Іржаве Серце

Аппо та Окіта стояли перед якимось баром. Над важкими металевими дверима красувалася стилізована вивіска на незрозумілій мові, а прямо над нею літав дивний голографічний птах.

— Ласкаво просимо до «Зеленого Зимородка»!

— Яка… Краса? — Окіта окинула поглядом вхід у заклад та поморщилася.

Бруд та неприємний запах оточували пару з усіх сторін, стіни навколо бару були вкриті товстим шаром іржі та якогось слизу. Дійсно, цей глухий провулок сильно відрізнявся від всього іншого Шибеника. Якщо б не попередні світлі та просторі коридори, то складалося б враження, що пара не покидала «Астру».

— Одне прохання, — почав Аппо. — Спостерігай та будь уважна.

— Це вже два прохання, — сказала собі під ніс Окіта.

— Я буду спілкуватися із посередником. Але спочатку ми йдемо до бармена. Ти заводиш бесіду, а я шукаю потенційних порушників нашого спокою.

— А потім що?

— Якщо все чисто, то я просто піду за потрібний столик, ти за мною. Коли посередник зʼявиться, то сидиш тихо і робиш вигляд красивої дурочки, — продовжував пілот.

— Чому одразу дурочки?! Якщо симпатична дівчина, то одразу дурна?

— Ні, подруго, зовсім ні. Просто від дурепи не чекають підступу, — Аппо простягнув дівчині свій другий бластер. — Сховай його, але тримай напоготові.

— Гей-гей, — Окіта відійшла від пілота. — Я на таке не погоджувалася. У мене тут перша пригодницька авантюра в житті. Я не хочу нікого вбивати.

— Тебе ніхто і не змушує вбивати, — Аппо спокійно підійшов, взяв долоню дівчини та дбайливо поклав у неї бластер. — Просто добро повинно мати кулаки. Все буде добре. Моя задача спілкуватися із посередником, а ти інколи дотепно жартуєш та дивишся по сторонах. У разі чого скажи мені на вухо: «Смажена свиня».

— Щось мені… Страшно? Так, мені страшно! — Окіта ніяковіла на очах.

— Це нормально. Не бійся, ти не одна. Я ж витягнув тебе з «Астри». А з якогось задрипаного бару тим паче витягну.

— Сподіваюся…

— Пішли, — Аппо вже зібрався відчинити двері до «Зимородка», але відчув, як Окіта доторкнулася до плеча.

— Аппо, — дівчина легенько смикала пілота. — Давай ми обидва переживемо найближчі пару годин, добре?

Хлопець подивився на свою нову напарницю. Неозброєним оком було видно, що Окіта боялася сильніше, ніж того вимагала ситуація. Губи трохи тремтіли, долоні вкрилися неприємною вологою, а очі тривожно бігали туди-сюди. «Не ті слова я обрав, щоб підбадьорити її».

— Так справа не піде, — Аппо зняв шолома та подивився прямо Окіті в очі. — Заспокойся. Нема кого тут боятися. Ти вже пережила огидного муріанця та живою вийшла з фазового зсуву. Думай про К3 та який вокальний модулятор йому купити.

— Так, Ксюша, модулятор… Напевно, чоловічій голос йому підійде…

— Ну от. Інша справа. Тільки посмішку натягни.

Окіта враз змінила вираз обличчя. Навіть тіні страху та вагань не залишилось — тепер лоріанка була більше схожу ну особу, яка весело розповідала про свою рутину на станції.

— Ну-мо, Апогей, йдемо!

— Дами вперед, — пілот натягнув шолома, обережно відкрив двері та галантно пропустив супутницю. — Не забудь про бармена.

Всередині було дещо краще, ніж могло здатися на перший погляд. Перед очима дівчини постав тихий бар, де сиділо досить багато людей та інопланетян. На імпровізованій сцені під стіною грав якийсь гурт. З невеликих лампових підсилювачів лунала приємна тиха музика, яка змусила вгамувати тривогу навіть напружену лоріанку.

Обережно ступаючи між столиками, Окіта поглядом шукала бармена, про якого говорив пілот, але замість органічної істоти у ролі бармена був дивакуватий дроїд.

Роботична істота виглядала занадто механічно навіть для робота: з-під зовнішньої обшивки проглядалися непритаманні сучасному роботобудівництву шестерні та перемикачі, а обличчя…

Поки пересічні роботи оснащувалися дисплеями, на яких відображалися різні анімовані обличчя, бармен «Зеленого Зимородку» мав справжнє лице — десятки деталей, обʼєднаних в єдину композицію. Його лицеву пластину довершувала широка усмішка, що визирала з-під дротів-вусів. Очі весело бігали зі сторони в сторону, а чого були варті ті широченні залізні брови!

Ледь помітивши лоріанку та пілота, дроїд привітливо сповістив:

— Вітаю, шановні! Бар «Зелений Зимородок» радий вітати гостей! Мене звати Норі, — з динаміка у роті лунав приємний баритон.

Його великі жовті очі дивилися прямо на пару:

— Чого бажає вельмишановний пан та його супутниця?

— Нам три бокали людського елю за дванадцятий столик, — Аппо сканував навколишнє середовище через візор свого шолома. — Бажано якомога швидше.

— А як же ви, пане, пити будете, якщо ж ви у шоломі? — продекларував Норі та видав щось схоже на сміх.

Декілька відвідувачів хутко озирнулися. Тільки зараз Окіта помітила, що не може розгледіти їхні обличчя — бар повнився дивними істотами-силуетами. Лоріанка щосили намагалася роздивитися бодай-щось, але крім обрисів нічого не було. Дивні масляні обриси.

Навколо запанувала неприємна тиша, яку заповнювала лише приємна музика зі сцени. Окіта почула, як Аппо зробив великий вдох перед тим, як щось сказати, та зрозуміла, що настав час зіграти свою роль:

— Пане Норі, розумієте, — дівчина сіла прямо навпроти дроїда та спробувала зобразити найсумніший вираз обличчя у всесвіті. — У мого компаньйона рідкісне захворювання. Він не може без свого шолома обійтися й десяти хвилин.

— Леді… — Норі відклав тарілку, яку щосили натирав рушником. — Леді! Серед тутешніх жінок я хочу саме вас назвати леді!

— Чому так, пане Норі?

Після невеликої мізансцени бар знову ожвавів. Відвідувачі почали про щось балакати, а музиканти заграли ще завзятіше, ніж до того. Краєм ока Окіта помітила, як з бару висковзнули ще декілька тіней, але їй вже було не до того. Всю увагу до себе прикував Норі.

Аппо також уважно вдивлявся в робота, поява якого не входила в плани. Ще півроку тому на його місці стояв звичайний «мʼясний» бармен. «Це якась нова модель… Її обличчя, рухи, тіло… Це повна імітація людини, але стилізована. Хто б міг створити таке? І звідки на таку іграшку у власника кошти?»

— Розумієте, леді, — металеві брови Норі склалися будиночком. — Ви перша, хто за все моє роботизоване життя звернувся до мене так поважливо!

— Да ви що! Бути такого не може! — Окіта як могла підтримувала світську бесіду із барменом.

— Так-так! Ви не повірите, але сьогодні люди використовують таких, як я, у різноманітних видах роботи. Ми автоматизували багато процесів. І що ви думаєте, — Норі демонстративно махнув рукою. — Ніякої подяки!

— Неймовірно! Ну що ж, Норі, — Окіта підвелася та подивилася на пілота. — Ми з моїм компаньйоном виражаємо глибоку подяку до вашої кропіткої праці на благо людей, лоріан, жʼиєлів…

— Імовірно ви мали на увазі жʼаєлів? — галантно поправив лоріанку Норі.

— Так-так, саме їх! Дякуємо вам за вашу роботу, пане Норі! — сказала дівчина та смикнула Аппо за плащ. — Ми ж дякуємо Норі?

Пілот, зайнятий скануванням приміщення, різко повернувся до робота обличчям та невпевнено видав:

— Звичайно, ми дякуємо вам…

— Святий Виробник! Я б заплакав, але конструкція, на жаль, не дозволяє! — робот, здавалося, зараз вибухне від обробки емоційних алгоритмів. — Два келиха елю за рахунок закладу!

— Дякую, Норі, — Аппо попрямував до столику.

— Вам потрібні соломинки? — спитав Норі Окіту.

Питання пройшло повз вуха лоріанки. Та лише поглядом намагалася вичепити силует пілота, але той вже розтанув у купі інших обрисів. Знайомі досить широкі плечі та характерна подряпина на шоломі просто зникли, ніби ніколи й не існували.

— Га? Що? В сенсі? — перелякано спитала дівчина.

— Ну ви ж сказали, що ваш супутник не може зняти шолома.

— Точно! Ні, я думаю, що на попити ель його вистачить. Але дякую за пропозицію!

— Добре, йдіть до вашого знайомого, я привезу ваше замовлення, — Норі почав щось активно робити за барною стійкою.

Окіта знов спробувала розгледіти бодай щось. Вона прекрасно бачила стилізовані під цеглу стіни закладу, мʼякі диванчики зі шкіри, яки ніби обіймали столики, світло над ними, музикантів, сцену, барну стійку та клятого робота.

Вона бачила та чула, що люди сидять за цими столиками, але їхні риси розпливалися, їхні голоси перетворювалися на мішанину якихось звуків. Свідомість поступово втопала під тиском паніки.

До реальності лоріанку повернули електронні таблички над столиками. «Дванадцять… Пілот казав про дванадцятий столик. Перший. Восьмий. Шостий… Ні-ні, потрібен… Дванадцятий! Біля стіни!»

Дівчина обережно почала рухатись в сторону відповідного табло. І хоча відвідувачів не було видно, Окіта відчула на собі такі знайомі та такі неприємні погляди — типу тих, які інколи ловила на собі вдома. У ту ж мить слова пілота про зручність комбезу ніби отримали новий сенс.

Коли ліс масляних тіней було подолано, Окіта нарешті побачила перед собою заповітний столик. Вона розуміла, що пілот має бути тут, але у приглушеному світлі лампи одинока фігура істоти могла належати не тільки Аппо, а взагалі будь-кому. Дівчина намацала бластер під комбезом: «У разі чого…»

Секунди між тим, як Окіта переступила невидиму межу, тягнулися довго, але майже одразу перед очима зʼявився Аппо, який активно крутив якусь ручку на шоломі.