Іржаве Серце

«Все йде своєю чергою. Ремонт в плановому режимі», — сповіщало повідомлення на компʼютері.

Жак задоволено згорнув чат з пілотом та продовжив займатися улюбленою справою. Попереду була чергова затяжна сесія археологічних розкопок в екстранеті.

Перед очима хлопця бігли тисячі рядків інформації. Вони тільки й чекали, поки хтось відкриє чергову таємницю, дізнається брудні подробиці життя іменитих людей Конфедерації та Альянсу або військові злочини сторін.

Екстранет жив своїм життям двадцять чотири години на добу й наповнювався терабайтами даних майже щохвилини — адже обʼєднаною системою поширення інформації користувалися майже всі планети, організації та живі істоти галактики. Особливо важливим для економіки всіх галактичних держав були вузлові центри екстранету.

Шибеник був не лише станцією-ринком — Сталева Квітка залишалася найбільшим дата-центром у незалежних секторах. Прямий доступ до величезної кількості даних свого часу привів Жака саме сюди. Не просто станція-сервер, а справжній клондайк, який потрібно лише трохи розворушити та дізнатися таємниці якщо не Всесвіту, то принаймні інформацію, за яку люди готові платити астрономічні суми.

Приємні спогади про минуле вщухали як тільки Жак вчергове натрапляв на локальний форум, знаходив скани ще паперових новин, які не випускалися вже років сто, або, що було найцікавіше — випадково натикався на фрагменти понівечиних даних. Ці «археологічні» артефакти незмінно приводили хлопця в черговий темний кут станції. Кут, у якому завжди ховався ще один дорогоцінний клаптик інформації.

Глибоке вивчення архівів Шибеника перервав дзвінок у двері. Жак хутко вимкнув свій улюблений ламповий компʼютер та привітав чергового гостя:

— Ласкаво прошу, пан чи пані! Радий бачити нові обличчя… — хлопець придивився до силуета. — Нехай це обличчя і під шоломом. Я…

— Годі, інформаторе, — пролунав знайомий голос.

Прямо перед Жаком стояв той самий загадковий посередник, який півроку тому видавав заказ на ліки. На відміну від попередньої зустрічі, обладунки чоловіка вигравали якимись дивними відтінками, яких до того не було.

— Вітаю, друже! З чим пожалував до мене?

— Передаю подяку від замовника, — чоловік поклав на скляну тумбу мішечок. — Тут двадцять монет, твоя частка.

Жак обережно взяв імпровізований гаманець та уважно перерахував прозорі пластикові квадратики з чипами посередині.

— Так-так, дійсно двадцять. Дякую! — хлопець натягнув наймилішу усмішку в своєму житті.

— Це не все. Поговоримо приватно?

Інформатор уважно подивився на чоловіка, намагаючись зрозуміти чи не хоче той його прибити за запізнення товару. «Та що він зробить? Я ж йому допоміг все одно, нехай пілот трохи й запізнився».

Рука сама ковзнула під тумбу та намацала маленьку кнопку. За мить двері до квартири щільно замкнулися на гідравлічний замок, жалюзі на вікнах наглухо закрили доступ для будь-якого джерела світла ззовні, а позаду скляного прилавку зʼявився прохід, який вів до таємної кімнати, де минулого разу вони дійшли розумної угоди з посередником.

— Прошу пана, — Жак вказав на двері.

Чоловік мовчки подивився на хлопця та попрямував прямо до кімнатки. Хлопець поспішив за ним, обережно замикаючи прохід до переговорної.

Коли Жак опинився майже впритул до посередника, то звернув увагу, що по всій правій стороні руки проходить тьмяна червонувата полоса, яка майже повністю зливалася з темним кольором самого обладунку, що й навмисно ховати її не було сенсу. «Дідько, як… Це ж капітан розвідницьких сил Конфедерації».

— Так, пане. Сідайте ось… Так. Добре, — Жак вмостився навпроти чоловіка, намагаючись вгамувати тремтячі руки. «Що від мене потрібно капітану-розвіднику?»

— Дякую. В мене є нове замовлення для тебе, інформаторе, — посередник дістав з-під нагрудника маленький гала-накопичувач. — Замовник має деякі сумніви з приводу деякої людини та її мотивів. Ми хочемо дістати якомога більше інформації.

Жак обережно взяв галатек та покрутив його в руках. Напівпрозоре сховище даних виглядало пошкодженим, серед фіолетових блискавок всередині майоріли майже червоні блоки зруйнованих кластерів інформації.

— Цей галатек, він…

— Так. У ньому є заблоковані частини, — сказав посередник. — Це зроблено особисто мною. Інформація на носії надзвичайно чутлива, тому я її закодував.

— Які коди доступів? — Жак вирішив включити дурника.

— Ти вважаєш, що я настільки дурний, інформаторе? — з-під шолома почувся сміх. — Підеш до вузлового терміналу на станції й сам розкодуєш. Є питання?

— Що я шукатиму? Це перше. Друге — скільки платите? Третє — на днях я покину станцію, але згодом повернуся. Чи можемо…

— Інструкції всередині. Я знаю про твою репутацію. Ти вже колись знаходив для моїх знайомих те, що було приховане під пилом часу та історії, але про всяк випадок прошу не залишати будь-яких слідів розкодованих даних. Завантажуй все, що знайдеш, на цей галатек. Там же уся інформація по контракту, — посередник підвівся та вказав на накопичувач в руках хлопця. — Сума цього замовлення, сподіваюся, надасть розуміння того, що ця чутлива інформація повинна існувати в єдиній копії без дублікатів на твоєму компʼютері. Інакше… — розвідник поклав руку на важкий бластер, закріплений на стегні.

— Питань немає, друже, — Жак протер своє мокре від страху чоло.

— Прекрасно. Тоді, прошу, мені вже час.

Жак, ледь тримаючи фокус свідомості, відкрив двері та попрощався зі своїм новим-старим клієнтом. «Дідько! Дідько! Дідько! Тільки не з військовими мати справу! У що я встряг?»

***

Приємна ніч спустилася на станцію. Попри вихідний день, вулиці були майже пустими — деінде стояли роботи-охоронці, які вже давно перестали звертати увагу на Жака. Хто б знав, скільки знадобилося часу, щоб видалити самого себе та свої сигнатури включно зі сканами обличчя з усіх баз даних, зокрема з баз улюбленої Служби Безпеки Шибеника, яка мала неабиякий зуб на інформатора.

І хоча жодної реальної загрози не відчувалося, запалена уява Жака малювала страшних розвідників у кожній тіні, яка утворювалася від яскравих зелених променів туманності. Ось ще один прохід і… І тут нікого не було. «Слід видихнути, то просто чергове замовлення», — намагався заспокоїти сам себе хлопець.

Коли позаду було вже близько десяти кілометрів від домівки, Жак нарешті зітхнув більш вільно. Навіть повітря стало приємнішим — поступово на плечі лягала знайома та чарівна атмосфера таємниць, а ціль подорожі ставала все ближчою.

Один з чергових темних проходів приховував технічний вентиляційний шлюз, яким хлопець, подібно до змії, просувався вперед. Ще зовсім трохи… Ще зовсім трохи і можна буде спокійно приєднатися до одного з другорядних розподільних вузлів екстранету на Шибенику.

Руки встромили галатек у потрібний розʼєм, а очі перелякано шукали правоохоронців поряд — але навкруги було тихо. Лише десь вдалині співала сирена на одинокій машині Служби Охорони. «Певно, чергового бідолаху цапають».

Поступово кожен червоний кластер галатеку почав випромінювати фіолетове світло. Інформатор намагався якось прискорити процес, але розподільний термінал навідріз відмовлявся працювати швидше. По вбудованому прямо у стіну монітору продовжували ліниво повзти рядки алгоритму дешифрування, сповіщаючи коротким сигналом про стадію виконання.

Біп! Розкодована третина даних. Біп! Ще третина готова. Біп-біп-біп… Рядок коду завис на терміналі, ледь помітно обертаючи колесо завантаження. Біп! Біп! Біп!

Цей клятий «біп» бив по мозку Жака сильніше, ніж він очікував. Навкруги ніби все завмерло, жодна жива істота не могла відволікти хлопця від монітору, а термінал — від розшифрування бінарних файлів.

Коли пролунав останній сигнал, хлопець ледь встиг перехопити керування терміналом, щоб усі розкодовані дані не витекли в мережу.

На моніторі запалав напис:

«Розвідувальні та спеціальні частини флоту Конфедерації.

Статус: перевірено для поширення третім особам».

— Вже цікавіше… — прошепотів Жак.

Галатек містив якусь аномальну кількість тек та файлів під абсолютно незрозумілими та неструктурованими назвами. Жак довго намагався знайти ті самі «інструкції», про які говорив посередник, аж поки не наткнувся на дещо цікавіше — цілий архів різних накладних на різні імена.

Хлопець уважно вичитував кожен рядок та стовпець таблиці. Системи, організації, маршрути, дані про якісь навігаційні маяки… Всю цю нескінченну стіну даних обʼєднувало одне імʼя, яке виділялося посиланнями на інші файли.

Коли Жак нарешті знайшов інструкції та співставив з архівом, то не зрозумів про яку чутливість даних говорив посередник. Ну якийсь генерал, ну продаж техніки, пошукові операції… Яка різниця?

Однак після майже години досліджень даних хлопець помітив один невеличкий текстовий файл. Він не мав конкретної назви, але меті-дані свідчили про те, що файлу не менше пʼятидесяти років. Всі нутрощі інформатора буквально викручувало від цікавості.

Рука сама вбила на клавіатурі потрібну комбінацію і на моніторі засяяло біле тло файлу з дивакуватим шрифтом:

— Якого біса… Цього не може бути, — приголомшено прошепотів хлопець.

Пробігши очима першими двома рядками тексту, Жак зрозумів, що не зможе дотриматися прохання посередника — і хоча б один маленький файл точно збережеться на його компʼютері.

Дорога до дому була ще більш нервовою, але не через знайоме відчуття того, що стіни можуть підслухати думки хлопця. Жак просто не міг повірити, що доля або фарт цього разу були на його боці. Знайдений файл обсягом всього кількасот кілобайт мав настільки вичерпні дані, що й подумати було страшно.

Попри маску впевненості під час розмови з пілотом, інформатор не мав реальних доказів того, що його ціль реальна. Ще тиждень тому єдиними свідками його цілі були лише стара золота фішка та зашифрований сигнал зламаного навігаційного маяка. Але зараз випадкове замовлення призвело до викриття документального підтвердження того, що втрачене казино не тільки існує, а й чекає, поки його таємниці будуть нарешті відкриті.