Іржаве Серце

— К3, знову за старшого!

> Добре, шеф. Сподіваюся, що ви скоро повернетесь. Бажаю успіхів!

— Ми ненадовго. Приготуй зореліт до вигрузки товару на склад КС-10.

> Нагадую про вокальний модулятор для мене!

— Тільки-но закінчимо з грузом та отримаємо гроші, то одразу по магазинам, — із легкою іронією промовив Аппо.

> Ловлю вас на слові.

— Окіта, ну як? Готова?

— Хвилинку, кеп, хвилинку!

Аппо вийшов зі своєї каюти та глянув у вантажний відсік. Так, ніби все на своїх місцях. Ось ці заповітні ящички. Пілот обережно наблизився до вкритих інеєм рундуків та обережно відкрив один з них. Всередині тьмяним синім світлом вигравали фіолетові кристали.

— Сподіваюся, що цього разу без пригод все пройде, — пілот обережно закрив кришку та встановив новий пароль на ящики.

Окіта показалася в коридорі та радісно сповістила:

— Капітане, я готова! Як прикид?

Цього разу дівчина натягнула на себе досить стильний комбез, який вигідно підкреслював усі її принади. Зі сторони могло здатися, що одежа трохи тіснувата, проте лоріанка не виказувала жодних ознак незручності.

— Тобі… Кхем, зручно? — Аппо не міг підібрати слів.

Тканина була сильно на щось схожа, але пілот ніяк не міг зрозуміти звідки він її памʼятає.

— Мені? Ну… — Окіта спробувала повернути спину та нагнутися до своїх чобот. — Я б не сказала, що прям зручно, але мені подобається цей прикид.

— Зручність набагато важливіша, особливо в таких умовах, — відмахнувся пілот.

— А що, страшно, що на мене хтось задивлятися буде? — дивні вогники заграли в очах Окіти.

— Окіто… Ти серйозно?

— Та жартую, — дівчина легенько вдарила Аппо у плече. — Пішли вже!

— К3, чекай сигналу.

> Добре. До зустрічі!

— Ксюша, вже сумую за тобою! Скоро повернемося, — радісно вигукнула Окіта та підбігла до гермодвері, очікуючи на пілота.

Дроїд виїхав з радіорубки та весело задригав подобою щупа, який Окіта власноруч змайструвала під час чергової шахової партії. Аппо також помахав К3 на прощання.

— А ти де цей костюм знайшла? На Буревій ти взагалі без речей заходила.

— Гм… Коли проводку перекладала, то між шахтою гіпердрайва та рундуками знайшла старий комбез. То, ймовірно однієї з тво… Ваших пасій, — весело кинула дівчина.

— Не можу згадати де саме я бачив цей візерунок… — памʼять зрадницькі відмовлялася надати більше інформації. — Ти все запамʼятала?

— Так-так, не відходити далеко, на рекламу контор «найманих працівників» не реагувати.

— Добре. Ну що ж… З Богом, — промовив пілот та натиснув кнопку на панелі керування шлюзовим відсіком.

Двері відчинилися і перед Окітою представ док Д-24, де зазвичай зупинялися такі ж шукачі пригод і мандрівники, як Аппо. Ця частина космопорту Шибеника завжди була жвавою, навіть вночі натовп народу не зменшувався.

На відміну від старої «Астри», тутешні приміщення були просто величезними, майже неосяжними. Стіни з металу та скла сяяли у світлі туманності, а величезні вікна виходили на одну з гігантських «пелюсток» станції. Тисячі маленьких корабликів сягали туди-сюди, а десятки пілотів на незнайомій мові щось голосно один одному пояснювали.

Височенні роботи-охоронці, схожі на звичайних поліцейських, стояли біля ліфта та прискіпливо виглядали ймовірних порушників спокою громадян. Хоча правильніше сказати, що вони просто шукали тих, хто занадто голосно або підозріло себе поводить.

Окіта із захватом розглядала кожного зустрічного шкіпера, торговця або дроїда. Усі кудись поспішали, у всіх були справи, артерії станції щосекунди наповнювалися людьми та представниками інших рас, які йшли по своїх справах.

У цей момент дівчина ніби відчула той самий ритм життя, який ніколи не могла зловити на «Астрі». Відчуття, ніби потрапив туди, де тебе ніколи не було, але з першого подиху ти розумієш — це твоє місце. Повітря Шибеника було наповнене духом авантюризму, таємниць, інтриг, загадок та свободи.

До платформи, де стояв Буревій підʼхав робот. Критерію антропоморфності відповідала лише верхня частина його тіла — «ноги» сходилися у міцну раму, де було одне колесо, на якому дроїд і пересувався.

— Служба Безпеки Станції, офіцер СБ-2234, — пролунав металевий голос робота. — Назва судна, командир, час стоянки.

— ЛКК Буревій, капітан Аппо, орієнтовний час стоянки — два орбітальних дня в цьому доці. Далі будемо ремонтуватися.

— Добре. Ініціалізація, — робот загудів. — Вітаю, командире! Ваша квитанція.

З руки офіцера СБС вилізла бумажка, яку той протягнув пілоту.

— З приводу будь-яких питань звертайтеся до офіцерів СБС Шибеника. Гарного дня!

Робот швидко поїхав геть. Аппо проводив його поглядом, а потім перевів погляд на квитанцію.

— Трясця! Знову тарифи підняли! Якого біса воно…

Окіта вже не слухала пілота. Вона пильно вдивлялася у різнобарвні вивіски на невідомій мові й намагалася зрозуміти, куди усі поспішають. З глибин підсвідомості виривався крик страху перед новими масштабами життя, але жага пригод вгамовувала і його.

Величезна станція у десятках світлових роках від дому, від названої сестри та старого життя! Втім, десь біля того страху було абсолютно нове відчуття — повної невідомості. Страшне, але таке приємне, це відчуття сковувало та змушувало бігти одночасно. Відірватися від землі, начхати на гравітацію та злетіти як птах…

— Йдемо? — Аппо нахабно вирвав Окіту з плину приємних думок.

— А… Звісно! — дівчина повернулася до реальності та поспішила за новим другом.

Чисті та охайні, з величезними вікнами та нескінченним натовпом, проходи Шибеника здавалися повноцінними артеріями. Аппо інколи зупинявся, щоб побалакати з якимись людьми, а Окіта просто мовчки розглядала навколишнє середовище.

Ось там про щось голосно спілкувалася купка лоріан — представники того ж виду, що й дівчина. Трохи далі була ціла зграя людей у дивних обладунках, а за прилавком про щось цвірінькав людиноподібний інсектоїд, ймовірно навіть цивер чи заурянець. Його довгі вуса, що виходили прямо з лоба, постійно мерехтіли різними кольорами холодного відтінку. Наступний оберт голови направив очі Окіти на щось абсолютно неможливе.

Серед натовпу народу у повітрі левітувала справжнісінька медуза. Її довгі щупальці повільно колихалися, а вуаль мезоглеї періодично змінювала колір та форму.

— Не дивись так на жʼаєлів, — прошепотів на вухо Аппо.

— Чого це? — Окіта не могла відірвати погляд від дивного створіння.

— Вони не полюбляють таку увагу до себе.

— Так між нами метрів десять, мене навіть не видно.

— Не знаю, як це працює, але вони якимось чином відчувають на собі чужий зацікавлений погляд.

— Так а в чому проблема?

— Жʼаєлі… як би сказати? Вони дуже соромʼязливі.

Окіта засміялася прямо в візор шолому пілота:

— Це як так? І що тепер — на них дивитися не можна?

— Та можна, але…

— Панове, — здавалося, що з дівчиною та пілотом заговорило повітря.

Це був глибокий та протяжний голос, який лунав ніби всередині їх черепних коробок:

— Мій брат здався для вас смішним?

Дівчина здригнулася: прямо перед її носом кружляло щупальце ще однієї медузи. Вона повільно підняла голову, щоб побачити цю істоту.

— Аж ніяк, пане… Е-е-е, медуза! — після цих слів Окіти долоня Аппо протаранила його чоло.

— Шановна, — знову протягнула істота. — Ми не медузи… дивно… Що ви, молода лоріанка, не знаєте… різниці між нам та… цими тваринами…

— Слухайте, — встряг Аппо. — Моя супутниця не хотіла вас образити чи зачепити. Ми трохи поспішаємо, тому вибачте нас за цей інцидент!

Пілот взяв Окіту під руку та швидко потягнув її геть.

— Люди… Лоріани… Ніколи не поважали… Нас… Ми… Вас… — продовження фрази вже не було чутно, голос жʼаєля загубився десь серед сотні інших голосів станції.

— Це що було? — Окіта почухала потилицю.

— Я врятував нас від годинного екскурсу в історію раси жʼаєль, а тебе особисто — від докорів чергової медузи, — весело промовив Аппо. — Перший твій урок полягає в тому, що без необхідності не слід вирячитися на незнайомців на Шибенику.

— Та годі тобі! Мені він здався досить милим.

— Це ти просто ще не чула лекцію жʼаєлів про геноцид чваринчиків.

— Геноцид кого-кого?

Аппо не відповів та хутко завернув на наступному розі. Окіта ледве поспішала за пілотом та не помітила як швидко опинилися у якомусь вузькому проході, де смерділо сигаретним димом, сечею та низькопробним алкоголем.

— Ба, я думала на Шибенику немає таких місць! — Окіта демонстративно затиснула носа.

— Ха-ха, — Аппо лише усміхнувся під шоломом. — Я тебе засмучу, але тут таких місць дуже багато.

— Що нам тут потрібно?

— Будемо товар збувати, — пілот перейшов на повільний крок.

— Гмм, — задумливо видала Окіта.

— Що не так?

— Тобто ти береш із собою на важливу зустріч абсолютно незнайому людину, яка може все зіпсувати?

— Нууу… щось типу того.

— Зрозуміло, чому у такого шукача пригод постійно якісь проблеми, — знизала плечима дівчина.

— Ну, ця зустріч хоча й важлива, але одному йти якось не те. До того ж, два тижні в дрейфі — достатній час, щоб хоча б трохи дізнатися людину. Поки ти не здаєшся мені небезпечною, а тим паче такою, що може…

— Ти не знаєш якою я можу бути небезпечною, — Окіта зненацька стрибнула за спину Аппо.

Щось тверде вперлося у хребет пілота. Той зупинився.

— Боже, благаю, щоб це був пістолет, — пілот підняв руки до гори від несподіванки.

— А ти думаєш, що я дівчинка із сюрпризом, га, Апогей?

Аппо не бачив обличчя Окіти, але розумів, що зараз либа розірве їй лице. Лоріанка повільно вийшла із-за спини пілота тримаючи складені пальці перед собою:

— Нумо, пілоте, гони свої кредити, а прийшла тебе грабувати, — Окіта все ще направляла уявний бластер на груди пілота.

— Дуже смішно…

— Та годі! Пожартувати вже не можна, — вона знову легенько вдарила хлопця по плечу.

Аппо пішов далі:

— Жарт зарахований. Я аж на секунду повірив, що у дівчинки є сюрприз для мене

— Ха-ха, — засміялася Окіта. — Значить із гумором все-таки все в порядку.

— А за два тижні у дрейфі ти це не зрозуміла?

— Ну… Ми в основному пиячили та балакали про якусь нісенітницю. Настрій був так собі. І зрештою… Чому тобі одному йти не хотілося?

— Бо якщо мене кидануть, то саме ти на мʼясо й підеш перша.

Окіта почала свердлити поглядом візор шолома. Пройшла, здавалося, вічність, поки до неї дійшло:

— Добре, рахунок-один, — дівчина задоволено клацнула пальцями. — Пішли вже товар збувати.

— Наша ціль за наступним рогом, — пілот вказав рукою в темряву.