Іржаве Серце

В очі пілота вдарило яскраве світло. Той лише нахилився в іншу сторону та ще раз спробував задрімати. Блаженна хвилина спокою перервалася дзвінким сигналом радіостанції, який розтормошив не тільки свідомість, а й памʼять. Минулі події здавалися якимось дурним сном, який от-от має закінчитися.

З глибини спокою та теплих обіймів крісла Аппо виривав лише бридкий шум вхідного звʼязку радіо.

— К3, будь ласка, — через сон протянув Аппо. — Пішли їх нах…

Останні два тижні в дрейфі урізноманітнювалися лише спиртом та грою у шахи з Окітою. Після такого активного відпочинку Аппо зазвичай йшов спати не в свою каюту, а до рубки.

Поступово, через темряву сну, до памʼяті поверталися всі деталі та образи, які супроводжували пілота останні півроки. В числі тих образів був й Жак та його весела оповідь про новий контракт та незліченні багатства. Той самий контракт, який провів Аппо через Далекі сектори Конфедерації та закинув аж на «Астру».

З вирію думок також матеріалізувався силует замовника. Досить молодий похмурий чоловік пекельно жадав отримати свій вантаж якомога швидше. Ймовірно він буде не дуже радий тому, що товар трохи спізнюється, але пілот був готовий навіть за безцінок віддати весь вантаж. Зрештою, безкінечні години у фазовому зсуві Аппо зарахував як таку собі відпустку — нехай і не на курорті, але хоча б якусь.

— К3… — благав Аппо, намагаючись прикрити навмання динамік. — Ну відповіси вже на виклик!

Дроїд чомусь мовчав. Зрозумівши, що немає іншого виходу, пілот повільно піднявся з крісла та не відкриваючи очей поплентався до радіорубки.

Першою перепоною став поріжок на виході з містка. Пройдено… «Опа! Трохи підтримаємо стіну, нічого страшного».

Аппо продовжував повільно рухатись до джерела мерзенного звуку. Звук, відверто кажучи, був звичайний. Мерзенності йому додавала лише зайва вчорашня чарка. Чи чарки?

Завершивши підкорення прямого коридору, Аппо таки плюхнувся в крісло біля радіо. На силу відкривши очі, пілот подивився на приладову панель.

Зелений вогник. Червоний вогник. Один одного змінюють. Знову вогник. Вогник. Вогник.

— Жарко… Як же тут жарко, — Аппо потер потилицю. — Дідько, чому тут так пекельно жарко?

У глибині свідомості щось обурено кипіло — і пілот не міг зрозуміти джерело цього почуття. Десь глибоко всередині запалало величезне вогнище, ні, ціла наднова! Своїм пекельним сяйвом вона вмить знесла будь-який натяк на похмілля.

Пілот здригнувся від незвичної легкості, яка змусила пустий шлунок зробити феєричний кульбіт. На секунду здалося, наче його кинули у глибоку крижану ополонку та швидко витягли назад.

— Це що за приколи такі?

Голова вмить перестала важити центнер, очі бачили краще, ніж будь-коли, а печінка взагалі не боліла. Ще секунду він намагався зрозуміти, що сталося, але вхідний виклик по радіо відволік пілота від нових відчуттів.

Коротка розмова з диспетчером на іншому кінці радіо підтвердила успішність виходу з дрейфу, спричиненого фазовим зсувом. Буревій успішно долетів до туманності Шибеник, а буквально в одній астрономічній одиниці повільно оберталася однойменна станція.

— К3! — рявкнув пілот. — Де тебе носить? Скоро лоцман до нас прибуде!

З коридору донеслося цокотіння колес дроїда, який кудись дуже поспішав. Судячи зі впевненості руху, К3 вирішив знову проігнорувати господаря.

— Стояти, бешектнику. Їдь сюди.

Колеса дроїда мʼяко загальмували десь в глибині коридору. Секунда роздумів — і замість того, щоб зʼявитися в радіорубці, К3 стрімголов рвонув кудись в сторону каюти капітана.

Спочатку пілот не зрозумів цього руху, але вже за хвилину дроїд стояв прямо перед хлопцем, ледь тримаючи в тимчасову щупі важкий шолом. Аппо зрозумів, що той хоче побалакати.

— Добре, давай, — пілот натягнув шолом. — Починай.

> Капітане, після вчорашнього я проводив повну дезінфекцію салона. Але вас, імовірно, це не дуже зацікавить, бо «дроїд створений, щоб служити».

> Поки ви та ваша нова супутниця продовжували споживати непомірні дози горілки, я майже відкалібрував системи двигена, а також нарешті налаштував автопілот на Шибеник.

> Втім, замість того, щоб отримати щиру подяку від капітана, К3 отримав лише тотальний безлад на камбузі та справжній гармидер у гальюні.

> І якщо наша нова супутниця не викликала проблем, то капітан викликав.

— К3, я… — Аппо почервонів під шоломом.

> Я надав такий розгорнутий коментар через те, що згідно з аудіальним аналізом тону, зараз ви чимось незадоволені. Доводжу до вашого відома, що я таки довів вас до каюти, якщо словом «довів» можна назвати те, що ви буквально повзли, цитую, «на карачках до теплого ліжечка.

— Пробач, друже, — Аппо все ще дивувався, наскільки насправді він не знає свого дроїда. — Ти знаєш, що я не так часто пиячу.

> Знаю. Втім, зауважу, що фрази на кшталт «кусок плат зі смішними звуками», «бочонок на колесиках» та ще декілька не дуже приємних епітетів були явно зайвими.

— Друже, вибач мене, щиро каюсь, — вперше за довгий час Аппо було дійсно соромно.

Він любив свого дроїда, але ніколи не думав що ці чудернацькі клички його ображають. Втім про «кусок плат» дійсно було занадто.

> Попри наявність в мені матриці особистості, я не можу відчувати образи. Рекомендую звернутися до лікаря, адже ваша поведінка містить симптоматику сильного стресу та навіть має деякі ознаки ПТСР.

— ПТСР? В мене? — істеричний смішок вирвався з горлянки пілота.

> Саме так. Будь-ласка, до прибуття на Шибеник не перевтомлюйтесь. Ваш фізичний стан…

— Мій стан прекрасно, К3. Навіть краще, ніж було. Не переживай за мене, — перебив смугу тексту в шоломі Аппо. — Ти краще зустрінь лоцмана, а я поки Окіту підніму.

Дроїд відімкнувся від каналу звʼязку, але продовжив пілікати своєю двійковою мовою. Судячи з висоти звуків, помічник капітана був не дуже радий відповіді на зауваження з приводу стану здоровʼя.

Перед тим, як попрямувати до каюти, де тихо спала лоріанка, Аппо спробував пояснити самому собі, що далі з нею робити.

Так, дівчина мала неабиякі знання з механіки та інженерії, але грати роль старшого товариша не входило в плани пілота. Розумна та кмітлива, вона не була обділена й природною красою. А ще була лоріанкою.

Навряд чи на Шибенику її б чекала серйозна халепа, але залишати дівчину без звʼязків на самоті з величезною галактикою ненайяскравіших можливостей було б неправильно. Так, Окіта не дурна, але й більш досвідчених людей затягували у «найману працю».

Найкращий варіант — самостійно доставити її кудись в Середні чи Центральні сектори Конфедерації, де дівчина змогла б стати професійним механіком чи взагалі поступити на службу до війська в тій же ролі. «Навіть якщо цим планам й призначено збутися, для початку потрібно завершити поточний контракт», — пронеслося в голові пілота.

Тим часом перед очима предстали двері до каюти Окіти. Пілот легенько постукав, але відповіді не послідувало.

Аппо кинув погляд на радіорубку, що була майже навпроти каюти лоріанки. За бортом вже виднілася станція у всій своїй красі. Дівчина навряд чи бачила щось подібне, тож таке видовище не можна було пропускати. Аппо тихенько увійшов у каюту.

Всередині панувала чистота та порядок. Двох тижнів дівчині вистачило, щоб привести до ладу всі рундуки, вкласти комутацію та змайструвати щось віддалено схоже на пульт керування електросистемою Буревія. Від одного виду цього монструозного приладу в пілота перехопило подих.

З ілюмінатора пробивалося зеленувато-синє проміння від газів та зірок туманності. Поодинокі пилинки, які ніби застигли у повітрі, трохи світилися та створювали подобу дивакуватої гірлянди.

Аппо присів на кут койки та подивився на дівчину. Лише тихе сопіння доносилося з під копни довгого чорнявого волосся, яке хвилями спадало їй на обличчя. Чомусь зовсім не хотілося порушувати спокій, що володарював у цьому приміщенні.

Хлопець злегка почухав гомілку лоріанки через товсту термоковдру. Та лише здригнулася та перевернулася на інший бік.

— Соня, прокидаємось! — мʼяко сказав Аппо.

— А-а-а… Нашо? — бурмотіла Окіта крізь сон.

— Прибули вже, — Аппо продовжував чухати ногу дівчини.

— Куди? — лоріанка сховалася глибше під термоковдру. — Ми ще в дрейфі… Фазовий зсув…

— Гей-гей, не засинати!

— Не сплю! Не сплю! — Окіта демонстративно сіла та сперлася на руки.

Очі її все ще були заплющені, а волосся зараз більше було схоже на пташине гніздо:

— Куди ми вже прибули? Ми ж…

— Окіто!

— Га! Так-так! Точно не сплю, — очі дівчини моментально розплющилися та витріщилися на пілота.

— Ми прибули до Шибеника.

— В сенсі?! — ось тепер вона і справді прокинулася. — Ти обіцяв, що розбудиш мене до прибуття! Я хотіла побачити туманність!

Аппо підвівся та направився до коридору:

— Якщо трохи поквапишся, то побачиш все на власні очі.

— Біжу, вже біжу!

Пілот зник у проході. Окіта не могла повірити, що прямо зараз нарешті побачить туманність! Справжню туманність! До того вона бачила їх тільки на знімках телескопів: величезні та маленькі, яскраві та зовсім тьмяні, із різнокольоровими зірочками та без них.

Ці космічні утворення навіть на знімках виглядали абсолютно неймовірно. Вони захоплювали подих та одночасно вражали своїми масштабами.

Окіта полюбляла годинами вдивлятися у зірки зі свого вікна на «Астрі». Під улюблені пісні дівчина уявляла, як вона, героїчна шукачка пригод, пролітає десятки таких туманностей на власному винищувачі. І кожна з цих туманностей чи зоряних систем — особлива. В кожній — пригода. В кожній — життя. В кожній — невідомість та таємниці. Сьогодні був той самий день, коли вона нарешті побачить те, що колись було далеко за обрієм надій.

Поки думки про нескінченність всесвіту захоплювали кожний вільний нейрон мозку лоріанки, вона метушливо натягала свою уніформу. Окіта бачила, що вся каюта вже заповнена кольоровим світлом туманності Шибеника, але спеціально не дивилася в ілюмінатор, адже не бажала псувати перше враження мініатюрним віконцем. Хотілося побачити все через величезне скло у рубці.

Окіта вже збиралася йти до рубки, але на секунду зупинилася перед дзеркалом. Дивно, що всі ці гидотні роки на старій станції привели її сюди. І хоча очі дівчині здавалися все такими ж блискучими, життя понівечило молоду лоріанку. Вона так само бажала пригод, як і у дитинстві, але якесь дивне відчуття спустошувало всю грудну клітину.

В голові промайнули всі можливі неприємні асоціації: відсутність батьків, пияцтво та розпуста сестри, подекуди — спроби домагання її клієнтів.

Окіта щіро раділа, що з нею ніхто нічого поганого не зробив, але відчуття самотності та безсилля часто переважало весь оптимізм. Ця лавина спогадів майже заволоділа лоріанкою, але таємнича туманність, що ховалася з тієї сторони обшивки Буревія, була сильнішою за будь-які трагедії минулого.

— Геть думки, — Окіта змахнула маленьку, ледь помітну сльозинку чи то горя, чи то щастя. — Сьогодні той самий день! — та зібрала усе волосся в тугий вузол, щоб жодна волосина не могла зіпсувати вид.

Коридор також був частково освітлений сяйвом туманності — воно пробивалося до проходу через ілюмінатори з різних частин корабля. І хоча більша частина коридору залишалася темною, як глибока ніч, на цьому тлі великі синьо-жовто-зелені смуги світла виглядали так, ніби коридор перетворився на великий калейдоскоп.

Труби та усі металічні поверхні всередині Буревія, до яких могло дотягнутися світло, приємно мерехтіли та створювали тисячі сонячних зайчиків, що кожну секунду змінювали своє положення у просторі.

Окіта на секунду зупинилася перед тим, як увійти у рубку. В голові ніби повисла тиша, але насправді то тут, то там підіймався ураган думок та почуттів. На мить їй здалося, що це все сон і зараз вона прокинеться на своїй станції, де її чекатиме черговий робочий день. Раптом всередині промайнула думка: «Може не треба на це дивитись? Нащо жити без мрії?»

— Окіта, ти де там? Лоцман нас скоро почне тягнути до дока! — пролунав голос Аппо.

«Жити потрібно не заради мрій, а для того, щоб вони здійснювалися!» — відповіла сама собі подумки Окіта. Дівчина щосили заплющила очі та вийшла з темряви коридору на дотик.

Через повіки сітківка лоріанки відчула яскраве сяйво. «Сьогодні збудеться моя мрія. Перша з багатьох!» Окіта розплющила свої ніжні очі та застигла від побаченого.

Прямо перед кораблем відкривалася якась неймовірна картина. Неможлива, несправжня та надприродня, але від того — ще більш прекрасна. У центрі туманності ніби перлина лежала яскрава біла зірка, навколо якої оберталися міріади маленьких цяточок. Вони залишали за собою тоненький та ледь помітний блакитний слід, який ближче до краю туманності перетворювався на деревоподібну структуру. За цяточками виднівся далекий та неосяжний космос, але варто було трохи сфокусувати зір і, ніби з пустоти, зʼявлялося величезне кільце з молочного-білого газу, що оберталося навколо зірки.

Трохи ближче до краю цього щільного кільця повільно пливла величезна хмара зеленувато-смарагдового кольору, яка мала якусь неправильну форму. Вона ніби ніжно обіймала зірку з усіх сторін, як величезний космічний плед. З цієї хмари виходило декілька рукавів менш щільної, майже напівпрозорої речовини, в центрі яких, здавалося, протікають розряди струму.

Матерія навколо зірки аритмічно пульсувала. Один з тих величезних рукавів майже торкався лівого крила Буревія. Цей рукав був більш мутним, ніж уся інша хмара, через яку можна було побачити кожну іскорку, що літала навколо зірки.

Окіта почала придивлятися до цього рукава. То тут, то там зʼявлялися клаптики хмар та газу, що постійно рухалися та переливалися тисячею відтінків зеленого.

Лише зараз дівчина помітила, що на газову хмару падала якась абсолютна неймовірна за розмірами тінь. Варто було зовсім трохи підняти очі та побачити її — величну та неймовірну станцію Шибеник. Гігантська чудернацька конструкція, що радше нагадувала квітку з пʼятьма довжелезними пелюстками, повільно оберталася навколо своєї осі, приковуючи до себе увагу будь-кого, хто бачив її вперше.