Королева острова Мрій. Рідний край

***

Шиль спала як убита, бо наливка Толи виявилася просто неймовірною. Та й хіба можна було не пити келих за келихом, якщо навпроти сидів Джиммі і багатообіцяюче посміхався? Той самий Джиммі, який урлук і якого відрекомендували як помічника Вайоли, чудового хлопця!

Навколо розмовляли без перепочинку, ділилися враженнями і насідали з питаннями на, власне, Вайолу – різку жінку з молодим обличчям і білими пасмами у волоссі. Справа йшла до грандіозного скандалу, але Шиль не дослухалася. Вона дивилася на Джиммі, ковтала наливку як воду і насолоджувалася порожнечею в голові доти, доки не відчула щокою салат.

Що сталося пізніше, свідомість милостиво приховала, проте вранці принцеса Шиліміель виявила себе в саду з великою черепахою під головою і якоюсь пухнастою твариною в ногах. Зовнішністю та істота нагадувала бобра, розмірами – худу свиню, поведінкою – собаку. З «кишені» на її животі виглядали допитливі носаті мордочки і ловили довгими язиками повільних плодових мушок.

Шиль не злякалася. Її нутрощі рвалися на волю, мозок ніби складався з розрізнених шматочків мозаїки, кожен м’яз болів, у роті розливалося токсичне озеро хімічних відходів… На тлі цього будь-яка галюцинація – дрібниця.

– О! Госте! Ти коли це з гамака встигла випасти?

Голос хатньої робітниці пройшовся нервами як напилок по склу. Шиль стиснула голову долонями, перечікуючи гуркіт барабанів у вухах, зиркнула на натягнутий між двома шовковицями гамак і зойкнула, коли від сонячних променів засльозилися очі.

– Об Матільду стукнулася? – продовжувала Тола, швидко наближаючись. – Нічого страшного, у неї міцний панцир.

– Що я тут роблю? – прошепотіла Шиль, невпевненими рухами обмацуючи ґулю на лобі.

– Провітрюєшся. Ти губернатору онуків пообіцяла, а потім погодилася і на синів, тому лін Артен від гріха подалі розігнав усіх по домівках, а лікар Ламбе порадив відправити тебе на свіже повітря. Хочеш холодної води? Дуже бадьорить.

– Я?!

Тола штовхнула боброподібну тварину, і та втекла з обуреним хрипом.

– Та ніхто тебе не засуджує, ді Емшис будь-кому задурить голову, натура в нього така. Ходімо снідати.

Шиль подумки завила. Вчора хатня робітниця веселилася найбільше, але зараз на її рум’яному обличчі не було й тіні похмільних мук.

– Я… Що я… Де я…

– Ой, не страждай мені тут, госте, ніхто на твою честь не зазіхав. Тебе Джиммі випроводив.

– Дж… Джиммі?! – від обурення Шиль почала заїкатися. – У якому сенсі Джиммі?

Тола хитнула гамак, проганяючи деревну ящірку, що вмостилася в ньому.

– В тому, що він урлук, йому твої принади нецікаві. Напевно. А ще він єдиний твердо тримався на ногах. Слухай, а й справді… Хто-небудь взагалі знає, як у них там усе влаштовано? Хм… Треба якось перевірити. То йдеш снідати?

Шиль нудило від однієї лише думки про їжу, тому вона заперечливо похитала головою і повільно попрямувала до будинку. Біля кухні спіткнулася об забутий кимось металевий кухоль, але не зупинилася, щоб його підняти, – пішла прямо у ванну кімнату.

– Гарячої води немає! – крикнула вслід Тола. – Всю вилили за ранок! Гей, госте! Гей! На королеву дивитися підеш? Я тобі знайшла сукню, якщо надумаєш. Допомога потрібна?

Шиль мовчки зачинила двері й засунула руки під кран, насолоджуючись прохолодою.

– Госте… Ти це… Вибач. – Хатня робітниця не змусила себе чекати і безцеремонно притулилася до стіни коридору. – Ну, за мамку твою. Хто ж знав, що лін Артен не псих? Я як Вайолу на порозі побачила, подумала, уку-ука в юшку сипнула замість лаврового листя.

– А що з нею сталося?

Розповідала Тола багатослівно і плутано, проте основи Шиль схопила і вкотре подумала, що треба покинути цей будинок якнайшвидше.

– Привид справжній? – запитала те, що хвилювало не менше, ніж сам факт близької присутності місця злочину.

– Та як сказати… – зам’ялася співрозмовниця. – Його ніхто не бачив, крім Уграна Зорянонародженого, та й то здалеку. Це приїжджий медіум, його лін Артен і близько до садиби не підпускає. Але їсти й шарлатанам треба, тож про нашу примару навіть у газетах писали. Госте, ти ж на церемонію не збираєшся, га? А я хочу сходити. Погодуйся сама, добре? Але не пускай Фамку на кухню! Крандаїлицю не пускай, зрозуміло тобі?

– Не буду. – Шиль збиралася лежати пластом і не ворушитися. – Жодних крандаїлиць.

– От і гаразд. Не нудьгуй!

Нарешті Тола забралася додому. Яке полегшення! Від її пронизливого голосу розколювалася голова, потік інформації засмічував мозок і гальмував розумовий процес. Убивство, королева, медіум… Все плуталося, не хотіло впорядковуватися і розкладатися на полички.

Пізніше. Не зараз. Розуміння того, що тут діється, прийде згодом, а поки є терміновіші, ще вчора вирішені справи.

Джиммі ясно дав зрозуміти, що не хоче викриття принцеси. Єдина загроза з його боку – смерть, щоб зовсім не було проблем. Отже, треба зробити так, щоб це стало і невигідно, і важко здійснити.

Злегка освіжившись, Шиль вирушила до кімнати. Десь у саквояжі лежала настоянка від головного болю. Потрібно повернути собі здатність ясно мислити і, доки місто зайняте якимись церемоніями, подбати про своє майбутнє.

Документи. Це найголовніше. Без них Ши Міль немає. Її навіть назад до Ілесії не пустять. Не шукати ж безлюдний острів чи дику глушину? Принцеси не створені для такого життя.

Поки Шиль перебирала баночки і тихо ненавиділа того, хто писав на етикетках лише незрозумілу діючу речовину (спробуй вгадати, що від чого лікує!), двері різко відчинилися.

– Не смій тікати, – монотонно, а тому ще більш моторошно, промовив урлук. – Ти маєш бути завжди під рукою, принцесо.

– Ти сам мене відпустив! – крикнула Шиль, хоча на язику крутилися боягузливі виправдання. – Ти сказав, я можу робити що забажаю!

– Я передумав.

– Це означає, що вбивати мене ти вже не плануєш? Красно дякую! – Сарказм не вдався, плаксиві нотки зіпсували все. – Спасибі на доброму слові!

– Поки що ні, а там подивимося, – прозвучало розважливо. – Не бери близько до серця, тобі просто не пощастило.

– І що мені робити? Чекати? Скільки?!

– Теоретично років двадцять п’ять, але, думаю, за рік усе вирішиться. Живи як жила і не висовуйся. Якщо ти будеш треба, я прийду по тебе.

Джиммі пішов без прощань. Шиль шпурнула в нього найважчу пляшечку, але поцілила в стіну і довго збирала розбите скло і витирала маслянисту калюжу. Голова боліла, на душі було бридко…

«Не пощастило». Цим можна багато що обґрунтувати. Та коли вже принцесі Шиліміель дадуть спокій?!

– Я вам усім покажу, – пробурмотіла Шиль, вишукуючи останній свіжий одяг. – Ви ще побачите… Сам не висовуйся, Джиммі! Ти мені не начальник! Стривай, я знайду на тебе управу… Отримаю документи, і спробуй доведи, що я не Ши Міль! Ти загубив принцесу, тобі й віддуватися. Ха! Даремно ти зі мною зв’язався! Хм… А де моє намисто?..