Іржаве Серце

Частина 1

Звичайний, зовсім непримітний день добігав свого виснажливого кінця. Дорослі щось без кінця обговорювали: якась страта, якийсь Цар Юдейський, якісь заколоти та Храми. Але Арі було не до того. Малий намагався нашкрябати бодай дві мідних лепти — рівно стільки вистачило б на нормальну вечерю.

Арі не бачив пристойної їжі останні два тижні. Юда, який на деякий час прихистив малого, став жертвою сусідського наклепу, і додому завітали солдати-римляни. Міцний чолов’яга зробив усе можливе, щоб дитя врятувалося, але сам… Ну, судячи з розповідей знайомих гончарів, Юда розділив долю нещодавно страчених євреїв-заколотників. Цю новину малий сприйняв складно, увесь час намагаючись зрозуміти, що з ним не так.

Із самого початку життя легким не було. Батьки Арі стали жертвами, але не римлян, а звичайних розбійників. Бабця, яка взяла дитину на виховання, також довго не протягнула — її закатували невідомі. Якийсь час Арі намагався прибитися до зграйки таких же самих бешкетників, що ховалися у теплих тінях фігових дерев, але й їх наздогнало правосуддя. Усіх втопили.

— Чому все так? — Арі скидав руки до неба, йдучи кудись уздовж стічної канавки. — Чому усюди… Куди б я не прийшов… Усі страждають.

У малого вже не було сил на розпач, лише спокійний гнів зрів десь глибоко всередині. Цей гнів Арі уявляв собі у вигляді маленького левеня, яке гарчить на сонце через спеку. Левеня супроводжувало малого усюди і не завжди було дурним — зазвичай саме воно першим відчувало небезпеку. Зайвий раз про вигаданого друга Арі нікому не розповідав, адже дуже боявся, що його визнають чаклуном чи навіженим, і також на хрест відправлять.

Через деякий час удача все ж усміхнулася чорнявому хлопчаку. Шлунок вже повільно шукав шлях назовні, коли якийсь дивний старець у балахоні смикнув його за руку:

— Дитя, проведи до… — людина зайшлася кривавим кашлем. — Проведи до Гулгулти.

Від почутого по спині побігли мурахи. Саме про це місце казали знайомі кишенькові злодії на ринку — там нещодавно розіп’яли когось дуже важливого. Помітивши єдиним здоровим оком, що Арі вагається, старий додав:

— Пʼять лепт дам.

Цієї суми виявилося достатньо, щоб вгамувати будь-які тривоги. Арі вже збирався показати дорогу, але вирішив попередити чоловіка:

— Тільки краще вам бути обережним!

— З чого б це?

— Бо всі, з ким я воджу знайомства дуже швидко гинуть!

У відповідь старий лише розсміявся:

— Ти бачиш мої очі? — він трохи підняв балахон та вказав на своє друге око, що майже повністю було залите кров’ю та мало якусь абсолютно нездорову геометрію. — Ти бачиш мою шию? — палець вказав на вкриту товстими лусками шкіру. — А руки? — старий дістав з-під балахона повністю чорну руку.

Арі покосився на чоловіка, що ніби гнив заживо. «Гниє чи ні, — думав хлопчисько. — Але п’ять лепт це вечеря та сніданок». Про всяк випадок він вирішив не торкатися старого, та мовчки попрямував кудись у бік каменоломні.

Язик вже відчував смак і теплого сочевичного супу, і ячмінного хліба, і солодких спресованих фініків. Арі не звертав уваги ані на солдатів-римлян, ані на жебраків-знайомих. Ні, він спокійно вів старця до проклятого місця, очікуючи своєї грошової винагороди.

Але не все було так просто. До Гулгулти вони дісталися лише коли сонце майже зникло за обрієм. Старий робив багато зупинок на шляху, важко припадаючи на коліна та шепочучи щось у долоні. Побачивши вдалині хрести, Арі сповістив:

— Ось там вже… Там те місце!

— Бачу, малий друже, бачу, — чоловік знову важко припав на одне коліно. — Тримай. Поїж вдосталь, — і простягнув обіцяні п’ять лепт.

Залишок вечора Арі запам’ятав погано — настільки великим було щастя від омріяної вечері. Йому було настільки добре, що думки про власну невдачливість відступили на другий план, і хлопець вирішив нарешті дізнатися, що ж там сталося на днях і чому позавчора, під час чергової страти, небо потьмяніло.

Деяку ясність вніс Йоханан — власник невеликої харчевні, в якій Арі, власне, і вечеряв:

— Розіп’яли чергового пророка, — довговолосий молодий чоловік прибирав дерев’яні тарілки, передаючи їх хлопчиську. — От воно й…

— А небо? Чому небо стало чорним? Я сам-то не бачив, — Арі намагався втримати цілу вежу з тарілок, — зморило від спеки. Але мені хлопчаки розповідали.

— Кажуть, що бог гнівається, — пояснив Йоханан.

— А який з них? Який з богів?

Власник ятки зміряв малого поглядом, але той не зрозумів, чому саме. Питання було щирим — Арі тільки чув, що якісь боги існують, але до того ніхто ще не поясняв йому сутності цих створінь.

— Той самий Бог, — Йоханан поправив своє волосся і почав мити посуд.

— Зрозуміло…

— Ти знаєш, кого саме ти проводив до Гулгулти? — зненацька спитав чоловік.

— Аж ніяк, — Арі намагався впхнути у себе залишки фініків.

— Кажуть, що ще один пророк, — пошепки сказав Йоханан, кидаючи погляди на вікна.

— Так він гниє заживо! — весело сказав Арі. — Якщо він пророк, то як же його бог таке допускає?

Відповіді Арі не отримав — лише побачив, як Йоханан споглядає поодинокі зірки по той бік вікна. Чоловік мовчки завершив прибирання, замкнув двері та сказав:

— Можеш пожити деякий час у мене. Твій батько мені колись допоміг. Залишайся, якщо хочеш. Зайві руки мені на заваді не стануть.

— Ні-ні, дяденько Йоханан, — Арі зніяковіло усміхнувся. — Ви ж знаєте… Всі, хто зі мною справи мають, вони…

— Дурня, — чоловік дістав з-під лави ще один великий шматок ячмінного хліба і простягнув дитині. — Невинна дитина не могла так розгнівати Бога чи богів.

Приблизно так само починалося життя у Юди, тому Арі особливих надій не мав. Проте, тиждень життя просто неба йому сподобався менше, ніж пропозиція власника харчевні. «Як тільки відчуєш, — звертався Арі до внутрішнього левеня, — що Йоханану щось погрожує, — дитя вкрилося жорстким полотном, щоб зігрітися, — одразу гарчи. Втечемо від нього, якщо що!»

Наступний день розпочався на диво спокійно. Арі допомагав Йоханану увесь день — носив страви, мив посуд. Власне, так пройшов цілий місяць, а левеня жодного разу не прокидалося. Чоловік навіть подарував Арі нову одежу, примовляючи:

— Мийся також частіше. Гості закладу навряд чи будуть раді бачити такого брудного помічника.

Цієї настанови хлопчик дослухався і вже через деякий час став отримувати не тільки їжу, а й трохи грошей на забаганки. Після чергового робочого дня Арі попрощався із Йохананом, попередивши, що йде прогулятися, та попрямував куди очі дивляться.

І хоча очі дивилися кудись вдалину, ноги привели Арі до Гулгулти. Він не одразу зрозумів, де саме він знаходиться, але ніс швидко дав зрозуміти — місце негарне. До того хлопчисько не ризикував підходити так близько до каменоломні, але зараз дивне почуття тягнуло його туди. Прямісінько під хрести.

Арі стражденно боровся із нудотними покликами, адже навкруги панував такий сморід, що навіть пекло могло позаздрити. Левеня всередині уваги на ці дрібниці не звертало — адже найцікавіше було буквально в десяти метрах від нього. Там, за невеликою купою каміння стояв найближчий хрест. У сяйві місяця хлопчик побачив фігуру. Вочевидь, то був один з тих, кого нещодавно стратили. Того вечора йому не вистачило сміливості наблизитися, а десь вдалині левеня запримітило солдат-римлян. Відвідини цього страшного місця Арі відклав на деякий час.

***

За тиждень мало що змінилося. Вже зрозумілий хлопчику розпорядок дня порушували лише римляни — цілий загін завалився до харчевні Йоханана. По обличчях було зрозуміло, що військові втомилися, але агресії ніякої не виявляли. Дійсно здивувало хлопця те, що всі вони їли майже мовчки. Зазвичай така орава гучно відпочивала, але зараз римляни сиділи так, ніби відбулася якась страшна трагедія, про яку знали лише вони.

Коли солдати покинули крамницю, Арі спитав Йоханана:

— Що з ними таке? Дивна поведінка, як на мене.

— Кажуть, що один з тих пророків… Повернувся, — навіть завжди спокійний Йоханан виглядав схвильовано.

— Це той, що Цар Юдейський?

— Ні, аж ніяк. Про того були чутки на третій день воскресіння, а цей… Казали, що бачили, як понівечені залишки тинялися околицями Гулгулти, — Йоханан уважно подивився на Арі. — Я знаю, що іноді ти туди ходиш. Благаю тебе, будь обережний.

Тієї ночі хлопчисько не могло заснути. Внутрішнє левеня тягнуло його до Проклятого місця, але розум був невблаганний: «Навіть якщо це дурня, краще туди не ходити…» Сили розуму вистачило на три дні.

Щоб було не так страшно, Арі вирішив вийти ще до заходу сонця. Солдати-римляни його хвилювали менше за все — вони були аж занадто зайняті пошуком ходячого трупа у місті, щоб звертати увагу на якогось там жебрака. Власне, каменоломня зустріла хлопчика такою ж самою зловісною тишею, як і всі рази до того.

Як і під час першого візиту, на найближчому хресті висіла якась людина. Арі перелякався не на жарт, протираючи очі, але вони не брехали — це був той самий старець, якого трохи більше місяця тому хлопець вів до Гулгулти.

Дитя, наче у мареві, підійшло до хреста. Цього разу левеня всередині змусило Арі не відводити погляд ані на секунду. Він побачив все: і страшенні вени, і бинти, які натягувалися під тиском роздутої плоті, і синьо-чорні гематоми.

— Ти виконав прохання, дитя, — старий відкрив єдине здорове око, що сяяло надприродним світлом. — Ти привів мене сюди.

Арі не мав що відповісти. Всередині змішалися між собою страх та жалість. Природу цих почуттів хлопчисько пояснити не міг — чи то йому було шкода старця, чи то страшно, що Бог чи боги на тому світі покарають його за те, що привів старця сюди.

— Ти бажаєш побачити світ таким, який він є? Ти бажаєш побачити щось більше за Єрушалаїм? Більше за Рим?

— Як це… Як це більше за Рим? Є щось більше за Рим? — зачаровано питав Арі.

— Я покажу тобі Всесвіт, я покажу тобі зорі, я проведу тебе до Бога, до Раю, — шепотів старець, а з дірки між ребрами почала стікати гидка субстанція. — Лише скажи… Чи готовий ти до цієї подорожі?

— А ти можеш… — Арі зніяковіло потупився у сонце, що майже зникло за обрієм. — Ти можеш повернути мені батьків?

— Мертвих неможливо воскресити. Це буде щось абсолютно інше… — тріскалося каміння навкруги. — Але я можу зробити так, щоб твоя душа перестала боліти через це. То ти готовий?

Внутрішнє левеня навіть не впиралося. Розум також.

— Так, — тихо промовив Арі.

— То повстань, леве. Повстань, передвісник нової епохи. Повстань, Відлюднику, — з рота старого потекла чорна рідина.

Арі не встиг відстрибнути і майже вся жижа опинилася на його обличчі. Хлопчисько з переляку спробував відтерти цю гидоту піском та камінням з-під ніг, але коли відчув, як горить обличчя, то перестав. Лише мерзенний присмак на язиці ніяк не полишав його.

Те, як протікало життя далі, Арі бачив лише уривками — власна справа, смерть Йоханана через десять років, кохана дружина, первісток, смерті близьких, голод, війни.

З-за товстого скла він бачив, як щось інше проживало його життя та його долю, лише інколи віддаючи контроль над ситуацією. Арі й сам не зрозумів, як переступив поріг смерті і продовжив існувати. Роки змінювалися століттями, століття — годинами, і навпаки. Він бачив падіння Римської Імперії та зліт віри, породженої Царем Юдейським, був свідком Чорної Смерті та Відродження, а за кілька митей вже мандрував окопами Першої Світової. Він навіть бачив три монструозних ковчеги, які рятували людей з охопленої війною Землі.

Старець свою обіцянку виконав — Арі побачив зірки. Арі побачив навіть іншу Галактику. А ще Арі мовчки ставав дотичним і до революцій, і до встановлення злочинних режимів. Дух, що передався через чорну рідину, вів його часом-простором, змушуючи творити жахливі речі, інколи — прекрасні. Арі навіть зміг підкорити собі час, незліченну кількість разів він рятувався завдяки цьому вмінню.

Збрехав Старець лише в одному — душа так і не перестала боліти. Ні через декаду, ні через дві тисячі років.