Іржаве Серце

Попри приємну зустріч у неприємних обставинах, пілота все одно планували допитати. Шостий зробив все можливе, щоб у дознанні брали участь перевірені люди — власне, сам Шостий та його командир. На щастя, військову поліцію та генерала Хідроу не дуже цікавив пілот, а ще менше їх цікавила молода лоріанка.

Поки РК поралася поряд з Аппо, витягуючи десятки трубок та голок із тіла пілота, хлопець намагався зібрати до купи усі останні події, що привели його на борт Нокламатора. Аппо відчував, що насправді кожна пригода була лише частиною загальної картини, але шматочків пазлу критично не вистачало. Десятки разів хлопець прокручував у голові все, що відбулося на «Астрі» — і кожного разу тіло відчувало дивну луну десь глибоко в серці.

Частіше за ситуацію на космічній станції, пілот згадував про покинуте казино. Він прекрасно розумів, що гроші були лише частиною потенційної нагороди, адже сам факт вдалого польоту до однієї з найвіддаленіших систем галактики зробить з Аппо справжнісіньку легенду. Системи, шлях до якої, за оповідями інших пілотів, пролягає через сотні космічних аномалій та — що найстрашніше — через величезну чорну діру.

«Дурня, дурня… — думав Аппо. — Точно є шлях простіше. Через чорну діру неможливо пройти. Але… Я знайду цей шлях. Нехай Жак хоч всі гроші звідти забере, а я отримую статус. Статус й можливості. Які можна буде загинати ціни за контракти після цього…»

З вирію переживань про ймовірне майбутнє напівпритомного пілота вирвав ГВПшник, який нахабно увірвався до медичного відсіку. Він жестом щось вказав РК та зник так само швидко, як і зʼявився. Робот обережно допомогла Аппо підвестися та повела його коридорами корабля.

Судячи з блиску металевих стін, цей Нокламатор був збудований зовсім нещодавно. Широкі проходи сяяли чистотою, у носа вдаряв концентрований аромат свіжої фарби та відполірованого металу.

Кораблем поважно викроковували розвідники — хтось у повному комплекті обладунків з шоломами на голові, хтось у приспущених військових комбінезонах. Переважно молоді та статні, розвідники усміхалися та про щось голосно розмовляли. Ідилію порушував старий квартирмейстер, який шугав новобранців та голосно лаявся.

Бійці з неприхованою цікавістю вивчали гостя величного військового корабля — дивного хлопця з темними колами під очима, який повільно йшов у компанії робота та автоматизованої левітуючої крапельниці.

У цей момент пілот подумав, що міг би бути серед них — амбітних, здорових та завзятих. Так само, як і ці молодики, жартувати, вриватися з усмішкою в бій, захищати Конфедерацію. Тим паче, це ж розвідницький корпус! Пригоди, складні завдання. Це тобі не життя без цілі у нескінченній дорозі. Це справжня сімʼя, яка повʼязана дещо більшим, ніж кровʼю.

Аппо намагався гнати від себе ці думки. Зрештою, йому подобалося його життя. Проблемне, складне, одиноке. Це був його вибір та хрест, що він ніс. Хоча з приводу самотності зараз можна було б посперечатися.

Нарешті пілот опинився біля потрібної двері. РК, яка не відходила увесь шлях від свого пацієнта, зупинилася за півметрі від нього.

— Далі ви самі. Я не можу бути присутня на допиті. Я буду чекати вас тут.

— Дякую за допомогу, РК, — Аппо натиснув на кнопку біля дверей та зайшов у приміщення.

Пілот опинився у невеличкій сірій кімнатці, яка більше нагадувала переговорну, а не кімнату для допитів. Всупереч чуткам, тут не було жодних інструментів для катувань — лише голі стіни, стіл, два стільця з металу та маленька сумна лампа на стелі.

— Прошу, — блондин із пронизливим поглядом вказав на стілець з іншого боку стола.

Пілот мовчки посунув стілець, притримуючи левітуючий біля його передпліччя прилад з препаратами. Тільки коли Аппо знайшов більш-менш зручне положення, то помітив, що в куті кімнати, у тіні, стояв Шостий та зосереджено дивився у папку в руках блондина.

— Ервін Лайтоллер, — блондин подивився на пілота. — Капітан-командор Збройних сил Конфедерації, другий розвідницький корпус. Шостий сказав, що саме ти привів у цю систему так званого інформатора та найманку.

— Це не зовсім так, — Аппо зирнув на Шостого, який навіть не звернув уваги на слова старшого товариша.

— А як було? — капітан свердлив пілота своїми небесно-блакитними очима.

Аппо декілька секунд роздивлявся Ервіна. «Знайоме прізвище», — подумав пілот. Капітан був трохи старшим за Шостого, з ідеальною укладкою та виголеним обличчям. Ну справжній офіцер! Гострі риси обличчя робили з Лайтоллера дійсно красивого чоловіка, місце якого радше було на обкладинці якогось журналу мод, ніж на бойовому кораблі. Зовнішність Ервіна різко контрастувала із виглядом Шостого — останній на фоні командора виглядав ну дуже звичайним та не дуже охайним.

— Друг попросив мене доставити його сюди, — відповів пілот.

Ервін також уважно вивчав пілота. Від його пронизливого погляду неможливо було сховатись. «Саме так і повинен виглядати дознавач», — пронеслося у голові пілота.

— Кого ти маєш на увазі під другом?

— Інформатора. Жака Лавіна.

— Добре, — капітан перегорнув декілька сторінок у файлах папки. — Як ти дізнався куди потрібно летіти? Аномалій тут сила-силенна, налетіти на гравітаційну воронку — і смерть.

Аппо впав у ступор. Він зрозумів звідки йому знайоме прізвище командора. То був саме його звіт про систему, на який команда Буревія орієнтувалася під час польоту. «Не можна було казати правду. Сказати чесно — ще більше підставити друга».

— Мене просто попросили допомогти. Координати надали, — Аппо вирішив, що краще казати напівбрехню, змішану з правдою.

— Цікаво… — Ервін щось уважно переглядав у папці.

Нарешті він дістав надруковану мапу сектора та поклав перед пілотом:

— Що ти бачиш?

— Хм… — Аппо роздивлялася шмат паперу. — Мапу?

— Не час для жартів, — глухо донеслося зі сторони Шостого.

— Що ж… Я бачу мапу цього сектору.

— Ти можеш вказати де знаходиться ця система? — спитав Ервін.

— Думаю, що так.

— Вказуй.

Аппо ткнув пальцем на місце, де повинна була бути назва системи.

— Прекрасно. Нам є про що з тобою поговорити, — Ервін забрав карту та відклав папку.

Капітан не сильно квапився та спокійно ставив найрізноманітніші питання. Якщо б цю сцену показали незнайомій людині, то вона напевно подумала б, що між собою чемно спілкуються два професіонали з різних галузей. Ервін говорив точними фразами та ставив короткі прості питання відповіді на які були зовсім непростими. Після кожного основного питання йшло багато уточнюючих, капітан не тільки уважно слухав пілота, а й вивчав його поведінку.

Аппо намагався контролювати свою міміку, адже бачив, що капітан намагається підловити його на найменших дрібницях. Не можна було видавати ані себе, ані друга. На щастя, тонік від РК добряче притупив емоції, тож й видавати з себе емоційного інваліда не було потреби.

В якийсь момент Ервін задав питання про Бет та зустріч з нею. Тут пілоту було трохи простіше — він чесно відповідав і не намагався обійтися напівправдою. Коли мова зайшла за попередні справи пілота, декілька разів встрягав Шостий та пояснював обставини співпраці.

Все йшло надзвичайно спокійно, хоча і з деяким неочевидним тиском. Кілька разів Ервін підловлював Аппо на розбіжностях у показах, але у ці моменти Шостий просив дознавача робити знижку на стан пілота.

Після чергового запитання капітан сказав Шостому та Аппо перейти до іншої приміщення та почекати його там. Розвідник та пілот саме це і зробили.

— Це все? — втомлено спитав пілот, вивчаючи охайну кімнату, в яку його завів Шостий.

— Ймовірно. Ти непогано тримався. Як стан?

— Нормально, але дуже хочу спати.

— Нічого, ще буде час відпочити.

— Мені дадуть поговорити з Окітою?

— Вона у сусідній палаті лежить, тож думаю, що так.

У кімнату ввійшов Ервін із сяючою посмішкою на обличчі.

— Нарешті можна спокійно поговорити, — Ервін простягнув руку пілотові. — Радий особисто познайомитися.

Від серйозності командора, здавалося, не залишилося і тіні.

— Ем… Та і я радий?

— Все нормально, пілоте. Ервін свій хлопець, — Шостий легенько похлопав Аппо по плечу.

— Це ми твої ліки доставляли на фронт, друже. Завдяки ним вдалося врятувати і декількох моїх друзів. І злощасних хгаварів, — на останній фразі командор зробив неприємний акцент.

— Я радий це чути.

— Добре, якщо це все… — Ервін подивився на Шостого. — Проведи нашого друга до палати, а потім зайди до мене. Є багато… Багато справ, які необхідно обговорити приватно.

— Зробимо, — усміхнувся Шостий та взяв пілота під руку, підтримуючи левітуючу крапельницю.

— Радий знайомству, — Ервін ще раз потиснув руку Аппо та зник у проході.

Розвідник же з пілотом попрямували до палати, крокуючи майже прогулянковим темпом тим самим шляхом, яким вела Аппо роботизована докториня. Настрій та щіра усмішка старого-нового знайомого ніби натякали — променад буде цікавим.

Шостий розповідав про корабель, службу й підрозділ. Відчувалося, що йому бракує звичайного людського спілкування за межами військового кола. Розвідник ніби ставав іншою людиною, коли спілкувався з пілотом — простим та відкритим, чесним та зрозумілим.

З розмови ставало ясно, що може розвідницька романтика і існує, але життя на Нокламаторі взагалі не про неї. Постійні накази, палубні та інженерні роботи, недосипи та служба — усі принади звичайного солдатського життя у космосі.

Найнеочікуванішим стало раптове зізнання Шостого, який повідомив про головне хобі свого життя. Ним виявилося проєктування. На рахунку чоловіка було з десяток патентів та винаходів. Діапазон робіт був широкий, від чудернацької модифікації мікрохвильової печі до власних прототипів пістолетів, які могли стріляти і кулями, і лазерними снарядами. Шостий із захопленням, справжнім вогником в очах розповідав про нові ідеї, про незвичайні технологічні рішення.

Пілот вперше зустрів людину, яка була настільки захоплювалася чимось, крім основної роботи. Шостий одним лише своїм зовнішнім виглядом надихав на щось більше, ніж сумне існування на борту свого старого корвету. Здавалося, що якби не нескінченна війна, то чоловік замкнувся в своєму гаражі на планеті Бракка та раз на рік приголомшував людство новим геніальним витвором технологічного мистецтва. Реалії, на жаль, були трохи інші.

— Так би я багато чого ще міг би робити, але робота, трясця, усе зжирає! — сумно сказав Шостий.

— Якщо половина з того, що ти сказав правда, то пропоную тобі кинути службу та доєднатися до новоствореної команди Буревії в якості техніка. Обіцяю, увесь вантажний відсік буде твій. Роби що хочеш.

— Ха-ха! — весело зареготав Шостий. — А хто ж тобі за роботу платити буде?

— І те вірно.

— Отже, прийшли! Не буду заважати. РК за тобой зайде, — сказав розвідник та попрямував в протилежну сторону.

— Дякую, Шостий.

У відповідь розвідник лише підняв руку догори — навіть не подивився на пілота — і зник за найближчим рогом. Аппо приклав долоню до біометричного сканеру біля дверей. Білосніжні панелі перед обличчям пілота швидко зреагували на активацію та зникли під підлогою.

На іншому боці палати, під товстою ковдрою та з крапельницею над головою, лежала Окіта. Її очі, напіввідкриті, втопали в озерах глибоких синців, подряпин та розірваних капілярів, а чорняве волосся — чисте, але неохайно зібране роботом-медиком в дулю — стирчало у різні боки, як антени.

Пілот тихенько прослизнув повз робота-медика та всівся поряд з лоріанкою. Хлопець досі не вірив своїм очам, тому обережно простягнув руку до долоні дівчини та обережно торкнувся її шкіри. «Жива… Й справді жива».

— Сподіваюся, що зараз будуть залицяння, — ледь чутно сказала Окіта та відкрила свої аквамаринові очі.

— Я думав, що тобі кінець, чесно кажучи, — Аппо трохи усміхнувся.

— Не дочекаєшся, Апогей, — Окіта знову закрила очі.

— Як сама?

— Гидотно. Дуже гидотно. Втретє я у ролі принцеси, яку рятують.

— На принцесу ти не дуже вже й схожа, подруго, — усміхнувся Аппо. — Але… Втретє? Астра, Зимородок і от ця халепа… Дійсно, втретє… — пілот подивився на лоріанку, обличчя якої розпливалося в усмішці. — Скоро стане легше. Нічого не зламала собі?

— Ключиця тріснула та палець на лівій руці зламався. Загалом нормально.

— Мда, вляпалися ми.

— Якщо чесно, то я не розраховувала на щось інше, — Окіта подивилася на пілота. — Як там твоя подруга?

— Не знаю та й знати не хочу, — відмахнувся пілот.

— І правильно, навіщо тобі вона, коли поряд лоріанка, га?

— Окіто…

— Жартую, жартую. До речі, хтось дуже хотів тиждень відпочити після цих пригод… Чи то мені памʼять зраджує?

— Як тільки залижемо рани одразу полетимо на море дивитися.

— Ловлю на слові.

Обидва замовкли. Пілоту стало так спокійно, ніби усіх цих пригод і не було. Ба більше — тепер від нього взагалі мало що залежало, тож можна було трохи відволіктися та відпочити.