Іржаве Серце

По дорозі знайшлися інші групи проникнення. Як і припустила Окіта ще на підході до цитаделі, натиску мутованих, «піднесених» офіцерів генерала вони не витримали. Деякі проходи, де поклали свої життя розвідники, перетворилися на понівечені слідами плазми, куль та пазурів катівні.

Аппо намагався не вдивлятися у залишки військових, що були розкидані зусібіч. Він просто йшов за Шостим, гадаючи, що відбувається у того в голові. Інша частина команди також зайвий раз не дивилася на розвідників, але німе питання застигло у повітрі: «З чим нам доведеться зіштовхнутися далі та чи вистоїмо ми?»

Коридори-кишки змінилися на довжелезні прольоти з височенними скляними вікнами. Аппо не міг відірватися від картини, що відкривалася з верхніх поверхів споруди, хоча й намагався тримати фокус уваги на завданні.

На землі, у долині, бій повільно продовжувався попри вибухи, хоча про стрункі ряди військ чи артилерії мова вже не йшла. Земля палала, а посеред випаленого ґрунту та розірваної породи ховалися бійці обох армій. Здавалося, що ніхто з них так і не зрозумів, що навіть якщо хтось і переможе, то у найближчій перспективі все одно помре від радіаційного отруєння; бійці все ще намагалися виконувати накази своїх командирів.

Ліска, де приземлився Буревій, також ніби й не було, лише частина дерев біля самих схилів гір залишилася тихо стояти. Аппо лише молився, щоб корабель не постраждав, адже на ньому було найдорожче — гітара Окіти та модулі пам’яті К3.

Сказати, хто перемагає на поверхні планети, було складно. Деінде ще блимали спалахи шквального вогню, проте активність військ значно зменшилася. Далеко на горизонті здіймалися характерні «гриби» після вибухів — детонація все ще тривала, стираючи з лиця супутника будь-який натяк на життя.

Проте на орбіті все тільки починалося. Частину неба займала червоно-рожева планета-носій, яка ледь не світилася, настільки вона була гарячою; трохи далі сяяло маленьке сонце. А от між ними, на світлому помаранчевому тлі заходу сонця, точилася справжня орбітальна війна. За спалахами біля гігантських кораблів можна було відстежити, як маленькі винищувачі та трохи більші бомбардувальники гатять по корпусах фрегатів. Ні, самі літальні апарати розгледіти з такої дистанції неможливо — лише тонкі риски свідчили про те, де пролітав той чи інший зореліт.

— Є! — з полегшенням сповістив Шостий. — Є зв’язок! РЕБ поклали!

Проте щастя з обличчя розвідника швидко зникло. Етер повнився командами та наказами, метушня відбувалася не тільки на орбіті — на землі також продовжувалася різанина. Зв’язатися з адміралом не вийшло, вхідні сигнали блокувала радіостанція його лінійного корабля.

— Ви пам’ятаєте? Що було у методичці адмірала? — Шостий на мить зупинився, налаштовуючи свої пістолети.

— Генерала беремо живим, — в один голос сповістили інші члени екіпажу.

— Правильно, — зітхнув розвідник. — Хоча я сам бажаю його прибити, він знає аж забагато корисного. Лео, ти як?

— Живий, — старий зовсім вибився з сил, проте відмовлявся від того, щоб йому хтось допоміг йти. — Але, благаю, зробіть так, щоб не довелося зупиняти час. Дуже, дуже прошу. Ще однієї зупинки… — Лео зайшовся хворобливим кашлем. — Я не переживу.

Ще кілька разів на сходах траплялися супротивники. Але чи то через емоційну втому, чи то через байдужість після усіх попередніх пригод, команда не приділяла ворогам забагато уваги — лише єдиним кулаком нищила їх, поступово продираючись через останні поверхи цитаделі.

Назвати загін ультимативною зброєю зараз було неможливо, їхня результативність походила не від миттєвої рішучості в скрутній ситуації, а мала глибші корені. Вони — втомлені та зламані — пленталися по маленькому супутнику до генерала, відчуваючи власну мізерність на грандіозному полотнищі війни. Аппо зловив себе на думці, що все це дійство конче нагадує їхній стан під час візиту до Казино, але озвучити це не спромігся. Власне, як і інша частина команди.

Коли вони нарешті дісталися останнього поверху, всі мимоволі зупинилися. Здавалося, що зараз найкращий момент для того, щоб сказати усе, що наболіло, усе, що варто знати членам цієї родини. Шостий зупинив руку перед терміналом дверей, але в останній момент застиг, не наважуючись активувати панель керування. Він озирнувся, подивився на друзів по нещастю. Розвідник хотів щось сказати, але черговий ядерний спалах боляче пройшовся рогівкою ока.

***

Загін дарма пересувався поверхом навпочіпки, адже жодної живої душі тут вже не було. Вони поступово, крок за кроком, перевірили кожен кабінет, кожне розгалуження проходів. Залишалися лише товсті двері на іншому кінці широкого коридору.

— Готові? — пошепки спитав Шостий.

Аппо розумів, що перед очима не просто двері, а фінішна межа. У прямому чи переносному сенсі слова — вже не грало ролі. Після того, як команда Буревія пройде ці двері, все закінчиться. Тінь ніяк не хотіла показувати кадри майбутніх митей, а тому хлопець облишив мучити створіння та просто подивився на Окіту.

Її аквамаринові очі були такими ж глибокими та спокійними, як і того дня на Шибенику, під баром «Зелений Зимородок». Проте зараз у цьому погляді він побачив впевненість, якої так бракувало ще рік тому. «А як… Як змінився я? Що змінив я? Кому допоміг? — пронеслося в голові. — Моє життя принесло комусь радість?» Дівчина, поки загін тихо рухався до дверей, швидко поцілувала пілота у щоку.

Першим до кабінету влетів Шостий та ледь встиг зупинити інших. Генерал вже стояв обличчям до них, та спиною до грандіозного оглядового вікна, за яким знову і знову розривалися термоядерні гриби, тримаючи у витягнутій руці Іржаве Серце.

— С-с-стояти, — вичавив з себе Хідроу, ніби тримаючи присутніх на прицілі.

Аппо, Бет та Шостий майже рефлекторно викинули вперед пістолети.

— Ім’ям Конфедерації Об’єднаних Систем, — гучно відчеканив Шостий, — ви маєте останній шанс здатися, генерале. Більше пропозицій не буде.

На приціл генерала також взяв Жак з гвинтівкою, Окіта націлила пістолет. Лео лише високо звів руку, оголюючи свої мікросхеми під шкірою — ймовірно натякуючи, на свою істинну природу.

Аарон подивився на шістку. Людина у подряпаному кітелі, з чорними здутими венами та запалими очима не була схожою на генерала — монстр, яким той був всередині, відкрив своє справжнє обличчя.

Жалю, страху чи молитов про пощаду в очах м’ясника не виднілося. Лише гнів, чистий тваринний гнів, настільки сильний, що спотворював колись привабливі риси обличчя.

— Запізно, Макарський, — поривалося з рота генерала. — Запізно. Ти не бачив… Що бачив я.

— Тут усі все бачили, — гаркнула Бет. — Кидай кляте Серце, Аароне, чи я особисто прострелю твою голову.

Елізабет вже збиралася натиснути на курок, коли кімнату наповнив задушливий сморід. З тіней кабінету вирвалася потвора генерала, одразу зчепившись із Тінню. Аппо одразу відчув, що щось не так — мімік Хідроу діяв абсолютно самостійно, без жодного натяку на керування з боку. Тінь ледь справлялася із тиском без допомоги пілота, він постійно направляв її, коригуючи рухи та допомагаючи не втратити орієнтацію у просторі.

— Я знаю, що ви бачили, — Хідроу стиснув Серце. — І тому я маю вас знищити.

Пролунав низький дзвін — стіна світла, що вирвалася з Серця, ледь не розрізала навпіл Окіту та Лео. Бет насилу встигла смикнути їх обох за двері. Шостий тим часом намагався долетіти до м’ясника на пістолетах, але все ж потрапив під золотий промінь з приладу.

Розвідника з неочікуваною швидкістю відкинуло на стіну. Врятувати його змогла лише Тінь, яку мімік генерала випадково жбурнув у тому ж напрямку.

— Грем! Час! — кинув Аппо, вже збираючись зробити короткий ривок до Хідроу.

Цього стрибка вистачило б, щоб бодай вирвати Серце з його рук, проте відповіді не було. Замість Лео сказав Хідроу:

— Ваш Навігатор не може піти проти того, що його породило, — і ще раз стиснув прилад у руці.

Цього разу приміщення наповнилося липкою темрявою, яка повністю приховувала щось далі носа. Аппо спочатку навіть злякався — не кожного дня повністю втрачаєш зір — проте швидко згадав, що Тінь могла і не потрапити під вплив Серця.

Він призвав істоту до себе та подивився на світ її очима. На іншому боці приміщення генерал вже стояв над Шостим, збираючись активувати прилад точнісінько над грудями розвідника. Аппо рвонув до друга, але його випередила Бет, з двох ніг влетівши у поперек генерала.

Той впав, але Серце з рук не випустив:

— Не цього разу, суко, — Хідроу сильно приклався по Ахілловій зв’язці рудої, від чого вона впала.

М’ясник стрибнув на неї, вдаряючи Серцем по голові дівчини — від цього удару навіть Тінь не врятувала б. Аарон рухався з неймовірною швидкістю, а позаду вже гарчав мімік генерала, прикриваючи йому спину.

Бет навіть не крикнула, просто розтанула у золотому сяйві. Пелена з очей спала, команда шоковано подивилася на місце, де ще секунду тому лежала найманка.

— Хідроу, — до кабінету увійшов Лео, хитаючись та спираючись на руків’я дверей. — Віддай по-хорошому Серце і буде тобі суд за справедливістю.

— Ти себе бачив? — зверхньо кинув генерал, випроставшись у повний зріст.

Аппо зловив момент, поки перебував у сліпій зоні генерала, та зробив доленосний стрибок.

— Стояти! — неочікувано Хідроу розвернувся та активував Серце.

З приладу вирвалося те саме золоте сяйво, і Аппо відчув, як застиг у повітрі.

— То що ти там казав про Серце, Навігаторе? — Хідроу з цікавістю подивився на ледь дихаючого Лео. — Віддати? Вам?

— План Творців нездійснений, — стогнав вчений. — А ти — раб власних бажань. Що тобі показали привиди з Серця? Армію під твоїми прапорами? Що? Заради чого ти готовий не просто знищити, — Лео подивився на Аппо, — а зробити з людей вмістилища нечестивого? Приректи трильйони живих істот на страждання?

— Тебе… — Хідроу наблизився до Лео. — не має це хвилювати.

— Час зупинив… — вчений відкрив рота.

— Не так швидко, — загарчав генерал.

Час на мить ніби справді зупинився, проте і Аппо, і кожен живий член загону, все ще могли бачити, що відбувається. Генерал, ігноруючи всі закони фізики та логіки, швидким рухом руки розрізав тканину простору, з усіх сил приклавшись Іржавим Серцем по скроні Лео.

Старий навіть не посунувся — на ногах прийняв тяжкий удар приладом точнісінько у голову. Хідроу не розчинив Лео у світлі; важким ударом артефакту він зніс вченому частину черепа. Далі генерал кинувся на Жака з Окітою. Вони як могли впиралися, проте дуже скоро зникли у золотому сяйві під час чергового удару Хідроу. Пілот здригнувся від побаченого — він навіть не встиг до кінця зрозуміти, як зникла Окіта. Лише короткий золотий спалах змусив серце стиснутися так, що в очах потьмяніло.

З живих залишилося лише двоє. Шостий ледь дихав біля дверей, намагався з останніх сил дістатися пістолета, а Аппо так і висів у повітрі, з усіх боків оточений світлом.

Тоді, висячи у метрі над підлогою, заморожений у золотому світлі, Аппо відчув, як це саме світло розсуває час та простір. Пілот знову відчув тяжіння, неприємний ефект левітації спадав, проте й відпускати його на волю ніхто не збирався.

— Отже, — перед очима пілот побачив знайомий обрис. — Ми знову тут?

Під ногами відчувався приємний пісок, в обличчя дув теплий вітер.

— Я казав, що ми ще зустрінемося? — люб’язно сповістила людина у бинтах. — Певно забув. Певно, вибрав не ту тактику. І, ймовірно, приділив забагато уваги Поету.

— Ти? — Аппо намагався зрозуміти, що відбувається, адже ще мить тому був на далекому супутнику газового гіганта.

— Так, я, — роздратовано кинув чоловік у бинтах. — То що? Послання зрозумів?

— Ні, дідько, ні! — Аппо схопився за вологі бинти та притягнув до себе Полеглого. — Що ти таке? Яке послання?

— Ти минулого разу питав, чому маєш прийняти мою пропозицію, а я… — чоловік потупився в океан. — А я думав, що ти вже досяг точки, у якій знаходишся. Але помилився. Тому це спроба друга.

— Що за знущання? Чому я?

— Як я і казав у печері, ти не обраний. Просто змінна у ряді інших змінних. Незапланований особисто мною, але такий, що існуєш у моєму рівнянні. У якомусь всесвіті Курʼєром стала Окіта, у якомусь — Бет. Тому ти — не унікальний.

— Що мені із цим робити? — Аппо трусив людину, ледь стримуючись, щоб не вдарити. — Як впливає на моє життя те, що я — не унікальний?!

— Моя пропозиція: порятунок команди за те, що приймеш долю Кур’єра, — спокійно сказав чоловік.

— Що за Кур’єр?!

— Доставка. У тебе буде завдання. Доставити дещо у потрібне місце, — блакитні очі споглядали чисте небо. — Нічого більше. А може… Може ти вже доставив його? Просто ще не знаєш…

— Що я зроблю на цьому шляху? — пілот ледь не ридав. — Скількох ще доведеться вбити? Скільки ще доведеться принести страждань світу?

— Залежить від тебе. Я ніколи не керував твоїми руками.

— Брешеш! — хлопець відпустив чоловіка та впав на коліна.

— Вибір невеликий, — людина у бинтах подивилася у горизонт. — Або загинеш зараз, або матимеш шанс зустрітися з ними усіма. Та, знаючи любов людей до самопожертви, наголошую, що ще й Галактику врятуєш, якщо погодишся. Ти ж не бажаєш, щоб генерал разом із Серцем пішов далі? — потягнув Джошуа. — Ти ж хочеш, щоб твої друзі повернулися з того сяйва?

Аппо не розумів, чому це відбувається саме із ним. Чому зараз він має обрати щось, не розуміючи навіть що саме він обирає. Здавалося, що лише тихі хвилі теплого океану його розуміють. Але й вони відповіді на питання не мали.

— Як можна, — з очей хлопця стікали сльози, — обирати, не знаючи, що саме обираєш?

— Іноді… — Полеглий м’яко торкнувся плеча парубка. — Життя змушує робити такі вибори. Я досі їх усіх бачу, — істота знову втупилася в океан. — Усі ці очі. Карі, зелені, блакитні. Старі та молоді. Молоді та старі… Вони знову й знову вдивляються мені в душу, ніби й не було століть забуття, — він важко зітхнув. — Може тобі пощастить більше?

— Я… Не можу, — перед очима постали привиди команди Буревія. — Це неправильно.

— Як я і казав, — чоловік обійняв хлопця, — я обрав не ту тактику. Ти завжди маєш вибір. Питання лише в тому — що саме ти обереш.