Королева острова Мрій. Рідний край

***

Жіноча поліцейська форма старого зразка була страшенно незручною і нагадувала балахон, а не нормальний одяг, але Шиль не капризувала. Всю свою силу духу вона направила на те, щоб сидіти на місці – у комірчині поруч зі сховищем доказів, куди її помістили із завданням перенести інформацію зі старого плаката, засидженого мухами та пропаленого сигарами до нерозбірливого стану, на новий аркуш товстого картону. У принцес почерк каліграфічний, так сказав Джиммі. І не помилився, негідник, але проблема полягала в іншому.

Завдання було нудним. Пересаджування смородинових кущів теж, але тоді над душею стояла бабця Клю і Шиль не насмілювалася лінуватись. А тут її залишили саму під чесне слово. Ніхто не задавав темп роботи, ніхто не погрожував ціпком, ніхто не кричав на всю горлянку, що щось не так.

Шиль старалась як ніколи в житті. У неї були мотивація, засоби, ціль! Але до чого ж марудний шлях до мети!

Літери. Тільки літери. Обережні рухи пера, фірмовий імперський нахил… А зовсім поруч, за п’ять кроків далі по коридору, творилася історія!

У відділку зібралося понад два десятки людей, більшість із яких Шиль бачила вперше. Вони голосно обговорювали уку-ука й Амаду чи то Рахентен, чи Рей – кожен називав її як йому заманеться.

Голоси розносилися будівлею, проникали в комірчину і крізь прочинені двері, і крізь заґратоване вікно без шибок. Як же всидіти на місці?

Там були поліцейські, які пішли зі служби за останні десять років. Якийсь Ойлаф (Шиль не зрозуміла, ім’я це чи прізвище), його дружина Ісма, відставний інспектор Рунгер із доглядальницею… Інші давно змінили сферу діяльності, ніщо не видавало в них служителів закону. Були присутні і сам лін Артен, і Ромі Матеньро, і Носатий Мурша, і навіть якась кудлата бабуся зі шваброю!

Поки на порядку денному стояла Амада і безладна розмова нагадувала базарні розбірки, Шиль встигла зробити аж половину першого стовпця із восьми і перервалася, щоб відпочити, помилуватися своєю роботою із вдоволенням справжньої художниці.

Літера до літери, ніде ні помарки, ні плямки. Відмінний початок.

– Довго ще, принцесо Ілесії? – У комірчину заглянув Джиммі, і Шиль закрила спиною своє творіння. – Давай так, щоб до обіду висіло на стіні.

Вона розраховувала займатися цим щонайменше шість днів і не знайшла, що відповісти.

– Гаразд, п’ять хвилин у тебе є, – вів далі урлук. – Сходи поїж десь.

Шиль відчайдушно замахала головою. Вона воліла б не їсти тиждень, аніж з’явитися перед сторонніми в цьому казенному жаху, яке чомусь називали формою. І волосся висохло без гребінця, стирчить у різні боки, і ніс обгорів, і нігті потріскалися… Нізащо.

– Жодних перерв до фінального штриха? – з розумінням усміхнувся Джиммі. – Достойно поваги та абонементу до лікарні, але це твій вибір.

Він зачинив двері, і чутність зменшилася вдвічі. Що за прикрість! Там же починалося найцікавіше.

Від губернатора повернувся інспектор Тир із новиною про те, що ді Емшис приєднається до зборів, як тільки відчепиться від двох лікарів (у Ламбе раптом розігралася професійна честь, тож він ліз скрізь, де був хоч натяк на протистояння з колегою).

Та відсутніх чекати не хотіли. Щойно Шиль, змирившись із поспіхом, закінчила перший стовпець, гомін посилився, майже переріс у суперечку на підвищених тонах. Губернатору мало не відкрито приписували магію! Натякали на його небезпеку для товариства. Звинувачували його у вбивствах прямим текстом, нехай тільки між собою. Хіба за таких умов можна працювати?

Ще кілька рядків, які й близько не бачили каліграфії, – і допитливість перемогла. Що поганого в тому, щоб відчинити двері? За перо відповідальні руки та очі, слух повністю вільний і готовий до захопливих секретів і грандіозних скандалів.

Петлі не рипнули, але протяг хитнув потривожену стулку сильніше, ніж Шиль очікувала. Двері відчинилися на всю широчінь, ненароком придавивши вказівний палець. Стримати тихий зойк не вдалося.

Інспектор Тир, що проходив повз, глянув у напрямку несподіваного звуку і тепло усміхнувся, ніби Шиль не стояла перед ним в обносках, позавчорашнього дня не було, вчорашнього тим паче, і пані Аташа Тир нічого не казала сотню разів поспіль.

– Ви справді це зробили, Ши Міль? – Як не дивно, він дивився схвально. – Коли встигли? Я думав, Малта у матері в селі.

– Малта?

– Вона займається документами. – У Тира помітно поменшало ентузіазму. – Ви ж збиралися складати іспит, хіба ні? У нас брак кадрів, беремо всіх бажаючих та адекватних, а ви вже у формі?.. – прозвучало більше вимогливо, ніж запитально.

Шиль обіцяла собі ніколи не брехати, але момент був таким заманливим… Їй хотілося подобатися навіть у безформному балахоні, і якщо для цього потрібно трохи прикрасити дійсність, чому б не скоритися невинному пориву?

Тир сам вигадав те, що його влаштовувало. Достатньо лише багатозначно усміхнутися і кинути кілька загальних фраз. Потім, звичайно, він про все дізнається і почуватиметься ошуканим, проте зараз його погляд сяяв захопленням.

– Я відпрацьовую аванс, який взяла за лекції. Самі розумієте, їх не буде, а гроші я вже витратила, – випалила Шиль дуже швидко, прагнучи донести думку, перш ніж згасне рішучість. – Форму мені позичили, бо мій одяг забруднився. І я ніколи не здам іспит. Мене не вчили нічому, крім як бути гарним пустим місцем. І в поліцію мене не візьмуть, бо принцеси колишніми не бувають. Навіть ті, що нікому не потрібні.

– Мені потрібні, – палко заперечив інспектор і мило залився фарбою. – У сенсі, у вас багато друзів, Ши Міль. Я, моя мама, Тола, лін Артен… Як ви можете говорити, що ми нічого для вас не значимо?

– Я нічого для вас не значу! – викрикнула Шиль і зачинила двері перед його носом. – Ви уявлення не маєте, яка я насправді! Все моє життя – брехня… – прошепотіла, витираючи сльози. – Я сама не знаю, чого хочу… Я звикла жити за наказом! Нікому цього не зрозуміти… Всі знають, що і як робити, а я ні! Я намагаюсь, але не виходить! Я постійно про щось жалкую! Я не вмію жити!

– Ніхто не вміє, Ши Міль. – Тир смикнув двері, але не став тягти, відчувши відчайдушний опір. – У тому й суть. Кожен помиляється, розумієте? Світ влаштований саме так. У ньому немає вказівок. Навіть «правильно – неправильно» у кожного своє. Можна мені увійти?

Шиль люто похитала головою, геть-чисто забувши, що Тир цього не бачить.

– У вас усе гаразд? – наполягав він. – Прошу, відкрийте.

– Навіщо? Мені ніколи.

– Та що з вами відбувається? Що знову не так?!

– Вбік! – крикнув хтось за стіною.

Шиль прочинила двері і встигла побачити, що коридором бадьоро переміщається на милицях губернатор – як завжди файно вбраний, навіть з краваткою та золотими запонками. Білий гіпс на його нозі виглядав частиною вбрання і не викликав жодного співчуття.

– Вибач, синку, я сьогодні незграбний як риба-клі на суші, – життєрадісно сповістив ді Емшис, проходячи повз.

Тир завив і відсахнувся, коли одна з милиць притиснула йому палець.

Шиль здалося, це не було сплановано, та й губернатор вибачився більш-менш щиро, якщо «Звикай, буває» взагалі можна назвати вибаченнями.

Інспектор стрибав на одній нозі і шипів крізь зуби. Якоїсь миті його рука в пошуках опори потрапила на двері, і ті відкрилися, ледь не розквасивши Шиль ніс.

– Сідайте! – Легкий дерев’яний стілець був дуже доречним. – Та сідайте! Вам треба холодний компрес. Я знаю! Я якраз пишу про це. Я миттю.

Тир упіймав Шиль за руку біля самого порога.

– Це зайве, Ши Міль, – сказав, морщачись. – Все нормально, не турбуйтесь.

– Але там написано…

– Що в поліції треба бути готовим до синців, – усміхнувся інспектор. – Це неминуче. – Його долоня була широкою і твердою, від неї йшло приємне тепло. – Ви плачете? – Він зачинив двері ногою і залишився в кімнатці, незважаючи на те, що далі коридором назрівало щось важливе. – Що трапилося? Це ельхарський король? Він образив вас?

Запитання звучали оманливо спокійно. Якби Шиль не чула дике биття пульсу під своїми пальцями, то ніколи не подумала б, що в душі незворушного Тирішера Тира вирує буря.