Іржаве Серце

Творець Казино постарався на славу. Монолітна будівля могла і пряме атомне бомбардування перенести — такою вона здавалося й ззовні, й зсередини. На відміну від оточуючої руїни, інтер’єр Ель-Пуерто все ще сяяв, хоча й із значно меншим лоском, ніж колись

Червоні килими із золотим візерунком вкривали підлогу, сяючі жовті стіни ніби спостерігали за прийдешніми, а стеля разом із канделябрами допомагала прокласти маршрут через розкішні атріуми, гральні та виставкові зали.

Десь вдалині кур’єр почув гітару — вона, вочевидь, визнала гостей Казино як добрих знайомих. Тепла мелодія стала ще одним супутником, надійним та чесним.

— То ти казав, що ти став більш людяним, ніж хотілося. Що ти мав на увазі? — погляд кур’єра чіплявся то за сяючі зливки дорогоцінних металів біля стін, то на купюри на гральних столах, то на золоті фішки — майже такі самі, які презентував йому його товариш з минулого життя.

— Я справжня біологічна машина, яка доживає свій вік. Дитя експерименту, — зітхав Джошуа.

— То хто ж творець цього експерименту? Обережно! — кур’єр підхопив старого коли той ледь не налетів прямо на барну стійку.

— Дякую. Творець… Я бачив свого творця. Він мене зробив таким... — задумливо сказав Полеглий, вочевидь уникаючи відповіді на питання хлопця.

— То ти щось на кшталт штучного інтелекту в тілі людини?

— Ні, зовсім ні. Дещо складніше. Справжній розум. Живий розум. Абстракція, думка, уява — все це в мене є. Штучний інтелект не може уявити щось. Я можу. А творець… Ви, органіки, дали таким як я те, чого не маєте самі. Ви дали нам змогу на власні очі побачити бога.

— І який він, твій бог?

Старий задумався, намагаючись втримати рівновагу. З кожним кроком він йшов дедалі гірше. Настав час зробити привал біля пустого ресторану.

Кур’єра вже не мучила спрага, але хоча б змочити губи було потрібно — верхній шар слизистої давно перетворився на тонку кірку. На допомогу прийшла незачинена кухня закладу. Приємна прохолода торкнулася втомленого обличчя кур’єра і той ніби прокинувся від страшного сну. Вони дійсно майже дісталися цілі. До шпиля казино, якщо вірити очам та мапі на золотій стінці, залишалося пройти з десяток поверхів.

Старий сів біля умивальника та почав повільно знімати бинти з найбільш проблемних місць. Погляд кур’єра випадково впав на руки старця. Гнила, запечена, розірвана шкірна вкривала ще живе м’ясо. І хоча шкіру вкривала огидна біологічна суміш гнію та лімфи, самі м’язи здавалася цілком працездатними. Полеглий дістав з сумки нові бинти та почав щільно обмотувати свої руки.

— Смертний, — зненацька випалив старий. — Ти питав про те, який мій Бог. Мій Бог, єдиний Бог, якого я бачив... Він смертний.

— Цікаве припущення, — кур’єр сперся на стійку на допив напівпорожню пляшку ігристого, яке чекало на нього з часів занепаду казино.

— Ти не зрозумів мене, — старий підняв свої чорні очі, відірвався від накладання бинтів, — мій творець буквально смертний.

— А-а-а, — протягнув хлопець. — А от ми нашого Бога навіть не бачили...

— Угу. Ви не тільки його не знаєте, ви ще й не впевнені чи існує він.

— А як нам дізнатися?

— У тому і справа, що ніяк, — старий все сильніше затягував бинти. — І тому мені вас дуже шкода.

— Чому?

— Я не міг би вічно жити у здогадках, жити у сумнівах існування мого Творця. Я свого бога бачив. Це не всесильна істота, цілком смертна, має вади, навіть грішить.

— Та хіба це проблема?

— Як жити з усвідомленням того, що якщо бог є, то імовірніше ти будеш палати в пекельному полум’ї, а якщо його не має, то за межею смерті тільки пустота? Я, наприклад, свого Бога можу вбити. А ти?

Кур’єр не знав що відповісти. Він сів поряд зі старцем у бинтах та допоміг перев’язати ліву руку.

— Знаєш, Джошуа, — з усмішкою сказав Аппо. — Ці розмови повертають мене до тієї печери.

— Там, де ми зустрілися?

— Так. Стільки пройшло часу вже… Ніби ми все життя йдемо до того клятого шпилю. Скільки років зайняв це шлях?

— Судячи з того, що я знаю — цілком ймовірно, що ми йдемо вже не перше життя.

— А чи буде у цього кінець?

— Напевно. Смерть точно нас зупинить.

— А Бог?

— Бог буде лише з байдужістю спостерігати за твоїми стражданнями та болем. Як завжди і спостерігав.

— Легше жити із усвідомленням, що твій Бог смертний? — Аппо подивився у старі чорні очі.

— Ще гірше, ніж боятися усе життя пекла. І повкидають їх до пе́чі огне́нної, — буде там плач і скре́гіт зубів.

Мовчки вони пройшли розкішний театр. Увагу курʼєра привернула сумна одинока голограма, яка стояла на сцені. Співачка з довгим кудрявим волоссям виконувала якусь печальну пісню, адресовану залі. Але стільці були порожні, а динаміки, судячи з відсутності звуку, давно зотліли. Жінка відкривала рота у спробі видати потрібну ноту, але все було марно. Лише по губах Аппо зміг прочитати останні слова пісні:

— Begin Again... — співачка заплющила очі та низько вклонилася пустоті.

В пам’яті спливли картинки стародавніх подій: як корабель стикувався із Астрою, як прямо над головою розривався двиген Вегасу та як люб’язна лоріанка ніжно торкалася руки... «Почати спочатку, — думав кур’єр. — Якби можна було не брати те замовлення на ліки... Може й не був би я тут».

Останні поверхи до шпилю здавалися нескінченними. Джошуа ставало дедалі гірше і Аппо вже не міг зрозуміти, навіщо взагалі насилу тягнути старця далі. Заповітні технічні дверцята постали перед очима самі по собі; вони відділяли охайний коридор від драбини, якою кур’єр якимось дивом таки заштовхав свого попутника в круглу кімнатку, де по центру стояв пустий постамент.

— Кур’єре... Пілоте... — молився Полеглий. — Дотягни мене туди...

Джошуа вказав на той самий п’єдестал, оточений купою силових дротів та кабелів. Пілот без зайвих слів підхопив свого напарника та вже збирався зробити останній марш-кидок, але чим ближче вони підходили до постаменту, тим важчим здавався чоловік у бинтах, тим більше гною стікало з його кінцівок. «Останні кроки повинні бути простішими...» — думав собі хлопець. Лише зараз пілот побачив, що все приміщення було вкрито товстим шаром іржі. Важкої такої іржі, яка від будь-якого зайвого кроку здіймалася догори.

Нарешті, після, здавалося, годин спроб дотягти старця до п’єдесталу, рука Полеглого торкнулася металевої конструкції.

— Ось і все... — Джошуа заплющив очі.

Його бинти почали сяяти зсередини, аж поки не впали на підлогу. Аппо наблизився до тканини та наступив на залишки — черевик з легкістю продавив пусті речі. Коли на постаменті спалахнув вогонь, пілот помітив тінь з іншого боку споруди.

То стояв кіборг, один з двох подорожніх, які переслідували його та Джошуа на шляху сюди. Колись красивий чоловік незрозумілої раси щось клацав на примарній клавіатурі та з усмішкою дивився на хлопця.

— Тепер ти все знаєш, — почувся голос Полеглого. — Навіть, якщо ще не розумієш. Тут наші шляхи розходяться. Тепер йди, та неси своє Послання далі.

Аппо відірвав погляд від сяйва та зазирнув у вічі привиду. Так, у тих очах він побачив знайомі іскри. То Джошуа говорив із ним через це марення.

— Тобі час, кур’єре. Ти знайдеш дорогу сюди... Йди...

— Час відновив свій хід! — почулося з усіх сторін після того, як все приміщення на Шпилі Казино наповнилося нестерпним білосніжним сяйвом.

***

Аппо відкрив очі та побачив перед собою Грема. Той лише метушився, збираючи якісь речі. Погляд ковзнув на годинник — з моменту доленосного вибуху на Вегасі пройшов тиждень. Пам’ять нарешті заповнила дивний пробіл і все більш-менш стало на свої місця.

З іншого боку Буревія пролунав голос Шостого:

— Входимо в атмосферу Іден Нексусу! Окіто, калібруй магістраль...

— Чую! Чую! — волала у відповідь лоріанка з-під підлоги.

Всі навкруги метушилися та щось робили. Лише капітан корабля стояв біля гермодверей та намагався скласти нові частини пазла.

— Гей! — Лео вдарив пілота по плечу. — Готовий? План пам’ятаєш?

Якісь дивні нотки у голосі старого нагадали йому про людину в бинтах, яка назавжди залишилася біля постаменту на Шпилі. Аппо спробував зазирнути в очі Грему, знайти знайомі спалахи наднових.

Сірі очі Лео жодним чином не нагадували дві чорні діри на тлі спаленої шкіри. Пілот зловив себе на думці, що від цього факту йому навіть трохи сумно. «Якби... А може ти якось пов’язаний із цим видінням?»

— Ти мене чуєш? — Грем з усмішкою поклацав пальцями перед очима Аппо. — Так стоїш, ніби знову двиген над головою вибухнув!

— Все добре, — пілот прийшов до тями. — Кажеш, що на підльоті?

— Так, — в один голос відповіла команда.

Першим поривом було зібрати всіх та розповісти про дивне марення, яке застало хлопця якраз посеред приготувань до спуску на станцію, але щось зупиняло. «А що розповідати? Як замість підготовки до Іден Нексусу я споглядав дивні картинки на фоні? — мовчки думав Аппо. — Що подумає команда? Хіба що К3 вислухає, але й той скаже, що це наслідок струсу».

Хлопець ще раз подивився на цілком матеріального Грема, який про щось весело балакав по радпрому з Шостим. «Ні, — думав пілот. — Не можуть ці видіння бути правдою. Сподіваюся, що не можуть».