуйся, я не пропаду. Тут усі свої. І якихось особливих церемоній, я так розумію, не планується. Як завжди.

– Я ненадовго, – повторив Тир і впевнено кинувся крізь повільний натовп, що снував туди-сюди в очікуванні незрозуміло чого.

Він вдягнув парадну форму, що до сьогоднішнього дня не знадобилася жодного разу. Урлук не уточнював щодо одягу, тож Тир пішов на компроміс зі своїми внутрішніми демонами, які вимагали бунту. Він тут на службі, а не через примусове запрошення, і крапка.