Іржаве Серце

Пара попрямувала коридорами Буревія до панелі гіпердрайву. Окіта, яка самостійно чистила ці самі коридори під час відльоту Аппо з Астри, уважно вивчала поточний стан корабля. Внутрішня обшивка досить сильно постраждала від перепадів напруги під час бою, подекуди в переборках траплялися обпалені діри, які з’явилися через вибухи конденсаторів.

— Гей, бобри, — гукнув пілот.

— Мої роботи так просто не відгукуються… — Окіта перевела погляд на трьох металевих чоловічків, які вже струнко вишикувалися за наказом. — Як?

— Вочевидь, хтось не читав інструкцію, — усміхнувся пілот. — Коротше, я вимкну основну систему живлення та залишу лише аварійну. Ти зі своїми друзяками дістанеш згорілі конденсатори.

— Як ти їх змусив так реагувати на команди? — не звертаючи уваги на доручення, спитала Окіта.

— Ах, трясця, ти ж не відстанеш. Хвилину, — пілот пішов до радіорубки.

Окіта подивилася на роботів, які, ніби розуміючи її, одночасно знизали плечима у відповідь на німе питання дівчини.

Погляд сам собою впав на панель керування двигеном. Більша частина індикаторів перегоріла, а металева пластина була вкрита якоюсь речовиною. Окіта обережно доторкнулася до речовини та піднесла палець до носа: «Ваніль… Та сама ваніль. Отже, я тоді не помилилася. Варто сказати про це пілоту… Аппо. Сказати про це Аппо».

— Ось, — пролунало з-за спини.

Дівчина підняла голову і ледь не вдарилася об важкий фоліант, вкритий пилом:

— Це що?

— Основи роботичної схемотехніки, дев’яте видання. Ось твоя інструкція, — пілот протягнув книгу вперед.

Окіта обережно взяла до рук справжню книгу. Людську книгу. Книгу, яку у Віддалених секторах майже неможливо було знайти. І навіть піратські сервіси в екстранеті пропонували тільки перші сорок чи п’ятдесят сторінок у поганому скані. А тут…

— Це подяка за порятунок наших дуп. Ще не повернення боргу, але подяка.

— Я… Я не знаю, що сказати… Я цю книгу намагалася знайти останні три роки, — Окіта підвела погляд. — Дякую, кеп. Це більше, ніж просто книга.

— Нема за що. Налаштуєш своїх автоматонів, як тобі заманеться. Я поки вимкну живлення та переберу мануальну панель двигена під рубкою. Коли світло блимне, можете починати розбирати цю основну панель керування… Хоча ти і сама прекрасно все знаєш, — пілот підморгнув дівчині та рушив до містка Буревія. — Я попереджу, коли вимкну систему. Ще треба навігаційний комп’ютер відкалібрувати.

— Кеп… Аппо! — гукнула Окіта. — Основним конденсаторам також гаплик. Що ми будемо робити?

Пілот зупинився у проході:

— Чорт з ними, цими конденсаторами, якось долетимо без них. Нас могло розірвати на шматки ще на вході в гіперпростір, а ми лише потрапили у фазовий зсув.

— Але… Але це означає, що ми жодним чином не вплинемо на швидкість корабля… — з жахом сказала Окіта, нарешті усвідомивши, що політ через фазовий зсув без конденсаторів може розтягнутися на роки.

— Заспокойся, — відмахнувся пілот, — поки ти відпочивала, ми з К3 трохи помагічили, та, ціною останніх конденсаторів, трохи розігнали корабель. Правда, гіпердрайву остаточний кінець настав.

— Гіпердрайву?! — Окіта схопилася за голову.

— Ну… Я все одно збирався ремонтувати Буревій. Цей старий давно вже потребує нормального обслуговування. Ось і піде весь гонорар за контракт на його реставрацію, — сказав пілот. — Щоправда, я хотів на ці кошти злітати на астероїди Феденка, але то дрібниці.

— Скільки… Скільки ми будемо летіти?

— Не знаю, — пілот почухав потилицю. — Тиждень? Може два, — сказав він та нарешті пішов до містка.

Тваринний страх трохи відпустив дівчину. Вони не будуть роками летіти до найближчої зірки! Чи не прекрасна новина для такої огидної пригоди.

Поки голову заповнювали веселі та не дуже думи, руки самостійно відкрили важкий том «Основ роботичної схемотехніки». Старі товстенні сторінки містили настільки великий масив інформації, що очі ледь встигали за маленькими рядками тексту.

У покажчику вона знайшла усі необхідні вказівки — від налаштування операційної системи автоматонів до керування їхнім живленням. На допомогу прийшов мультитул, який якимось чином опинився у кишені комбеза. За допомогою приладу Окіта швидко дісталася основних банків пам’яті залізних чоловічків, а також перейменувала їх. Жодних складних назв, лише прості та зрозумілі номери: з того дня автоматони відгукувалися на імена Перший, Другий та Третій.

Щоб хоч якось відрізняти своїх помічників, Окіта нанесла на корпуси відповідні числові позначки. Фарби під рукою не виявилося, а тому у хід пішла рідина з конденсаторів — в’їдлива та довговічна. За кілька хвилин про відключення світла повідомив пілот, та команда механікині розпочала свою роботу.

Кожен займався своєю справою. Окіта як виконроб робила усю аналітичну та тонку роботу. Перший збирав та сортував кожен гвинтик, адже вона ненавиділа, коли після збирання будь-якого агрегату залишалися зайві деталі. Другий підсвічував робочу зону та намагався знайти оптимальний кут падіння світла, щоб тінь від рук не заважала лоріанці. Третій же сидів поряд з Окітою та уважно вивчав складові частини нутрощів основної панелі керування гіпердрайву.

Коли усі чотири десятки гвинтів та прокладок, регуляторів та пластикових ручок були зняті та розфасовані, перед очима постали розтрощені конденсатори та розплавлена речовина з них, яка застигла не тільки на поверхні, а й глибоко серед ліан кабелів. «Скільки часу знадобиться, щоб усе це… Чорт з ним, Окіто, спробуємо», — подумала дівчина та почала копирсатися у клубку важких дротів.

***

— Ось таким чином ми і вибралися із сестрою з тієї халепи, — Окіта взяла свого ферзя та побила пішака ворожої армії. — А тобі мат, капітане.

— Дідько! — почервонів пілот. — Де ти навчилася так грати?

— Менше питань та більше горілки, — сказала дівчина, підливаючи пілоту оковиту.

— Я… Я на таке не погоджувався, — пілот залпом винищив чарку.

— Ще б пак не погоджувався.

— А ти… Ти мені ось що скажи, — хмільним голосом сказав пілот та почав наново виставляти фігури, — в який, ік, момент ми з тобою… — Аппо спочатку вказав на Окіту ферзем, а потім на себе. — Перейшли на «ти»? Га?

— Вас щось не влаштовує, капітане?

— Та мені загалом… — Аппо уважно вдивлявся у фігури, — мені загалом нормально. Але субординація на кораблі…

— Повинна бути, — завершила за пілота Окіта. — Ну, розумієш, зараз же не робочий час, вірно? Ми з тобою, кеп, у неформальній обстановці. Та й крім того, не настільки я за тебе молодша, щоб «викати».

— Але ж ти лоріанка, — Аппо зробив черговий хід, — ваші двадцять, то наші десять.

— Ображаєш, капітане, — Окіта захищалася від загрозливого виду коня. — Може, ми й живемо у кілька разів довше, але то ваші вчені довели, що між нашими видами немає особливої різниці у дорослішанні.

— Але ти згодна, що людина і лоріанин у двадцять років, ік, це різні створіння.

— Згодна лише з тим, що у вас є проблеми з іншими расами, окрім людської, — наступною жертвою ферзя Окіти стала тура пілота.

— Я вважаю, що немає різниці… — Аппо вдумливо вивчав обстановку на дошці, — якого ти кольору та скільки спіралей у твоїй ДНК… Але думаю, що тут точно мат.

Окіта відволіклася від томного баритону пілота та побачила, що той дійсно виписав перший за дванадцять партій мат.

— Дідько!

— Тобі зі штрафними, — Аппо взяв до рук пляшку та наповнив великий келих до краю горілкою.

— Ти… Ви з неба впали? Куди мені все це запхнути? — Окіта вимірювала поглядом монструозний келих.

— Це наказ капітана, — посміхався пілот. — Я не збираюся завтра один над гальюном нависати. До того ж, у вас, лоріан, й метаболізм наче швидший. Чого боятися?

— Метаболізм, метаболізм… Якби це було щось смачне, — Окіта намагалася розчулити хлопця, але той був невгамовний.

— Боїшся, що чіплятися почну, га? — неочікувано сумно спитав пілот.

— Чесно кажучи… Так, є момент, — перед очима дівчини промайнули знайомі образи людей, які відвідували сестру на Астрі.

— Ну то ти не хвилюйся, ік, — не менш сумно продовжував Аппо. — Я, по-перше, не такий…

«Хотілося б вірити, але… Бачили. Проходили», — в горлянці Окіти ніби знову опинився муріанський дезактиватор.

— По-друге, я вже тю-тю, — продовжував пілот.

«Ну це й дійсно так».

— А по-третє… — Аппо зненацька вдарив по столу. — Я! На своєму кораблі! З членом своєї команди! З жінкою? Та ніколи!

Всі озвучені аргументи не дуже заспокоювали дівчину, але останній дарував подобу надії. Тим часом важкий келих все сильніше відтягував руку, тож рішення прийшло само. «Якщо що, то мультитул мій завжди під рукою», — Окіта помацала прилад у кишені свого комбеза.

За першим келихом досить швидко пішов другий, а за ним вже йшли маленькі чарки. Дивним чином пілот, який вже котрий день поспіль програвав дівчині кожну партію, почав виходити переможцем з шахового двобою. І чим більше Окіта піддавалася дії хмелю, тим більш похмурим ставав пілот. Це було помітно неозброєним оком, навіть кола під очима ніби ставали дедалі темнішими, а його вигляд — дедалі виснаженішим.

— Гей, Апогей, — хіхікнула Окіта. — З тобою все гаразд?

— Так, — очі пілота блукали по дошці у пошуках влучного шаху. — Все добре, — по обличчю Аппо можна було зрозуміти, що від обтяжливих дум його не відірвав навіть дотепний жарт лоріанки.

— Мені здається, що ти трохи втомився, ік! Чи не так?

— Напевно, що так, — кінь пілота зробив абсолютно незрозумілий хід. — Якогось біса вивітрився весь алкоголь з організму.

— Та невже? А мене тільки-но злегка рознесло…

— Я бачу, — пілот протягнув руку Окіті на знак того, що здається.

— Гей, ти чого, кеп? Ми навіть до середини партії не дійшли… Нам ще близько тижня летіти… Такий гравець, а здається!

— Я піду… Піду перевірю К3 та місток, — напружено видав Аппо та мовчки пішов з камбуза.

Окіта скривилася та плюхнулася на диван. Останній тиждень дійсно виснажив усіх присутніх на борту, а однаковий візерунок гіперпростору за ілюмінатором вже викликав нудоту. Автоматони та К3 також ніби поступово дуріли з однакових днів, які не мали ані початку, ані кінця. В якийсь день Аппо знайшов старі шахи та сулію спирту у вантажному відсіку, що трохи урізноманітнило перебування на борту Буревія. Але стан пілота тривожив Окіту.

Аппо щось турбувало і без алкоголю, але розмови про це або обривалися прямим текстом, або зводилися до іншої теми. Дівчина не сильно бажала лізти в душу пілотові, але життя на станції навчило її, що довгострокова взаємодія із друзями та близькими в умовах замкнутого простору починається з турботи одне про одного. «Може, просто не звик до нормального, людяного ставлення? Може, давно вже контактів з людьми… Тобто з живими істотами не мав?»

Якесь дивне тепле відчуття у кінцівках заспокоїло фантазію дівчини та приспало її втомлену свідомість. Тиждень перебування у фазовому зсуві, навіть у компанії з іншою живою душею, був ще тим випробуванням психіки, а тому все обов’язково стане зрозумілим бодай через кілька днів.

Повіки лоріанки ставали дедалі важчими, а м’язи втрачали еластичність. Алкоголь нарешті повністю заспокоїв нервові центри, а свідомість ловила останні секунди різнокольорового калейдоскопа, який вигравав через скло ілюмінатора.