Королева острова Мрій. Рідний край

***

За дві години трясіння розбитими дорогами Шиль твердо вирішила розпочати нове життя. Для цього потрібно було зовсім трохи: змінити зовнішність (легко!), знайти гроші (прикрас вистачало), добути паспорт (не терміново, а якщо не привертати увагу поліції, то можна й обійтися, багато провінціалів взагалі не використовують документи) і позбутися мовчазного кучера в чорно-сірому мундирі невідомих військ (про це доведеться ще подумати).

Насамперед гроші. Під сидінням їхав важкий саквояж, зібраний наставницями. Сам він – непідйомний вантаж, але коштовності важать небагато.

Поки Шиль витягала його, то зламала ніготь. І чудово! Зроблено перший маленький крок до перевтілення.

– Нафтові інвестиції – це, мабуть, багато. – Від самостійності приємно билося серце. – Я не буду жадібною. Використаю лише стільки, щоб вижити, а решту роздам бідним.

Під кришкою виявилися книги про смиренність, терпіння і прекрасний потойбічний світ для мучеників. Нижче – повсякденний одяг і білизна, збоку – туалетне приладдя та закордонна брошура «Біологія людини для дітей молодшого шкільного віку». І все. Ні натяку на прикраси. Принцеса Шиліміель більше не була гідна носити подарунки імператора.

– Нічого страшного, бідняки все одно не змогли б правильно ними розпорядитися, – голосно, з інтонаціями добродушної Марти, заспокоїла себе Шиль і витерла непрохані сльози образи. – На мені намисто з чорних краоленських перлів, рубінові сережки, золотий браслет, каблучка та шайлаські мережива. Я не пропаду.

І що далі?

Фіранка карети хитнулася, несміливий сонячний промінь упав на дзеркальце, що виглядало із саквояжу, підказуючи: час змінювати зовнішність.

Шиль прискіпливо вивчила своє відображення. М’яка округла лінія підборіддя – це безперечний плюс, типова материкова риса. Маленький рот – мінус, але якщо натерти губи до оніміння, вони розпухнуть на кілька годин. Ніс вузький, аристократичний, зовсім не як у простолюдинів, однак можна надути ніздрі, й тоді і форма верхньої губи зміниться, і навіть вираз обличчя. Який простір для фантазії!

Щоки… Надто бліді. У перехожих за вікном фізіономії червоні від крижаного вітру. Але не біда, тут природа сама допоможе.

А от із очима все складно. Вони світло-блакитні, як у вихідців із далекої півночі. Під час зустрічі на них одразу звертають увагу. Потрібні темні окуляри… Не жмуритися ж постійно? Обличчя ніби чуже, самій моторошно.

І головна проблема – волосся: довге, шовковисте, того особливого золотистого відтінку, що трапляється тільки у принцес. Принаймні так стверджувала Марта. Ще вона клялася, що одяг Шиліміель шиють на спеціальне замовлення, але Шиль не бачила помітної різниці між своєю тьмяною дорожньою сукнею та вбраннями жінок на тротуарах.

Вирішено: волосся – зло, його треба прибрати. Відрізати і викинути без жалю, як імператор Даошин вчинив із молодшою сестрою! І непогано б обзавестися потворною бородавкою чи шрамом… Шрам організувати простіше, але це боляче, небезпечно і назавжди. Спочатку треба погладити жабу, а якщо не допоможе, застосувати жорстокіші методи.

Щойно Шиль дістала ножиці, коні різко зупинились, а наступної миті в двері постукали, та так сильно, що карета захиталась.

– Увійдіть, – само собою вирвалося слухняне мекання. – Тобто зачека…

Двері відчинилися без зволікання, і від холодного повітря, що увірвалося всередину разом із гомоном жвавої вулиці, слова застрягли на язику.

Шиль ще ніколи не стикалася з великим скупченням людей. Вона жадібно дивилася поверх плеча кучера і захоплювалася різноманітністю міського життя. Чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку, коні, собаки, голуби… Вони взаємодіяли одне з одним, самі того не помічаючи. Для них це було буденністю. Жінки в хутрі спокійно проходили повз жебраків, чоловіки в ділових костюмах поважно йшли за робітничим класом, і ніхто не почувався ображеним.

Чому наставниці малювали світ зовсім іншим, населяли його чудовиськами, лякали мільйоном бід? Шиль здавалося, за стінами імператорських володінь і межами багатих кварталів панує справжнісінький хаос, готовий поглинути будь-якого неслуха, але зараз вона бачила дивовижне розмаїття. Як у кошику з кошенятами, де є чорні, білі, руді, смугасті, триколірні… Вони всі чудові, навіть ті, що забруднили лапки!

Безпристрасного кучера, на вигляд – типового військового з рубрики про велич Ілесії, не здивували речі, вийняті у пошуках коштовностей. Швидкими скупими рухами, не соромлячись і не відводячи погляду, він упакував усе як справжня покоївка і закрив кришку саквояжу.

– Приїхали, – сказав беземоційно і простяг руку. – Дай сюди. Будь ласка, – додав після важкої паузи.

Шиль із безмовним криком відсахнулася. По-перше, їй не тикали з дитинства. По-друге, вона й не підозрювала, що чоловіча долоня може бути вдвічі ширша за її власну. По-третє, смаглявий темноокий агресор повністю перекрив вихід, одним рухом перекресливши фінальний пункт рятівного плану.

– Я принцеса… Зі мною не можна поводитися так грубо, – промимрила Шиль, похнюпившись.

Вона не вміла перечити і підозрювала, що момент для відточування цієї навички вкрай невдалий.

– Я урлук, – пролунало байдуже. – Моє завдання: будь-яким способом, але не ціною свого існування, доставити тебе в Ельхарію живою і, за можливості, цілою. Дай сюди.

Ножиці випали з ослаблих пальців, кучер упіймав їх над колінами Шиль і підніс до її обличчя.

– Якщо ти ще раз спробуєш нашкодити собі, я переламаю тобі руки, – сказав буденним тоном. – Це допустима шкода.

– Я просто… Волосся… – Вона повірила беззастережно і затараторила казна-що, аби не думати про свою неминучу долю. – Трохи… Зовсім трохи…

– Посічені кінчики? – раптом хмикнув урлук, ким би він не був, ще й широкий ніс зморщив зневажливо.

– Угу… – Шиль була на межі непритомності від картин, які малювала уява. – Дуже січуться…

– Підрівняти?

– Так, я хотіла… Щоб стало краще… Гарно… – Думки розліталися, слова не зв’язувалися. Шиль розуміла це і мало не плакала від безсилля. – А ще ножицями відрізають нігті, – додала майже розбірливо. – Регу… Регулярно. Ножиці – це не зброя. Вони як гребінець і крем для обличчя.

– Ясно. – Масивна щелепа співрозмовника почала рухатися, видавлюючи зловісну посмішку. – На скільки?

Шиль підняла благальний погляд.

– Що тобі від мене треба? – прошепотіла, втискаючись у куток. – Я ж не втікаю, не кричу, нічого не вимагаю… Чому я всім заважаю?

Урлук пальцями обламав гострі кінчики ножиць і повернув їх у саквояж.

– Поняття не маю, – відповів стримано. – Деякі люди як біосміття. Волосся рівняти на скільки?

– Не знаю. А на скільки треба? – за звичкою ляпнула Шиль і остовпіла: на різкому, позбавленому швидких емоцій обличчі співрозмовника майнула відчутна досада.

– На скільки ти хочеш? – його голос не змінився, але в глибоко посаджених очах читалася злість, над переніссям пролягла складка. – Вирішуй швидше. І не забувай: не встигнемо на сьогоднішній потяг – сядемо на завтрашній. Я не поспішаю.

– Хочу зачіску як у тебе! – з викликом на межі божевілля пискнула Шиль і приготувалася померти швидкою безболісною смертю, тому що урлук одразу ж витяг із-за спини великий гострий ніж.

І правильно. Якщо королівська наречена вимагає себе спотворити, їй нема чого топтати землю. Знайдуться інші – нормальні, вдячні за увагу, готові радувати його величність, а не божеволіти від горя.

– Я пожартувала… Залишмо все як є… Я не завдам проблем, слово честі… Ходімо на поїзд. Будь ласка…

«Яка ж я жалюгідна. Огидно», – Шиль прикусила губу, стримуючи ридання.

Досі їй погрожували тижнем без газет, чи без солодкого, чи без кішки… Це було нормально. Неприємно, але терпимо. Одного разу вдалося навіть переконати Атіфу, наполягти на своєму і не заслужити осуду.

Але зараз… Блиск сталі геть-чисто вибивав усю рішучість. Шиль вдивлялася у відображення тьмяного неба і розуміла: вона погодиться на що завгодно, бо страх сильніший за гордість і прагнення. Є люди, готові віддати життя, але не поступитися принципами, а є принцеса Шиліміель – ганебна боягузка, що трясеться над своїм безцільним існуванням і в глибині душі вірить у казку. Їй хочеться протриматись якнайдовше, адже там, вдалині, кипить і вирує справжній світ. Треба лише вирватися з клітки!