Іржаве Серце

— Так, друзі, тихіше, — Шостий піднявся. — Я розумію, що в нас є… Деякі невирішені питання.

— Ти знав, що Грем таке вміє? — питав Жак.

— Ти краще спитай, чи був Шостий впевнений, що ми виживемо, чи все будувалося на «якби»? — Окіта свердлила поглядом розвідника. — Я думала, що ми тут усі брати та сестри по нещастю, але… Шостий, я… Навіть не знаю, що тобі сказати.

Буревій знову ліг в гіперпросторовий дрейф, але команда не мала спокою — і через Грема, і через Шостого, і через те, що Аппо ніби щось почав згадувати.

— А ти, Бет? — Окіта дивилася на людину, яку дуже бажала бачити у ролі старшої сестри. — Ти знала, що це спланована Шостим авантюра?

Найманка думала на секунду довше, ніж того потребувала ситуація, але видала:

— Окіто, слухай…

— Оʼкей, — промовила тихо дівчина. — Оʼкей. Думаю, краще я перевірю рівень мастила у двигунах, плати двигена… Все ж таки, я механік, а не боєць.

Кают-компанія мовчки провела поглядом Окіту, але зупиняти її ніхто не став.

— Пане Макарський, ваш план дійсно не виглядав надійно, — сповістив К3. — Ймовірність загибелі становила…

— Не кажи мені про ймовірності, К3, — роздратовано відмахнувся Шостий. — Знаю я! Все знаю!

Розвідник зітхнув та протер очі. Отримана відповідь на питання: «Хто врятував пілота?» нівелювалася відсутністю свідомості у Лео та нестабільним станом Аппо. До того ж, команда не дуже радісно сприйняла новини, що події останнього дня були сплановані Шостим.

— Я погоджуюсь, ми вчинили неправильно… — сказала Бет.

— Ми?

— Так, Шостий, ми, — жорстко сказала найманка. — Ми повинні були їх попередити… — Бет вказала на інформатора, пілота та К3. — Хоча б когось. Щоб були на підхваті.

— Аппо, — перебив дівчину розвідник, — ну як там?

— Ну… — потягнув пілот. — З тим, щоб мене щось повторно травмувало, ти впорався на всі двісті відсотків. А ще я дійсно згадав майже до секунди усе видіння… І, на відміну від дня, коли я його побачив, зараз це цільна картинка.

— А тоді як було? — спитала Бет.

— Уривками, — Аппо сперся ліктями об коліна та склав руки. — Вони перемежовувалися із днями підготовки до висадки на Іден Нексус.

— І що? — нетерпляче тиснув Шостий.

— Поки не можу… Не можу зв’язати одне з іншим. Ти думаєш, що в мене є координата, але я не… Навіть не уявляю, де вона захована в цьому видінні.

— Шостий, — Бет підвелася та рушила до кімнати зв’язку. — На кілька слів.

За собою розвідник двері до радіорубки про всяк випадок зачинив. Там його чекала руда бестія із дуже незадоволеним поглядом:

— Що з тобою?

— Га?

— Шостий, що з тобою? — Бет уважно дивилася на чоловіка.

— В якому сенсі? — розвідник всівся на вільне крісло.

— Ти розумієш, що хоча б зараз з ними можна поводитися не як зі своїми солдатами?

Шостий втупився у приладову панель, але Бет схопила його за щелепу:

— Ти перетворюєшся на такого самого генерала, проти якого ти все це заварив…

— Руки! — розвідник боляче вдарив найманку в бік.

Він підскочив так, ніби проблем із коліном ніколи не було, та вирівнявся на повний зріст. Бет зазирнула в його очі, такі чорні та страшні, і заціпеніла так, ніби опинилася перед Хідроу, який от-от знову її відлупцює.

— На кого я перетворююсь? — тіні заграли на обличчі розвідника.

«Не цього разу бігти, Бет. Не цього».

— На Хідроу, — Бет також вирівнялася, і, хоча була нижчою за Шостого, зміряла його поглядом. — Повів команду на самогубство, а замість того, щоб бодай вибачитися, продовжив тиснути на них! Ти все отримав, буквально. Про Грема дізнався, Аппо от-от згадає координату…

— На. Кого. Я. Схожий? — повторив питання Шостий.

— На того, проти кого воюєш, Макарський.

Бет штовхнула розвідника та кулею вилетіла з радіорубки.

***

Поступово Лео приходив до тями. Не пройшло й кількох днів, як зморшки поступово зменшувалися, а запалі очі повертали колишній блиск. Весь цей час за ним мовчки доглядав Шостий. Розвідник, наче привид з’являвся на камбузі за їжею для старого, намагався не перетинатися з іншими членами екіпажу. Команда відповідала взаємністю — усі ігнорували понуру фігуру, що снувала між каютою вченого та власною келією.

Лише пілотові випадала нагода зловити відстороненого чоловіка у проході, але Шостий не виявляв бажання до спілкування. Аппо якось спробував підгледіти, що там цікавого розвідник робить у каюті Лео, але нічого цікавого не побачив. Як виявилося, чоловік просто залишав їжу, перевіряв кайданки старого та без слів йшов геть.

Ще за кілька днів розвідник таки подав ознаки життя:

— Пілоте, — тихо промовив Шостий, входячи до рубки. — За мною. Знадобиться твоя… Тінь.

Аппо мовчки підвівся та попрямував разом із ним до Лео. Старого пілот побачив закованим у кайдани.

— Шостий, Аппо, — ледь помітно усміхнувся Грем та відсалютував гостям.

— Знімай з нього наручники, — скомандував розвідник. — А Тінню не дай йому викинути руки вперед.

Поки пілот обережно стягував металеві браслети із зап’ясть старого, істота жорстко вхопилася за його руки, розвівши їх у різні боки.

— Не переживай, не буду я…

— А тепер поговоримо. Хто чи що ти таке? — Шостий всівся на стілець та уважно подивився в очі Лео. — З якою ціллю ти доєднався до нашого походу?

— Мене звати Леонард Ілліч Грем, — впевнено відповів старий, усміхаючись. — Дві тисячі триста шістнадцятого року народження, повних сімдесят п’ять років…

— Маячня, — гаркнув Шостий, — щось мені здається, що справжній Лео так з Архонту і не вийшов. Кажи відверто — хто ти такий?

Старий потупився в підлогу, споглядаючи тіні з ілюмінатора. Каюта вченого освітлювалася лише грайливим світлом гіперпростору — Шостий навіть лампи не вмикав у цьому імпровізованому карцері.

— Мене звати Леонард Грем, я доктор комп’ютерних наук… — повторив старий. — На Архонт та з нього я вийшов цілим та неушкодженим… майже. Але це я, — дід подивився на Шостого. — Той Лео, якого ви знаєте.

Той лише відвів погляд:

— Звідки такі здібності? Як взагалі можна зупиняти час?

— Не можна, — знизав плечима Лео. — Це скоріше прискорення мене, як суб’єкта дії… А фраза ця, про зупинку часу… Ну, просто подобається мені.

— Що саме ти шукав на Архонті? Ти чекав на нас?

Лео якийсь час вагався, аж поки не видав:

— Так, — і знову винувато потупився в підлогу. — Мені потрібні були обчислювальні потужності тамтешнього ШІ, от я і перенаправив потужності з експериментів на мої задачі, а ті самі експерименти вийшли з-під контролю. Тому… Я справжня причина цього жахіття на базі.

— Справжня причина жахіття? — прошепотів Аппо.

Перед очима хлопця пронеслися спогади про страшні підземелля бази Архонт, навіженого вченого серед гори трупів та одинокий мімік, що валандався науковим комплексом.

А ще пілот згадав, як старий клацав пальцями під час тієї розмови. Слова з різних реплік вченого склалися як на монтажній склейці. Мить — і він каже «я», сидячи за столом із консервами, а за секунду, стоячи біля екрану узгодженої матриці Передвісника, вже промовляв «жахіття».

— Так, — процідив Лео. — Я — причина.

— Для чого це? — спитав Шостий. — Нащо це робити? І як взагалі дід на восьмому десятку так завзято стрибає разом із молодими?

— Давай по порядку, — зітхнув вчений. — Я, як і ви, шукаю кляте Іржаве Серце. І для пошуків одного предиктивного ШІ, яким по суті є Серце, я вирішав використати інше серце, але штучне, на якому працював ШІ Передвісник з Архонту. Результати… — Лео підняв голову догори. — Не дуже. Ціль пошуків назвати… не можу. Але! Але шукаю точно не для того, щоб воно потрапило в руки Конфедерації, Альянсу чи Хідроу. Точно не для цього, — Лео зиркнув у невеличке дзеркальце на протилежній стіні каюти. — Як дід так стрибає? Скажімо так, я… Я-то Леонард Грем, але моя оболонка…

— Дай вгадаю, — Шостий всівся перед старим, схопив його за нижню щелепу та посвітив маленьким ліхтариком в очі, — ти й справді Лео Грем, але в твоєму мозку є якийсь чип? А тіло це…

— І тіло моє, — Грем слухняно тримав голову під потрібним кутом. — А чип справді є, але не в мозку, а на рівні нейронів. Обробник сигналу. Він й дозволяє ніби зупиняти час. А тонус мʼязів просто бонусом йде. Але так, в якомусь сенсі ми, — Лео подивився на розвідника, — обидва кіборги. В тобі лише в коліні та мозку імплантати, а в мене просто запчастин трохи більше.

— Круто, — відрізав Шостий.

Чоловік підвівся та сперся на переборку поряд із ілюмінатором. За бортом так само мерехтів сріблястий гіперпростір, корабель прорізав його ножем, прямуючи незрозуміло куди.

— Відпусти його, — Шостий подивився прямісінько в те місце, де за Гремом висіла Тінь.

Аппо лише легенько кивнув, а істота слухняно зникла в тінях приміщення.

— Дякую, — Лео натирав зап’ястя, на яких залишилися важкі синці від лап Тіні.

— Це не через велику любов до тебе, — Шостий заграв жовнами. — А через результативність. Якщо створіння, що вміє зупиняти час, ще не вбило нас, то навряд чи зробить це зараз.

— Ти правий, Натане, — винувато видав Лео. — Я… Я нікому з вас поганого не хотів… Але послухай! — дід підірвався з місця. — Просто подумай про трильйони життів, які не доведеться рятувати, якщо Серце не дістанеться Альянсу, Конфедерації чи Хідроу. Я знаю, що ти вв’язався у все це не тільки за нагороду, а як справжній воїн, що хоче захистити людей. Подумай про це!

— Я все це чув і не один раз, — Шостий посторонився. — І скільки ми з тобою разів балакали і це обговорювали? Чому не сказав про свою здібність одразу?

— Пробач старого, я просто… — Лео вхопився за долоню розвідника.

— Що показав ШІ Передвісник з Архонту? — байдуже спитав чоловік. — Щось-то він тобі показав. Що на нас чекає?

— Лише уривки ймовірностей, Натане. Якби я знав, як дістатися до цілі, то сам пішов би… Я не несу тобі чи іншим на борту загрози. Лише вірю, — Лео посмикав розвідника за руку, — що ти зрозумієш, чому варто дослухатися до мене та не віддавати Серце нікому.

— Ага, — чоловік примружився. — Віддати не КОС, не Альянсу, а тобі?

Шостий ще мить намагався розгледіти щось в очах Грема, а потім просто вирвав свою руку з долонь старого та мовчки пішов геть.

— Все настільки погано? — питав Аппо. — З цим Серцем?

— Так, любчику, — промовив Лео, повертаючись на ліжко. — І Шостий про це знає. Неодноразово із ним говорили.

Аппо ще якийсь час постояв в проході і, перш ніж піти, спитав:

— Скільки разів ти нас рятував?

— Ну… Ти на Вегасі, — Лео почав загинати пальці, — Шостий на палубі тієї ж яхти… Двічі! Під час бійки із Зухрою та хгаваром. Бет у Палаці розваг на Шибенику… Окіту одного разу ледь не вбило струмом у технічному проході Буревія… К3 просто полюбляє висмикувати кабель зі свого тіла, який відповідає за оновлення систем, тож разів пʼять було… І це ще не рахуємо наш вихід з Архонту, коли кожен з вас щонайменше двічі падав на мутантів.

— Дякую, — тихо промовив Аппо і попрямував на місток.

***

— І як? — Лео вмостився у кріслі другого штурмана. — Згадалося щось?

— Та ось… Сиджу, думаю, — Аппо обертав на навігаційному компʼютері мапу галактики.

Хоча видіння тепер рясніло у пам’яті, відповідей пілот все ще не отримав. Що тільки він не робив — намагався до трьох наявних координат якось додати випадкові числові значення, вигадати зв’язок між порядком будівель у містечку перед Казино і зорями… Все марно. Він все ще не міг намацати потрібну деталь.

— То що вигадати, га? — Аппо стискав щелепи. — Я вже не знаю…

— У цьому твоєму видінні ніяких не було чисел там чи…

— Ні, на стінах покинутих будівель у містечку чи самого Казино ніяких вказівок не було, — пілот підвівся та рушив до порожньої кают-компанії. — Послідкуй поки за курсом.

Аппо всівся на м’який диван, намагаючись вчергове прогнати усе видіння від початку до самого кінця:

— Печера, Джошуа, дорога до містечка… — він натирав скроні. — Саме містечко, фонтани, церковки… Вхід у Казино, зали, Шпиль…

Після остаточного «одужання» Лео повернувся до своїх звичних справ. Команда цьому факту зраділа, хоча й ставилася тепер до старого із насторогою. Хтозна, що може втнути людина, яка вміє час зупиняти?

Менше за інших переживала Окіта. У вільний від роботи час вона гралася з налаштуванням автоматонів, згадувала свої гітарні навички, а також бігала між нижньою палубою та каютою Грема — заняття з комп’ютерної схемотехніки відновилися. Дівчина була цьому безмежно рада. Пілотові вона так пояснювала свою позицію:

— Може час він і зупиняє, але ж врятував нас. І, якщо вірити твоїм розповідям, неодноразово. Не думаю, що Лео загроза для нас. Чого не скажеш про начальника нашої місії.

Такої думки дотримувалися й інші члени екіпажу. Вояж на ретрансляційну базу сильно вплинув на Жака, Окіту та навіть на Бет — всі сторонилися Шостого. Лише Аппо навідував розвідника у його келії.

— Знаю, друже, що підставив вас усіх, — сумно промовляв Шостий. — Але цю провину словами не виправиш… Найкраще — якомога швидше закінчити та розплатитися із вами.

— Ми віддамо Серце генералу? — питав Аппо під час короткої розмови із розвідником.

— Генералу? Ні, точно ні. Але думається мені, що й Конфедерації… До біса, поки не вирішив, — Шостий роздивлявся свої пістолети.

Аппо переживав за товариша. Ззовні той намагався вдавати холодну впевненість, але по очах все було зрозуміло. Шостий не знаходив собі місця. Під очима розвідника з’явилися глибокі синці, а сам він стоїчно ігнорував прийоми їжі — обмежувався кавою та цигарками. Цілими днями Шостий втуплявся в ілюмінатор, про щось думаючи та роблячи помітки в своєму записнику.

— Печера, дорога, місто, фонтани, церкви, Казино, зали, Шпиль… — щелепу зводило від повторення одного й того ж. — Ну де? Ну де може бути координата? Може Шостий помилився і нічого в мене немає?

Аппо підірвався з місця, жбурнувши від злості порожню чашку зі стола. Тінь лише мовчки спостерігала за черговою цеглинкою у майбутньому нервовому зриві.

Почувши, як армований фарфор чашки дзвінко розбивається об стіну, Аппо подивився на безлад, який влаштував.

— Дідько! Дурень! — шипів хлопець, прибираючи уламки горнятка. — Ну, і в чому винувата чашка?

Прибравши сміття, пілот вже збирався повернутися до Грема, коли очі натрапили на невеликий настінний годинник. Побачивши час на ньому, хлопець остовпів:

— То відповідь була… просто перед очима? Себто… Буквально часова координата?