Королева острова Мрій. Рідний край

Вона летіла, не розбираючи шляху, куди вела стежка. Поруч щось шуміло, шаруділо, подавало ознаки активного життя, але це не мало значення, адже у своїй уяві Шиль чула безтілесні полчища за спиною. Здавалося, навіть сонце померкло і весь світ поринув у тривогу.

Легка хмаринка відпливла швидко, але страх залишився – важкий, нав’язливий, потойбічний, він змушував серце пропускати удари і застилав погляд туманною пеленою.

Головою Шиль розуміла: нічого страшного не трапилося, треба посміятися і відпустити ситуацію, проте неприйняття магії жило у кожного ілесця в крові. Коли про чаклунство говорили на далекому материку, можна було закрити штори і залишити на ніч запалену свічку, щоб упоратися зі спустошуючим відчуттям безсилля. А от тут, біля витоків проклятих мистецтв, Шиль почувалася беззахисною малечею.

Навіть урлуки не спричиняли такого відторгнення, як місце, де діялося протиприродне. Можливо, тому що до останніх років лаорнійці були гарним міфом, а карнаїти – жахом минулого. А, може, у Шиль просто мізки працювали неправильно.

Вона бігла, не зупиняючись, поки стежка не зробила крутий поворот, огинаючи скелю. Дихання збилося, у легенях палала пожежа… Принцеса Шиліміель не звикла до фізичних навантажень. Якщо вона коли-небудь і носилася стрімголов по мармурових підлогах, то в тому ранньому дитинстві, якого не пам’ятала. Хоча навряд чи.

Шиль озирнулася востаннє. Чагарник, суха трава, нещасні деревця… Ритуальна криниця давно зникла з очей, про криваве минуле свідчили лише напівзасипані землею сліди старого фундаменту, що подекуди виглядали з прогалин між чахлою рослинністю.

«Острів потопає в зелені, але тут усе мертве… Яке страшне місце!» – Шиль обернулася, маючи твердий намір дивитися під ноги і не спотикатися, і скрикнула, побачивши перед собою одного з урлуків, які супроводжували то королеву, то її поплічників. Не Джиммі – хлопця з простих, що усміхався як лялька.

Вона відсахнулася з переляку і загубила мереживну туфлю – подарунок Аташі Тир. Ступня натрапила на суху рослину, тонка панчоха не захистила від колючок, і Шиль позадкувала, стрибаючи на одній нозі.

– Обережніше, будь ласка, – чемно промовив урлук.

«Там прірва?!» – вона спробувала зупинитися, але тільки сильніше вкололася і незграбно впала на чиїсь сильні руки.

«Другий урлук?» – Шиль підняла очі й зустрілася поглядом із незнайомцем, що точно не був чаклунським створінням.

Він дивився по-людськи, і як розшифрувати це сумнівне враження, вона не знала. На краєчку свідомості майнула нісенітниця з газет на кшталт «як чоловік дивиться на жінку», але Шиль прогнала заїжджені фрази геть. Її рятівник був вищий за стереотипи, це доводили його шляхетне обличчя і манери дворянина.

Він носив чорні шкіряні штани та батистову сорочку з широким коміром. На ногах – високі чоботи з вишитими сріблом халявами, на шиї – тонкий шовковий шнур і медальйон, на голові – заокеанський крислатий капелюх із загнутими крисами.

Шиль ніколи не бачила таких наживо. Ні капелюхів, ні чоловіків… У незнайомці відчувався стиль чистокровного принца, і не важливо, що цей чоловік перебував на забутому богами острові вдалині від основних морських шляхів.

– Вам подобається? – оксамитовим голосом запитав він.

Шиль зачаровано кивнула. У нього було коротке світле волосся, і сонце підсвічувало пасма на шиї, перетворюючи їх на чисте золото. А чорнота допитливих очей? Від неї паморочилося в голові і підкошувалися ноги. Та ще й ця чарівна усмішка… У світі не знайшлося б істоти, здатної встояти перед нею!

– Зрештою хоч хтось чесно зізнався. Лювіху! Потримай дівчину. Тобі однаково робити нічого, а їй приємно.

Шиль ніби отямилася від солодкого дурману, здогадалася, що треба злякатись, і вистрибнула з обіймів незнайомця, втративши другу туфлю. Незважаючи на зовнішній блиск і привабливу посмішку, він не справляв враження цивілізованої людини. Його видавав погляд хижака – поки що ситого, але в пошуках майбутньої здобичі.

Здоровий глузд натякнув, що беззахисній дівчині краще триматися подалі від небезпечних осіб невизначеного роду занять, особливо в глушині, і хвилюючий трепет почав швидко згасати.

– Я не одна! – хоробро сповістила Шиль. – Я з королевою! – додала, щоб надати ваги своїм словам. – Вона скоро прийде сюди! – Цю брехню спровокувала гримаса на обличчі урлука. – Ми домовились тут зустрітися.

– Тобто Вайола послала вас до лаорнійського каменя і сказала, що приєднається до нас пізніше? – дивним тоном уточнив невідомий.

– Так! – випалила Шиль. – Вона буде з хвилини на хвилину!

Від того, як заблищали його очі, стало очевидно: відповідь неправильна.

– Лювіху, це ти?.. – звернувся незнайомець до урлука.

– Ні, повелителю, – шанобливо схилив голову той. – Ні я, ні Маньо не говорили королеві ні про твоє прибуття, ні про плани на сьогоднішній ранок.

– А кому говорили?

– Джиммі, – пролунало без каяття.

– Чудово, – крізь зуби процідив чоловік. – Прекрасно. Отже, вона, – кивок на Шиль, – із нащадків лаорнійців?

– Не впевнений, повелителю.

– Назви хоч одну іншу причину, чому Вайола могла б підіслати до мене дівчину!

– Їх немає, повелителю. Позбутися її?

– Навіщо? Ця на вигляд приємна. Подивимося, чи зможе вона народити мені сина.

Шиль позадкувала, не розуміючи: це такий витончений, доступний лише обраним жарт, чи зла доля вирішила доконати принцесу Шиліміель якнайшвидше?

– Забираємо її на корабель, повелителю? – уточнив урлук. – Чи дочекаємось королеву?

Відповіді Шиль не почула, бо кинулася бігти, не розбираючи шляху, і не бачила нікого й нічого навколо, доки не влетіла в групу поліцейських біля ритуальної криниці і не повисла на шиї Каяла лін Артена, захлинаючись сльозами.

– Що трапилося, пані Ши Міль? – У голосі начальника поліції було стільки страху, що він передався оточенню.

– Там… Там…

– Що з Вайолою?

– Там король! Ельхарський! Здається…

Поліцейські засміялися, лін Артен навіть не посміхнувся.

– Ведіть, – наказав напружено.

Шиль повела, але в поселенні карнаїтів уже не було жодної душі.