Королева острова Мрій. Рідний край

***

Пробудження почалося з концентрованого запаху йоду та неритмічного стукоту металевих інструментів.

Шиль неквапливо розплющила очі, сподіваючись, що шум зникне сам собою. Як і відчуття холоду. І дотик грубого простирадла до шкіри. І біль у лівому лікті. І гіркота в роті разом із відчутним голодом.

Марні надії…

Лікарня – це стало зрозуміло з розмов персоналу. Загальна жіноча палата, заповнена десь на третину, перший поверх

І що Шиль тут забула? Рука, звичайно, болить, але не настільки ж, щоб займати місце пацієнтки, якій воно потрібніше!

Шиль ривком сіла.

Коли сонце встигло піднятися так високо?

Хм…

Учора все було не надто погано, щодо цього сумнівів немає. Коротка непритомність, нічого серйозного.

Тяма повернулася швидко. Поруч чомусь опинилася пані ді Емшис. Вона звинувачувала інспектора Тира у всьому підряд, а потім дала Шиль маленьку позолочену фляжку, що вміщала не більше кількох ковтків.

Тир спробував її забрати, зав’язалася неабияка перепалка… Шиль на зло всім владним чоловікам підтримала пані ді Емшис, випила смердючу рідину до останньої крапельки, втратила можливість дихати і як ніколи пожалкувала про те, що ніхто і ніколи не вчив її жити в реальному світі, а навчання на власних помилках надто непередбачуване, щоб ним зловживати.

Далі?

Порожнеча.

А тепер лікарня: довге приміщення з високими стелями, вікна по всій південній стіні, матер’яні перегородки між скрипучими ліжками, кашель і стогін на віддалі, стукіт підошов і дзвін скла.

Хотілося втекти звідси якнайшвидше, але сукня була забруднена на грудях чимось із неприємним кислотним запахом, висока зачіска розпалася, волосся злиплося, перетворилося на сплутане місиво, обличчя ніби протерли брудною ганчіркою, одна туфелька загубилася, а друга, залита мильною водою, валялася під ліжком у дальньому кутку. Шиль почувалася надто розбитою, щоб її діставати.

Вона сяк-так підтягнула панчохи, всипані реп’яхами по всій довжині, і опустила ступні на підлогу. Вони одразу ж промокли, ще й ковзали по гладкій плитці. Шиль прикусила губу, стримуючи зойк, але повернути рівновагу вдалося швидко і просто. Певне, цьому посприяли завіса, що раптом відсунулась, і побита жінка за нею, що дивилася чи то жалібно, чи погрозливо – крізь синці і набряки важко було розібрати.

– Що, горда? – говорити розбірливо сусідці заважали вибиті передні зуби, але Шиль більш-менш розбирала слова. – А мій мене любить… І привозить сам, коли треба, і забирає, коли час. Не те що ваші буржуї! Гроші візнику кинув і типу сімейний борг виконав. Нагуляла, мабуть? Труїла виродка, та й сама траванулась? Розумію. Сірого Чу як поклали, то якісних порошків ні в кого не допросишся, всі святими стали. А у бабки Клю зілля не купуй, від нього з відра тиждень не злазитимеш.

Шиль пролетіла мокрою підлогою як на крилах. Вона не роззиралась, але краєм ока помітила, що основний контингент палати – байдужі до всього старі жінки й молоденькі дівчата, що відверталися до стіни від кожного шереху. Лише біля одного вузького ліжка сиділи сторонні – родичі, напевно. Персонал? Безперечно, десь був, але поблизу Шиль нікого не бачила.

Вона вибрала неправильний напрямок і замість дверей уперлась у вибілену стіну. Довелося розвертатись і шльопати назад – до потрісканої арки, завішеної шматком пожовтілої тканини. За нею виявилася тьмяна кімнатка з письмовим столом і худою жінкою в окулярах. У протилежній та північній стінах теж виднілися арки.

– Добриде… Тобто до побачення, – прошепотіла Шиль, перетинаючи кабінет.

Початковий намір попроситися до умивальника і хоч трохи відчиститися вона загубила ще дорогою сюди.

– Там чоловіче відділення, – байдуже повідомила жінка.

– Ясно, мені туди не можна, дякую, гарного вам дня…

– Чому не можна? У нас вільна країна, заходьте хто забажає, почувайсь як удома, – прозвучало вороже. – А домівки в кожного такі, що по п’ять лікарень поміститься.

Шиль не збиралася розпитувати, що трапилось і чи не потрібна допомога. Протяг хитнув фіранку, що колихалася справа, і стало ясно: вихід там, від свіжого повітря відокремлює всього одне продовгувате приміщення – здається, щось на кшталт приймальні, де сидів невеселий юнак у поліцейській формі й тужливо дивився у вікно.

У формі?..

«Що відбувається?» – намірилася йти напролом Шиль, але змовчала, тому що почула голоси. Долинали вони з чоловічої палати.

Губернатор – його плавну мову ні з чим не переплутаєш. Вайола лін Артен – вона сперечалася з ді Емшисом на підвищених тонах. І Джиммі. Він сміявся, і від його сміху пробирала дрож.

Шиль просунула голову між аркою та фіранкою.

– Та що ж ви тупцюєте? Проходьте! Тільки вас там і не вистачало! – прокоментувала жінка в окулярах.

Її відвертий сарказм залишився без відповіді.

Шиль затамувала подих, зробила несміливий крок уперед і опинилася віч-на-віч із половиною міста.

Як завжди елегантний губернатор, надто яскрава як для себе звичайної королева, усміхнений Джиммі – найгучніші відвідувачі. Ще були присутні блідий начальник поліції з нервовим тиком і темними колами під очима; незворушний поліцейський секретар; розпатланий інспектор Тир; метушливий лікар Ламбе; заплакана дружина Сірого Чу; старий в інвалідному візку та його зла доглядальниця з недоречними квітами на капелюшку; хмура чорнява жінка, що повторювала раз у раз: «Я плачу податки. Я маю право знати, хто вбивця»; чоловік, що дивився на неї з обожнюванням і водночас ніби мріяв задушити її власними руками; тип у химерній мантії і товстун із військовою виправкою.

– Ну все, дорогенька, пожартували – і досить. – Жінка з кабінету схопила Шиль за руку, різко смикнула до себе. – Не заважайте, місце клоунеси вже зайняте.

– Не треба, Ісмо, – зупинив її лін Артен. – Він сам попросив, щоб були свідки, і якомога більше. Доброго ранку, Ши Міль. Як почуваєтеся?

Шиль почервоніла і спробувала руками прикрити бруд на сукні.

– Дякую, добре, – відповіла нейтрально. – А… Емм… Я можу чимось допомогти?

– Ні, – коротко сказав начальник поліції.

Вона тільки зараз помітила, що в палаті є ще двоє людей, зовсім їй не знайомих. Один – у білому халаті, маленький і худий, майже невидимий за спинами інших. Другий – пацієнт. Він лежав на ліжку в дальньому кутку, і лише слабке дихання видавало у ньому життя.

На когось знову напали? Та коли це закінчиться? Звідки взявся убивця, що не боїться ні богів, ні урлуків?!

– Чекаєте на передсмертну заяву? – слабо вимовив той, на кого були спрямовані всі погляди. – Молодці, кх… Швидко зібралися… Добре. Я, Мако Рей… кх-кх! При здоровому глузді та твердій пам’яті заявляю, що… Кх! Мене отруїла дружина, кх-х-х… А чому ніхто не дивується?

Він надовго замовк. Шиль не одразу зрозуміла, що хворий знепритомнів.

Його слова не обговорювали навіть пошепки. Можливо, тому що вони справді ні для кого не стали несподіванкою?

– Запитайте його, хто справжній убивця! – аж пританцьовувала від нетерпіння жінка з чорним волоссям. Її шию прикрашав щільний шарф, намотаний під саме підборіддя. Здається, він заважав її нижній щелепі вільно рухатися. – Він має знати. Він близький до духів!

– Заткнися, Ілінор! – тихо гаркнула королева, та це мало короткочасний ефект. – Ти тут тільки тому, що я не хочу слухати твій ображений вереск за стінами. Не випробовуй моє терпіння.

– Пан Рей на межі, – без помітного суму сказав лікар. – Я б не покладався на його слова.

– А це вирішуватиме суд, – відрізав губернатор і без жалю посмикав хворого за плече. – Мако! У тебе є шанс зробити добру справу. Всі вже зрозуміли, що ви з Амадою дещо влаштували. Гей, друже, не зволікай! Хто вбив Сірого Чу та вашого повіреного? У тебе б духу не вистачило, у Амади сили.

– Він непритомний, – несхвально насупився лікар.

– Мако! – не вгавав ді Емшис. – Хто замішаний у ваших справах із Амадою? Назви імена хоч би їй на зло!

– Він вас не чує!

– Навіщо імена, якщо вбивця… кх… стоїть поряд? – тихо сказав Мако Рей. – Нічого немає… Його не дістати. Магія… ха… ніщо… ха-ха… чу… жах… кх… х…

Усі погляди звернулися до губернатора, що навряд чи очікував на таку відповідь.

«Магія жахлива? Ді Емшис користується спадком карнаїтів? Вбиває здалеку? Його ніколи не зловлять? Доказів немає і не буде?» – прошепотів хтось, і обговорення закрутилося з несподіваною силою. На «Магія – ніщо, а кандидатів у вбивці тут повно, на себе подивіться», сказане Вайолою, ніхто не звернув уваги.

То були останні слова пана Рея. Він поринув у забуття і помер за кілька годин.