Королева острова Мрій. Рідний край

Я чекала цього дня десять років і не збиралася дозволяти комусь його зіпсувати. Офіційні заходи будуть завтра, а сьогодні належало лише мені. Досить і того, що останні місяці довкола мене аж зашкалювала кількість бородатих істеричок зі схильністю до суїциду за допомогою урлуків.

Тепер це позаду… Ілесія втратила флот, артилерію, укріплення, стратегічно важливі об’єкти, репутацію, довіру і нарешті здогадалася, що настав час припиняти свою односторонню війну. Чаклунській армії плювати на гучні гасла та погрозливі листівки, а нічого іншого імператор протиставити їй не зумів.

Армада? Ну так, було діло… Урлукам дуже сподобалося сидіти під водою і дірявити днища кораблів, а потім змагатися у швидкості порятунку потопельників. Айлон вважав, що ця вправа додасть магічним створінням людяності, і практикував її, заледве побачивши ілеський прапор. Чесно скажу: допомагало мало.

Війська? Теж стикалися. Вони й близько не мали бажання потикатися на чаклунську територію, проте з наказом імператора не посперечаєшся. Ці билися як загнані в куток звірі, доки не зрозуміли, що їх справді намагаються не вбивати, та ще й зманюють на родючі землі. Хтось дезертирував, хтось переметнувся, хтось організував видовищний відступ і згодом тихенько перевіз до Ельхарії дружину, дітей та улюбленого хом’яка… Всяке було. В ілеських газетах публікували дикі цифри про втрати, і дивним чином вони збігалися з поповненням у королівстві Айлона.

Ми чотири роки підтримували цю війну, більше схожу на локальні сутички армії та школярів, з однією метою: розказати про Ельхарію і пропоновані нею вигоди на весь світ. Країна без населення – це сумно, давно вийшло з моди, безглуздо врешті-решт! Айлону не цікаво правити урлуками. Людей йому подавай, бачте! А люди непритомніють від самої згадки про магію. В Ілесії страх перед карнаїтами в крові…

Я виросла на островах і погано уявляла, наскільки сильні забобони жителів континенту. В моєму розумінні історія – минуле, та й усе. Чаклуни, з якими імперія воювала століттями, зникли і ніколи не повернуться. До того ж звіріти карнаїти почали після того, як Ілесії захотілося стерти їх з лиця землі.

Під час першої дипломатичної сутички з імператором мої аргументи звучали зрозуміло навіть для амеби.

Пункт перший: Айлон – не карнаїт, а лаорнієць. Це зовсім інший народ. У незапам’ятні часи він досягнув настільки розвинутої цивілізації, що винищив себе. Айлон це бачив, без вагомих причин він не повторить помилку одноплемінників. Не треба його провокувати!

Пункт другий: Ельхарія не замахується на чужі землі, її територія повернулася разом із королем із просторово-часової аномалії і зайняла шматочок нічийного океану. Не треба туди лізти!

Пункт третій: у Айлона немає живих підданих, натомість вистачає урлуків, причому відсутність перших безпосередньо пов’язана з обмеженістю та смертоносністю других. Не треба посилати війська на забій!

Імператор виявився тупішим за амебу, хоча це я зрозуміла ще в ранньому дитинстві, коли він великодушно дозволив розоряти гробниці карнаїтів заради наживи і водночас не скасував покарання смертю за зіткнення з магією. Щастя ще, що на урлуків такі дурниці не поширювалися, бо Ілесія обезлюдніла б шляхом судових вироків.

По-моєму, спочатку щось таке й намічалося… Але знаючі люди вчасно нагадали гордовитому Даошину, що колись в імператорську династію затесався нащадок лаорнійців, а кров цього народу, на відміну від давно асимільованих карнаїтів, з віками не розбавляється.

Каюсь, і я підлила олії у вогонь: пообіцяла імператору, що якщо він не перестане дуріти, то Айлон не полінується і особисто обдарує його чаклунським даром. Ну чи ми пустимо цю плітку в усі шайлаські газети, що набагато гірше.

У відповідь імператор підняв такий сморід… Гріх було не скористатися тією рекламною кампанією, яку він влаштував. Без його активного сприяння ми б і за десять років не домоглися невеликого, але стабільного потоку переселенців, причому не тільки збіднілих фермерів і шукачів легкого життя – траплялися дуже цікаві суб’єкти, навіть опальні політики, недооцінені вчені, скандальні лікарі та інші яскраві особистості. Залишалося лиш створити їм умови для розвитку. Добре, що це вже не моя турбота.

Я відпрацювала своє і здобула гідну нагороду. Коли Джиммі доставить у столицю ілеську принцесу лаорнійської крові, ми з Айлоном розбіжимося навіки. А доти королева Вайола повинна гарувати на благо країни та чоловіка… Як же я втомилася від цього безкінечного правління!

Ні, сьогодні – жодних офіційних зустрічей. Набридло. Треба зібратися і переналаштуватись, а то за останні роки мій далекий від зразкового характер став вкрай поганим. Не можна ввірватися в життя Аєрських островів як скажена собака. Беру вихідний і насолоджуюся планами.

«Чарівниця» кинула якір у бухті Пустоголової Чайки. Дивовижне місце… Особливо вдало виглядає скеля, схожа на пташиний череп. Прикро, що я давно вийшла з підліткового віку і вже навряд чи полізу на неї в пошуках пригод. З іншого боку, хто мені заборонить це зробити? Часом і у дорослішанні є плюси.

Шлюпка досягла берега швидко – урлуки любили випинати свою перевагу над людьми і всіляко демонстрували вправність. Не переді мною, з їхнього погляду я – вища істота на кшталт Айлона, тож заздрості непідвладна. А от лікар Ламбе – типова слабка людина, сама доля веліла перед ним красуватися, і начхати, що він давним-давно звик до магії. У деяких питаннях урлуки показували завидну безпосередність…

Лікар єдиний із мого доельхарського життя, хто досі залишався зі мною в печалі та радості. Причина банальна і неприємна: він абсолютно необґрунтовано боявся втратити свою прийомну дочку Ізабеллу і шукав у моїй особі впливові зв’язки. Я не могла злитися на нього… Кожен трохи божеволіє, коли справа стосується близьких.

Всі інші розбрелися хто куди. Капітан ді Крайн щасливий, навчаючи урлуків морській справі, Артур Доріус господарює на острові Мрій, Джиммі Анг повернувся до сім’ї на Ілікію… Наші шляхи розійшлися остаточно і безповоротно, хоч я й не забула старі обіцянки.

Але спочатку – дім, милий мій дім… Як же я скучила!