3.2
– Лікарю, будь ласка, не баламутьте місто, – попросила я, коли ми з Ламбе перетнули пляж і почали підніматися ледь помітною стежкою до старого маяка. – Насолоджуйтесь увагою скільки влізе, але не забувайте: до завтра мене тут немає.
– Як же так, королево? Я ж не з неба впав.
– Ви впали з будь-якого іншого корабля. – Перебільшена улесливість лікаря разом із його манерою будувати речення, уникаючи тикання або викання, діяла на нерви. – Ми це обговорювали. Вам не терпиться знайти будинок, прислугу і няньку для Ізабелли, тож уперед, але про мене ні слова!
– Так, королево… Буде зроблено якнайкраще.
Раніше мені здавалося, що Ламбе насміхається, а потім я зрозуміла: його справді переклинило вбік покірності. Бідолаха… Інших життя било фізично, його – морально. Не дивно, що у свої сорок вісім лікар зібрав величезну колекцію барвистих внутрішніх демонів. Але психіатри сказали, що для суспільства він не небезпечний – просто дивний. Як усі ми тією чи іншою мірою.
– У вас багато золота, лікарю. Візьміть урлука для охорони.
– Звичайно, королево, буде виконано! Кого? Лювіха чи Маньо?
– Обох. І не заперечуйте. Якщо один зірветься, другий, як завжди, його зупинить.
– А як же королева?
І як із ним спілкуватися?
«Накази королеви не обговорюються, буа-ха-ха!» – я ледве стрималася.
– Королева обійдеться.
Ми розійшлися на роздоріжжі. Ламбе, втягнувши пристойний живіт і розправивши плечі, пішов у напрямку головної вулиці міста під назвою Паїс, що серед місцевих жителів звалося просто «містом» – через брак конкуренції. Селища, села, навіть віддалені маєтки гордо носили свої простенькі імена, але місто… Воно таке одне і не потребувало уточнень.
Це як із Аєрськими островами: їх п’ять (Малий, Чужий, Черепашача Паща, Матильда, Земля Імператора), населений лише найбільший (Земля Імператора), але покажіть мені того, хто вживає цю назву. Аєрські острови – наше все. Будь-хто розуміє: це не про височенну Черепашачу Пащу і точно не про Матильду, що незабаром повністю порине в морську безодню.
Округла незграбна постать Ламбе та кремезні урлуки зникли вдалині, за густим чагарником і найближчими околицями. Я трохи забарилася, насолоджуючись тишею і солодким ароматом молодих сонцельків.
У чаклунських воїнів була одна безперечна перевага: вони не суперечили і не сперечалися. Для них наказ означав, що його треба виконати, але останнім часом серед урлуків намітилася тенденція до скрупульозних уточнень. Прогрес, о так… Активна інтеграція у розумне суспільство. Добре, що Джиммі цьому не піддався. І шкода… Не знаю точно, чому, але дуже шкода.
Період умиротвореного спокою тривав недовго. Його порушили гучні голосіння і торохтливий візок. Звуки долинали з того боку, куди потопав Ламбе, проте видавала їх низька товста бабця в довгій полотняній сукні і вовняній безрукавці. Незважаючи на поклажу, стара рухалася рівномірно і швидко, навіть дихання не збила на пагорбі.
Я струснула головою, дозволяючи волоссю впасти на обличчя. Літні люди – це реальна небезпека передчасного викриття. Пам’ять у них прекрасна, язик довгий, потреба розповсюджувати новини невгамовна.
За минулі роки я змінилась, але не до невпізнання. Коли на мені не висить гронами церемоніальне золото, я – та сама Вайола лін Артен, яку в окрузі знав кожен собака. І бабця ця… Як же її? Вона вічно торгувала в порту пиріжками, а поліція заплющувала на це очі, бо в неї син загинув на службі років тридцять тому.
– Горе мені, горе! – Стара приклала руку козирком до чола, розглядаючи мене під сонце. – Прийшла біда, звідки не кликали! Ти кульгавого Мтюса син? Як у шинок зачапаєш, не глитай брагу відразу, а всім розкажи, що коїться! Зажди… – Бабця придивилась як слід і риссю підбігла до мене, торохтячи порожніми каструлями. – Це ж дівка! Тьху, сором!
Милий добрий рідний край… Чи то я запам’ятала його неправильно, чи за десятиліття звичаї помінялися, чи цій відьмі в голову жовч ударила… Я була одягнена більш ніж скромно, у стилі активних дам пенсійного віку: вільні льняні штани, світла картата сорочка з довгими рукавами, солом’яний капелюх і матер’яні туфлі. Нічого вузького, жодних декольте до пупа! Ціль – не виділятись. У натовпі перехожих я стала б просто елементом повсякденності.
– Це ж чим тебе життя так почастувало, що пика гладенька, а патли наполовину білі?
– Пергідролем, бабусю Клю. – Сварливі нотки у голосі бабки допомогли згадати її ім’я. – Мода нещадна.
Брехня. Сивіти я почала рано, та ще й рівними пасмами, але серед моїх турбот це перебувало наприкінці списку і не завдавало клопоту. Люди ділилися на тих, кому було байдуже, і тих, чия думка мене не цікавила. А Айлон… Скоро він перестане бути моїм, я від початку це знала. Немає сенсу морочитися.
Бабця докірливо цокнула язиком.
– Ну й часи! Безсоромниця! Одразу видно, як дівка живе заради ліжка! А все через ті книжки шкідливі! Дурниць вони вчать! Казку обіцяють! Дурепи розмалюються як папуги, а життя їх по тім’ячку бам – і готово! Реальність таку свиню підкладе, до якої жодна книжка не підготує!
– І яку ж? – необачно буркнула я і миттю втратила войовничий настрій, адже стара напевно мала на увазі смерть сина. – Не важливо, доброго вам дня.
– Не важливо?! – Вона аж запінилась. – У мене на городі кістки знайшли, а ти кажеш, що це не важливо? Добрим цей день буде, так?! Мені капусту перекопали! Зимову, імператорський сорт, для засолювання! Без жодної гусені, руками вибирала! І картоплю потоптали! З материка виписувала, розводила по однесенькій! Вона навіть відцвісти не встигла! Яблуню повалили, нелюди! Прищепу! Медову! Я п’ять років чекала, коли вона дасть плоди, і нарешті з’явилося перше яблуко! А вони? Виродки! Через буряки таку стежку витоптали, що й віз проїде!
– Не викидайте недоїдки близько до грядок, і собаки до вас не бігатимуть, – порадила я.
– Ці блохасті псяки з поліції ще й у сортирі почнуть винюхувати, якщо почують слід!
– У вас на городі відкопали труп? – вразилась я, розриваючись між цікавістю та підозрами щодо старечого маразму. – Чий?
– А мені звідки те знати?! – вискнула бабця. – Я його туди не саджала! Ось хто цей бардак розгребе?! Капуста, картопля, яблуня… І буряк! Ще сьогодні до суду подам!
– Сподіваюся, вам компенсують втрати. – Я оживилася в передчутті вечірньої історії. – Співчуваю.
– Він десять років там пролежав! Не міг дотерпіти до збирання врожаю?! Кожен спішить обібрати самотню нещасну стару жінку…
Мене ніби вдарило блискавкою.
– Десять?..
– Ну, дев’ять років, десять місяців і три дні. А яка різниця?
Різниця була. Дев’ять років, десять місяців і два дні тому Вайола лін Артен покинула Аєрські острови, залишивши мертвого Астора ді Емшиса в будинку, розташованому приблизно за пів години ходьби звідси.
– Як ви дізналися такий точний час? – засумнівалась я.
– Від косоокого синка Носатого Мурші, що в патрульних ходить, як же ще? Тільки в нього язик як мітла, махає ним направо і наліво. А ти взагалі чия, балакуча така? Не пригадую тебе. Приблуда імперська?
– У якомусь сенсі, – підтвердила я. – Ви далеко живете?
– Тебе я в гості не запрошувала, – пробурчала бабка Клю і рвонула візок, ледве не оглушивши мене брязкотом. – Таємнича яка… Та кому ти потрібна? Тьху, сором! Нігті намалювала і думає, що перша красуня на селі… Тут такі в кожному городі цвітуть, а носа не задирають.
Я трохи відстала, потім пішла за нею. Місце злочину – територія поліції, а не сварливої бабці. І тато, напевно, там…
Не так я уявляла нашу зустріч. Останні чотири роки ми регулярно переписувались, і він знав, що я прибуду сьогодні, але мені хотілося провести цей день удома, тільки з ним, без жодних суспільних турбот.
Ну й гаразд… Попереду повно тихих днів, а загадковий труп – рідкість, та й навряд чи забере багато часу. Тим паче, тато не образиться. Якщо в чомусь лін Артени і виявляли цілковиту схожість, то це в здатності не страждати через дурниці.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!