Королева острова Мрій. Рідний край

– Маньо! – Якщо формально я все ще королева, мало сенс користуватися повноваженнями, а про муки совісті подумати потім. – Маньо! – Я йшла швидко, не звертаючи уваги на зарозуміле хмикання та обурене охання. – Ти мені підкоряєшся? – запитала прямо.

Урлук кивнув.

– Та товариська жінка, коханка губернатора, сказала, що ми з Лювіхом близнюки, – поділився довірливо. – Ти теж так вважаєш, королево?

– У вас одяг однаковий, – закрила цю тему я. – І зачіски. І тут погане освітлення. У мене до тебе дуже велике прохання, Маньо. Ти бачив мого батька?

– Я проведу.

«І зовсім вони не близнюки. Маньо консервативніший, дотримується правил, любить старі пісні, а Лювіх тренує гнучкість і часом наважується розмірковувати вголос. Як їх можна сплутати?« – я крокувала за урлуком і потроху починала ненавидіти музикантів, чий репертуар більше пасував би траурній процесії, ніж урочистостям на честь короля.

«Урочистості на честь короля без короля. Без танців. Без промов. І, здається, без достатньої кількості випивки, щоб гості розважали себе самі. Та це ж як ілеський День Імперії, коли на святкові мітинги зганяють натовп для масовки та позначки у звіті про проведену роботу», – в роздумах я налетіла на край дверей, завбачливо відчинених Маньо, і напевно обзавелася прямокутним синцем.

– Підвал? – уточнила без найменших побоювань.

– Там холодно, їм це корисно, – відповів урлук і відступив убік. – Я не хочу туди. Неприємно. Не люблю таке.

Я щось казала про консервативність Маньо? Беру свої слова назад. Він наздоганяв Лювіха в самостійності. Ще трохи – і в Айлона з’являться аж два нові «Джиммі».

– Яке?

– В Ельхарії божевілля – найгірша з напастей, а тут його шукають добровільно і за плату. Ненавиджу їх. Вони не заслуговують на повагу.

– Хтось напився? Мій батько?

Цього не могло бути. Не з його принципами. Не з його серцем!

– Ні. Це інше.

Я збігла вниз погано освітленими сходами, не чекаючи пояснень. Урлук поки підбере слова… Видно, що його добряче зачепило, а говорити про емоції магічні створіння не звикли.

З підвалом губернатора у мене був пов’язаний лише один спогад. Тут тримали крокодила до того, як вручити його моєму остовпілому батьку і мені – маленькому дикому монстру, що тішився найнесподіванішим речам.

Тоді це місце здавалося казковою печерою, сповненою чудес. Зараз я бачила камінь, плісняву, білий мох і мотлох, що явно планував перетворитися на потерть природним шляхом.

– Тату?

Батько сидів на перевернутому ящику спиною до входу і щось писав при світлі гасової лампи. На коліні виходило не дуже зручно, грифель олівця поскрипував як одержимий, і це нервувало, особливо в атмосфері, що панувала навколо.

– Дитинко, дарма я тебе потривожив. – Тато повернувся на звук мого голосу, і я побачила, що за ним (точніше, перед ним) сидить навпочіпки і мовчки розгойдується худорлявий юнак у претензійному одязі, гідному найвідоміших франтів Ілесії. – Вибач, не подумав. Розважайся, це зачекає до завтра.

– Ти ж не серйозно, тату?

Грифель тріснув, відлетів до блискучих туфель затриманого. Батько не став заточувати олівець – засунув його до кишені, туди ж відправив недбало складений стандартний бланк оформлення підозрюваного.

– У мене скрізь уку-ука, – сказав із розпачем. – Звичайно, я знаю, що на острові хтось та вживає, але щоб у таких масштабах… Я боровся з цим усе своє життя і не досяг нічого… Якби ти не повернулася додому і не підтвердила, що Атуан Малоон мертвий, Сірий Чу не привласнив би його запаси, не збільшив би розмах торгівлі й не привернув би увагу до проблеми. Я й далі жив би в незнанні. Твій батько – пусте місце, дитинко.

– Мій батько нанюхався погані, поки наглядав за обдовбаним шмаркачем, але прямо зараз вийде на свіже повітря, збереться і притягне сюди губернатора, – відрізала я. – Потім мій батько закриє всіх причетних на добу. Гарантую, половину з них це раз і назавжди вилікує від потягу до порушення закону, принаймні сестер Плац точно. А на той час, коли справи з уку-ука-ши вирішаться самі собою, Лювіх приведе Амаду Рахентен, тобто Рей, до якої є неймовірно багато питань. Амада розколеться, тому що я зла і мені начхати на її втрату. Як тобі план, тату?

– Пекар вижив, але навряд чи проживе довго, – пролунало трохи зніяковіло. – Пробач мені, дитинко, я не мав скиглити. Просто прикро, коли діти на кшталт нього, – батько вказав на юнака, – гроблять себе, та ще й платять за це.

– Цей розумник не платив, – резонно зауважила я. – Він зробив головну помилку розповсюджувача наркотиків: спожив свій власний товар. І, наскільки я розумію, прийшов помститися убивці батька? Кому? Губернатору? Чутки від бабці Клю швидко розносяться, зараз ді Емшис у кожного на язиці.

– Цей хлопчик ще дитина…

– У його віці ми з Амадою вбили по людині, – огризнулась я. – Якби нас судили, то не називали б дітьми.

– Дитинко…

– Я ображу тебе, якщо вдам, що ти не знав про банкіра.

– Я знав, що він вживав уку-ука, і знав, що це закінчилося для нього трагічно. Багато хто знав. Справу зам’яли, щоб не руйнувати репутацію банку Рахентена. Він би збанкрутував через скандал. Постраждали б звичайні люди. То була Ілесія, розумієш? За уку-ука вішали без роздумів.

Ще б пак мені не знати… Я сама ледве уникла звинувачення, спасибі Ілінор Роу та її, щоб їм здохнути, знайомим. Десять років тому все було іншим…

– Амаду підозрювали? – після гучних заяв я поступово почала відступати.

– Вона сама зізналася, що чоловік жити не міг без уку-ука і нав’язував це їй.

– Тут ще не ясно, хто кому нав’язував, – пробурчала я. – Гаразд, тату, обійдуся без моралізаторства. Залиш поки що цей овоч, – кивнула на юнака, що, здавалося, спав із розплющеними очима. – У мене три новини, і всі вони кепські. Перша: Амада Рахентен була коханкою Астора ді Емшиса ще за життя першого чоловіка. Друга: Амадою захоплювався Тазер Хол, докладніше розпитаєш Ламбе.

– А третя? – напружено спитав батько.

Третя полягала в тому, що я одержала посилку з материкової Ельхарії. Відправник: Люк ді Крайн, капітан «Принцеси півдня». Вміст: дві заспиртовані голови та лист зі щирими вибаченнями.

Ді Крайн писав, що пам’ятає про свою обіцянку одного разу передати Тазера Хола і Вірса Жакореля в руки правосуддя, але коли ті тварюки в людській подобі потрапили на його корабель, не зумів стриматися і готовий понести заслужене покарання.

Капітан склав усі даровані Айлоном повноваження і чекає на суд. Його єдине прохання: пересилати банки з міста в місто і виставляти на загальний огляд, сподіваючись, що друзі та родичі загиблих на островах Забороненого квадрата побачать законсервованих нелюдів і знайдуть душевний спокій. Урлуки погодилися, що це гідна ідея.

Команда «Вітру Смерті» в кайданах у ельхарській в’язниці, але жодного знайомого обличчя ді Крайн не побачив і припустив, що попередні покидьки давно згнили на морському дні.

Отже, ця нитка обірвалася, хоча я вважала її найперспективнішою у справі Єна Ігореса. Кур’єра мучили довго і безжально. Ми вирішили, що це цілеспрямоване катування, але двоє із банок любили вбивати заради розваги.

Він – їхня жертва, ось тільки перетнулися вони з кур’єром не в порту!

І ми знову повернулися до Амади Рах… Рей, щоб її демони загризли, та її вілли.

Я говорила з перебільшеною вірою в успіх, але раптом Лювіх провалить завдання? Думати про це навіть не хотілося.

Ну а потім з’явився інспектор Тир зі звісткою про те, що Айлон збирається скинути його подружку з даху, і стало не до Амади. Навряд чи вона вбила Сірого Чу власноруч. Є ще хтось, і, напевно, не один.

– Іди, дитинко, – з розумінням сказав тато. – Я залишуся зі свідком. Діти багато що бачать і запам’ятовують. Він важливий.

– Цей хлопець – не дитина! – вкрай розійшлась я. – Єну Ігоресу було стільки ж, коли його різали на шматки заради сміху!

– Значить, я надто старий… Для мене ви всі – діти.

Якщо чесно, мене це не на жарт розлютило. Кожен має відповідати за свої слова та вчинки. Я відповіла!

– Маньо, наглянь тут, – попросила урлука, що тинявся поблизу. – Хтозна… Цей дурень може знати щось корисне.

– Так, королево, – пролунало без ентузіазму. – Сподіваюся, скоро все погане закінчиться.

Я сподівалася на це рік за роком і зрозуміла одне: поки людина дихає, доля її гамселить.