Королева острова Мрій. Рідний край

– Прислуга з вілли розбіглася. – Я зачинила щоденник і скинула руку короля з плечей. Марно намагатися повернути те, що було. В нас більше немає спільного шляху. – Поліція розшукує всіх, хто будь-коли там працював, але це займе час.

– Так, було непросто, – погодився Айлон.

– Що?!

– Не мені. Маньо. Він довго гасав по острову, поки Джиммі не підказав йому, що нам треба насамперед. Тобі не здається, що Джиммі надто розумний?

– Де вони?! – Я розуміла: жоден закон не звинуватить короля в перешкоджанні правосуддю, але хотілося хоч раз у житті висмикнути Айлона із затишного світу вседозволеності. – Ти повинен був повідомити поліцію!

– Я повідомив, – з гідністю парирував він. – Вони погодилися, що тут свідок у більшій безпеці, аніж у вас. Принаймні той свідок, що готовий до співпраці. Його біда в тому, що він звільнився з вілли Рахентен десять років тому і нічого ні про кого не знає, крім пліток. Просто мрія адвоката. Для суду не годиться.

– Мені вистачить і пліток, – заперечила я. – Тим паче, ми маємо точне питання. Веди, повелителю.

– Чому в нас все так закінчилося, кохання моє?

Відповіді я не знала, так само як і садівник Шорш уявлення не мав, як помер Ен Ігорес, тому що тієї ночі Амада передбачливо відпустила всю прислугу. Але наступний вечір підсліпуватий старий запам’ятав добре.

На віллу, потоптавши ніжні шайлаські троянди, заліз злодій. Хазяйка спіймала його на гарячому, проте поліцію не викликала.

«Ти хочеш закінчити як Юньчик-кур’єр?!» – прокричала вона осудливо.

Садівник краєм вуха чув, що кур’єр щось вкрав і втік із браконьєрами, тож слова пані Рахентен його не здивували.

А злодій неабияк розлютився! Аж оскаженів! Обізвав господиню найгіршими словами, навіть ударив по обличчю! Силою забрав якісь папери і пригрозив усіма карами небесними, але Амада лише засміялася.

«Не біжи до татка, він не допоможе. Ми пов’язані навіки, на шибеницю теж підемо разом», – її слова.

Садівнику такі алегорії не сподобалися, і він вважав за краще піти на заслужений відпочинок, поки шкура ціла. Зрозуміло ж, що мова про уку-ука. У чому ще могла бути замішана молода багата вдова?

Злодій пообіцяв, що цього так не залишить, але незабаром острів штормило від звістки про смерть сина губернатора, і все інше на довгий час втратило значення.

– Астор зрозумів, що кур’єр мертвий, а губернатор не допоможе, і, розлютившись, поспішив до того, кому довіряв, – до твого батька, – похмуро сказав Айлон. – Це факт?

– Ні, але я згодна сприйняти це на віру. – На жаль, у питанні щодо мене знову нічого не прояснилось. Як же набридло блукати в темряві! – Хочу когось розговорити. Ти зі мною, володарю?

– Кого? – у тоні Айлона була лише нудьга.

– Губернатора. Звісно, тут на ньому все тримається, і ми не будемо гарячкувати, але…

– Будемо, – перебив король з помітно збільшеною зацікавленістю. – Який сенс мати владу, якщо нею не користуватися?

Наче йому була потрібна відповідь! Айлон загорівся новою ідеєю, а от моє завдання полягало в тому, щоб не дозволити йому наламати дров, особливо в міськраді, і не налаштувати проти Ельхарії усе місто.

Все як завжди. Король летить вперед, королева прикриває тил і вибачається. Подивимось, як Айлон упорається без мене.

Він захотів велосипед. Так, щоб його погризли морські тварюки, поки я запевняла себе, що конфлікт з ді Емшисом необхідний, мій всемогутній повелитель побачив за огорожею патрульного на велосипеді і спалахнув бажанням отримати таку ж річ тут і зараз, при тому що їздити Айлон ніколи не вчився!

Я плюнула на все і покинула його без жодного слова. Він наздогнав мене верхи і при повному параді. Містяни насолодилися видовищем справжньої чаклунської величі, я наковталася пилу і зареклася підтримувати дружні стосунки з тим, кому вже сотню разів сказала: «Прощавай».

Тільки сьогодні.

Тільки заради Аєрських островів.

Тільки тому що я не боюсь труднощів.

***

– Ми б гарно виглядали разом, – сказав Айлон, дозволивши коню гарцювати поруч зі мною.

– Угу. Ти як герой, я як нелегалка, врятована з плантацій уку-ука. Достойно першої шпальти.

Було спекотно, і це не сприяло обміну люб’язностями. Я майже відчувала, як обгораю на сонці. Хоч би вітерець якийсь подув! Але ні, пилюка стояла стовпом і не поспішала осідати. Ще й бездомні собаки нас обгавкали, і чиїсь кози помчали крізь найближчий придорожній чагарник, і вікно вдалині прочинилося, щоб випустити у світ безладний спів сестер Плац…

Раніше я не помічала, що місто настільки галасливе і дратівливе. І запахи! Чому постійно хтось щось готує, відчинивши двері навстіж? А горобці? Вони ж як божевільні, якщо вслухатися! І голуби. Коли вони ходять дахами, це гірше, ніж дряпання нігтем по склу! Про ворон краще і не згадувати. Їхні зграї – як хор імені Зла. Не дивно, що Айлон на нервах.

– Люблю тутешню атмосферу. – Він з хрускотом потягнувся. – Наче потрапив до дитячої книжки. Хоча, звісно, там немає гною й ґедзів… А принцеси бувають. Лиходії всякі теж. І в нас ось одна бродить… Лиходій її ігнорує, але закони жанру непорушні, доводиться їй самій якось викручуватись і шукати зустрічей.

Я не одразу зрозуміла, про що говорив Айлон. Шиліміель нічого робити біля площі Дикої Ігнасії, тим паче з губернатором.

Чекайте, ні. Чого це я записала ді Емшиса до лиходіїв? Він – підозрілий тип, доки не доведено іншого. З ним презумпція невинуватості має бути особливо чіткою, бо одне лишнє слово – і місцеве товариство розбурхається, а нам цього не треба.

– Джиммі. – Чи не вперше я не зраділа, побачивши «свого» урлука, що швидко йшов до міського управління з протилежного кінця вулиці. – Тільки його зараз і не вистачає.

– Це точно, – підтакнув Айлон і прибрав магічний обладунок. – Ого, оце так спека! Як ви тут виживаєте?

Я стягнула його з коня і потягла в слабку тінь кипарисів, що оточували міськраду нерівною стіною.

– Не відвертай увагу. Джиммі – моя турбота.

– А ілеська принцеса? – серйозно запитав король.

– Сама по собі, якщо ти не передумав, – прошипіла я. – Ми йдемо до верхів острова. Будь ласка, поводься ввічливо, ми не в Ілесії. Ті люди – твої піддані, і якщо вже ти прийшов до них, постарайся зобразити людяність. Губернатора це також стосується.

– Так, мій генерале, слухаюсь і підкоряюсь, – жартівливо відсалютував Айлон.

– …захопити Кантолію… – долинуло здалеку, і я перетворилася на слух, забувши про співрозмовника.

Це сказала Шиль. Ніжне чарівне створіння із завидною колекцією тарганів у прекрасній золотоволосій голівці зверталося до Джиммі без натяку на боязкість і (можу помилятися) щось вимагало в обмін на надзвичайні новини.

– І хто це збирається лізти до Кантолії? – оманливо мирно спитала я, заздалегідь знаючи відповідь.

Айлон навмисне байдуже знизав плечима і вказав на балкон міськради, звідки вилетіла ваза з квітами.

– Урлуки надто довго сидять без діла, треба зміцнити їхній бойовий дух, – сказав без жалю. – Кому яка справа до Кантолії? Вони там королеву стратили, чула? Не думаю, що це правильний приклад для інших країн.

– Королеву-вбивцю! Доказів проти неї було стільки, що навіть Ілесія її не захищала!

– Ілесія й іншу принцесу без заперечень віддала чудовиську. Традиція, мабуть. Дивись, там уже стільцями кидаються.

Мені було начхати на те, що відбувається в будівлі міського управління. Я кипіла від злості і не знаходила слів, щоб це висловити.

Ми ж десятки разів детально обговорювали міжнародні відносини! Ми прийшли до єдиної думки, а король ось так просто взяв і послав мої докази якнайдалі!

Так, на те він і правитель, але…

Як же боляче усвідомлювати, що твої слова – порожній звук для людини, до якої ти небайдужа! Чому вважається, що тільки кохання здатне розбити серце? Я не відчувала такої спустошеності навіть тоді, коли отримала прокляття замість очікуваного зізнання.