Королева острова Мрій. Рідний край

***

– Ліворуч у долині – руїни карнаїтського поселення, за ними – вівтар. Справа колишній кар’єр, там трапляються скам’янілості. Обережно, іноді камінь кришиться і обсипається, особливо на стежці. Позаду нас – суха ритуальна криниця. Місцеві жителі вважають її склепом, бо після приходу Ілесії туди скидали трупи вбитих карнаїтів. Попереду – скеля Пустоголової Чайки. Он той отвір – вхід у печери, де збереглися наскельні малюнки, але без ліхтаря ви їх не побачите. Роздивіться поки що тут усе, а мені треба декуди сходити. Домовились? – запропонувала Вайола тоном, що відкидав будь-які заперечення.

Шиль не подобався краєвид довкола. Тут було безлюдно та тривожно. Зліва проглядалися зарості високої сухої трави, праворуч скалився глибокий провал, наполовину заповнений водою. Позаду вилась вузька стежка, що розгалужувалася на дві: одна вела до міста, інша тікала кудись у невідомість. Про скелю Пустоголової Чайки й міркувати не було сенсу. Який дурень повзком дертиметься у печери заради сумнівного щастя побачити наскельний живопис? Краще подивитися ілюстрації у книгах, це набагато безпечніше і комфортніше.

– Куди ви? – запитала Шиль, не дочекавшись подробиць.

– Перевірю одне місце. – Вайола явно збиралася йти до низького скелястого масиву за скелею Пустоголової Чайки – на вигляд зовсім неприступного. – Раніше у контрабандистів неподалік була схованка. Нею користувалися кілька людей, але всі вони, крім Сірого Чу, давно мертві. А Чу недавно… Думаю, він не покинув це місце. Хочу глянути, чи немає там чогось підозрілого. Або навпаки… Кажуть, Сірого Чу вбили через уку-ука, але доказів його участі в торгівлі наркотиками поки немає.

– Я сама бачила у нього банки з різними порошками, – палко заперечила Шиль.

– Висушений мозок морської черепахи – підпільні ліки від статевого безсилля, а корінь мавпячої пальми позбавляє виразок. Перемелена шкаралупа яєць птахів-шоарі – приворотний засіб, ще й від безпліддя допомагає. Забобони дуже вигідні, пані Ши Міль, а Чу вмів отримувати гроші. Ну що, розходимось і зустрічаємося тут само десь за годину?

Вайола говорила так, ніби бродити на самоті кущами – звичайна справа. Вона й відповіді не чекала – сприйняла вражене мовчання як знак згоди.

– А можна мені повернутися до міста? – соромлячись своєї боягузливості, пробурмотіла Шиль. – Я пам’ятаю дорогу. – Брехня. Тільки малопомітну стежку та її напрямок. – Мене не доведеться шукати.

«Напросись їй у поміч! Покажи силу духу! Як ти збираєшся обстоювати майбутнє, якщо боїшся власної тіні?» – занив внутрішній голос.

Добре йому, безсовісному. Це не він розривається від занепокоєння. Не йому маряться тіні інших століть. Не в нього тремтять коліна від кожного шереху!

– А мені яка різниця? – І все ж Вайола глянула здивовано. – Якщо раптом звернете до ритуальної криниці, не лякайтеся. Вона закрита, а та стежка теж веде до міста, але повз руїни і вівтар. Це довше, вийдете біля кузні, там попросите, щоб вас провели, не відмовлять.

– Угу… Дякую.

– Ну гаразд, я піду. Справді самі повернетеся? Я можу і швидше збігати. – На обличчі королеви читалася легка досада. – Не хочете зачекати пів години?

Шиль заперечливо похитала головою і впевненіше повторила, що не загубиться.

Було прикро до глибини душі. І тут її вважають кимось на кшталт примхливої дитини, що спочатку слізно просилася в гості, а, ледве переступивши поріг чужого будинку, заканючила: «Хочу додому».

Вайола із сумнівом знизала плечима і почала спускатися до підніжжя скелі, ступаючи вузьким карнизом так впевнено, ніби проходила цей шлях сотні разів. Вона навіть здалеку виглядала стомленою, і сіро-бурий одяг, що зливався з каменем, підкреслював це враження. Донька лін Артена обрала шкіряні туфлі з незвичайною ребристою підошвою, вільні штани з грубої тканини, сорочку з довгими рукавами та хустку замість капелюха. Коли вітер ворухнув поли сорочки, на мить показалося руків’я невеликого револьвера, захованого за поясом. У кишені на стегні проглядалися контури предмета, схожого на ніж.

– Звичайно, їй не страшно… – прошепотіла Шиль, відмахуючись від здоровенного джмеля. – І що? Не всім же бути такими. Ой!

Нахабна комаха пірнула під тонку шаль, за допомогою якої Шиль наблизила надто відкриту сукню до стандартів доброчесності, і закрутилася, лоскочучи шию.

– Геть! Лети звідси!

Шаль злетіла хвилею. Її підхопив порив вітру і вирвав із рук, поніс у кар’єр, розвісив на першому-ліпшому кущі. Джміль обурено задзижчав, трохи покружляв поруч і вирушив у своїх джмелиних справах.

– Та за що мені все це?.. – Й мови не було про те, щоб спуститися кривою ненадійною доріжкою. Цілі кістки дорожчі за репутацію. Яка блюзнірська думка! Наставниці сварили б за неї до втрати пульсу. – Я тепер схожа на блудницю… І нехай!

Шиль тужливо глянула туди, де зникла Вайола. Ось хто дістав би шаль, не замислюючись! І хто ніколи в житті не зрозуміє, чому важливо її повернути, ех…

Може, таки спробувати? Місцевість відлюдна, ніхто не побачить!

І не допоможе, якщо трапиться щось погане.

Шиль трохи потопталася на місці, зітхнула, прощаючись зі своїм добрим ім’ям, і зробила крок до міста. Душу гріло одне: Джиммі напевно розлютиться!

Вона не знала, чому звернула не туди. Не інакше, Вайола наврочила. Адже шлях було позначено чітко і ясно, навіть можна не придивлятися до орієнтирів, але напівзруйнована кам’яна криниця з’явилася ніби з нізвідки, доводячи: деяким людям просте життя не судилося. Провал частково закривав приставлений поруч дерев’яний щит – аж чорний від старості, з гнилими дошками, проломленою діркою і вирізаними непристойними написами.

Шиль постаралася пройти повз, не дивлячись на останній прихисток чаклунів, але голова сама повернулася в тому напрямку.

– Боже ж ти мій! – Хтось за допомогою крейди розмалював частину дощок богопротивними магічними символами. – Яка гидота!

Пролунав голос. Нерозбірливий. Чоловічий. Дуже далекий. Він ішов наче з-під землі і щось вимагав. Шиль чула його цілком чітко, хай і не розуміла слів.

Вона закричала у відповідь і кинулася тікати. На першому ж кроці спіткнулася, впала на коліно, зачепилася сукнею за щербатий край щита і розірвала тканину до середини гомілки.

– О ні, ні, ні… – простогнала, розрізняючи дряпання зсередини криниці. – Будь ласка, не треба…

Щит похитнувся, ляснув на заросле травою каміння стежки й розколовся на нерівні частини. Над провалом у землі показалася коротко стрижена голова з незадоволеним виразом на брудному обличчі.

– Чого треба? – буркнула вона. – Люди працюють. Геть звідси, бо арештую.

– Л… Лю…

– На кришці що було? Попереджувальні знаки! Небезпечно, не підходити, не чіпати, не заважати. Навмисне залишили, щоб кожен дурень побачив. Смішно тобі, га? Робота в поліції така, у лайні порпатись, а вам, веселункам, усе хи-хи і ха-ха! Киш!

– Там труп? – скрикнула Шиль.

– Якщо не зникнеш, буде, – зловісно пообіцяв чоловік із криниці й одразу ж схаменувся: – Стій! Не смій розповсюджувати паніку. Нових трупів немає, те, що відбувається, – частина поточного розслідування. Зрозуміло? І не смій чіпати драбину!

Шиль повільно кивнула, і коли поліцейський, невдоволено сопучи й позираючи з підозрою, поліз назад, щодуху помчала геть.