Іржаве Серце

Окіта уважно вдивлялася у вулички, будинки. Колись дуже приємні на вигляд, зараз вони лише сумно споглядали команду своїми пустими очницями-вікнами. Екіпаж зорельоту Буревій обережно просувався вглиб містечка — до зловісного Шпиля, який відкидав довжелезну тінь.

Саме зараз набули сенсу слова пілота про привидів:

— Коли ми з Джошуа йшли тим місцем, — розповідав Аппо під час чергової зустрічі у кают-компанії вночі, — то навкруги було тихо, як у могилі. Але десь там, — хлопець вказав кудись позаду себе, — завжди відчувався цей… Ці погляди. Не тілесні, метафізичні, щоб їх.

Цей діалог неприємною луною розтікався у черепі, змушуючи Окіту зібратися. Вона відчувала їх. Навіть привидами називати цих створінь було якось неправильно, але інших слів вона не знаходила.

— Може, тіні? — бубоніла собі під ніс лоріанка, поки інші члени екіпажу розпитували пілота про його попередні «відвідини» цього місця. — Ні, це у Аппо — Тінь. А вони… Щось геть інше.

Ці надприродні істоти уважно роздивлялися команду, ніби намагалися згадати чи впізнати когось. Одна теорія особливо не сподобалась дівчині: «А що як це ми самі? Просто з інших всесвітів. Чи наші варіанти з цього ж всесвіту чи паралельних?»

Істоти супроводжували екіпаж майже до злощасного серпантину, який вів до ажурних заіржавілих воріт Казино. Саме тоді Окіта вирішила озирнутися, очікуючи, що тіні розтануть між зруйнованими домівками. Тіні чомусь нікуди не зникли.

— Ось і все, — сповістив Аппо, торкаючись воріт. — Тепер точно фінал.

— Не треба пафосу, — сказав Шостий. — Нам ще пройти казна-скільки поверхів до Шпиля, — і вказав на найвищу точку будівлі.

— Зробимо невелику зупинку, — запропонував пілот. — Все одно… поспішати немає куди.

Жак, Бет, Окіта та навіть Лео втомлено присіли уздовж кам’яного бордюру, з якого починався останній етап шляху. Шостий від пропозиції відпочити відмовився, лише наблизився до однієї з будівель, уважно вивчаючи кожен камінчик на своєму шляху.

— Лео, чуєш? — Окіта схилила голову до старого. — Мені ж не здається, що вони більше не йдуть за нами?

— Ні, пташко, не йдуть, — вчений також подивився на містечко.

З цієї точки можна було майже повністю побачити місцевість, лише найвіддаленіші будинки танули у рожевому мареві.

— Як думаєш, хто вони? А може ці вони — це ми?

— Також про це думав, — відповів дівчині Лео. — Але… Жоден з моїх приладів не вловлює їхньої присутності. Вони тут просто є. І все.

Від діалогу з вченим Окіту відволікла Бет. Ненавмисно — просто лоріанка почула, як найманка намагається підбадьорити Жака:

— Павучок-павучок, — м’яко казала руда, — не варто перейматися, навіть якщо і в Казино нічого не буде. Подивися на це з іншого боку — ти знайшов собі родину, про яку ніколи не просив, але на яку заслуговуєш!

Звісно, мотиваційні промови не були сильною стороною Бет, але для Жака почути бодай це від найманки прирівнювалося до дива. Особливо з урахуванням усіх їхніх попередніх взаємодій.

— Ти трохи не розумієш, — Жак поправив свою шевелюру. — Це було більше, ніж просто скарби. Це був символ. Не тільки для мене — для цілого покоління шукачів пригод. Та й до того ж… я свято вірив, що хоча б тут вирішу частину своїх фінансових проблем.

— Підйом, — Шостий матеріалізувався позаду команди. — Йдемо далі. Якщо Аппо правий, — розвідник покосився на хлопця, — то це все й справді скоро завершиться.

***

Коридори Казино були не менш моторошними, ніж вулиці містечка. Якщо до того можна було хоча б почути цокіт підошв та бруківки, то м’які килими майже повністю з’їдали звук. «Певно, саме так відчувається камера депривації», — подумала Окіта.

Тьмяні позолочені візерунки на стінах повільно сипалися іржавою потертю. Лише зараз лоріанка помітила, що й килими під ногами вкриті цим огидним пилом.

— Може, тут ліфт працює? — спитала Бет. — Ми пройшли від сили три поверхи, а до Шпиля ще йти…

Замість відповіді пілот просто продовжив шлях коридорами. За наступним рогом, як виявилося, стояла розбита кабінка ліфта, відокремлена від коридору металевою стилізованою хвірткою.

— Я, чесно кажучи, — Аппо смикнув за ручку біля ліфта, — у видінні не пам’ятаю ліфтів, але…

Кабінка з гуркотом понеслася кудись вниз — вочевидь, на нижні технічні поверхи, — де й гучно вдарилася об якийсь механізм.

— Як бачиш, — пілот знизав плечима та почимчикував до наступного поверху.

Ще більше здивувало Окіту освітлення. Ліхтарики на стінах слабенько освітлювали приміщення, але працювали більш-менш справно. М’яке світло обережно торкалося невеликої області навколо себе, створюючи подобу цілої ланки маленьких маяків. Втім, за межами освітленої області темно не було — величезні оглядові вікна ловили останні промінчики сонця.

Кожен поверх чимось відрізнявся від попереднього. Один був присвячений ігровим автоматам, другий складався з кількох довгих атріумів з прозорою підлогою, третій взагалі виявився одним величезним рестораном. Саме тут Окіта побачила предків сучасних автоматонів — невеликі металеві пташки сиділи на таких же штучних золотих деревах. Тільки-но команда пройшла повз них, автоматичні іграшки почали цвірінькати.

— Яка цікава інженерія, — Лео з інтересом роздивлявся автомат подачі їжі. — Усі тутешні механізми — автоматони. Жодного натяку на дроїдів чи ШІ…

Цікавинки на поверсі-ресторані не закінчилися. Ще через кілька прольотів команду чекав концертний хол з вишуканою сценою. Саме тут екіпаж вирішив зробити чергову зупинку. Поки інші відпочивали, Окіта та Лео поперлися до сцени вивчати місцеві механізми.

— А як щодо… — вчений обережно торкнувся одинокого мікрофона посеред сцени.

Ефект перевершив усі очікування. Приміщення моментально осяялося прожекторами, а поряд із Окітою з’явилася голограма жінки.

— Е-е-е, — протягнув Аппо з іншого боку приміщення. — А її я пам’ятаю! Вона, на жаль, не співає, там динаміки ніби зламані.

Лео хутко стрибнув в оркестрову яму, намагаючись знайти щось схоже на музичні монітори чи якусь подобу комутації.

— Ага, — сумно протягнув вчений. — Ця проводка вже ніколи не запрацює.

Окіта уважно роздивлялася голограму, аж раптом згадала звідки цей профіль їй знайомий. Співачкою була та сама особа, яка ніжно обіймалася із паном Жозе Фонтейном на відеозапрошенні до Казино.

Жінка обережно торкалася свого довгого волосся та сумно усміхалася, споглядаючи пусту залу. Окіта наблизилася до неї, голограма ніби відчула це. Вона м’яко повернула голову до дівчини, промовляючи щось своїми безмовними вустами.

Від несподіванки Окіта ледь не відстрибнула від голограми, але мозок вчасно заблокував сигнали м’язам: «Це просто голограма, дурна. Чого лякатися?»

Лякатися й справді не було чого. Жінка просто уважно роздивлялася лоріанку та іноді рухала ротом. Наступної миті голограма простягла до лоріанки руку і ніжно торкнулася її щоки.

— А! — Окіта все ж відстрибнула у бік.

— Що таке? — Лео нарешті виліз з оркестрової ями.

До сцени наблизилася уся команда зі зброєю у руках. Навіть Окіта механічно висмикнула бластер, подарований Аппо, та пістолет, позичений у Бет, направляючи їх на голограму. Довговолоса жінка лише перелякано вдивлялася в очі лоріанці.

— Вона… Вона торкнулася мене! — видала Окіта. — Голограма! Проєкція мене торкнулася!

— Боже, Окіто, — Бет сховала свою зброю. — Ми вже злякалися. З тобою все добре? — руда наблизилася до лоріанки, зняла рукавичку та торкнулася лоба. — Ні, температури ніби немає.

Шостий мовчки наблизився до голограми, провівши рукою через зображення. Жодного спротиву кінцівка не відчула.

— Звичайна голограма, — процідив розвідник.

— Та ні, — тепер вже Лео прискіпливо вивчав проєкцію. — Це щось типу гіральної проєкції, але якась дивна. Пам’ятаєте, Тао такою з нами спілкувався?

— Було таке, — відповів Аппо, роздивляючись зображення жінки.

Коли Окіта ще раз наблизилася до голограми, співачка простягнула руку до дівчини.

— Не відстрибуй, — тихо сказав Лео. — Може, вона хоче щось сказати.

Ніжна долоня знову торкнулася щоки дівчини, а по обличчю почала ширитися тиха, ледь помітна вібрація. Жінка відкрила рота і лоріанка нарешті почула:

— Почати… спочатку… — донеслося десь з глибин свідомості.

— Почати спочатку? — перепитав Аппо, читаючи по губах. — Те саме вона й співала у мій минулий візит сюди. Почати спочатку… Що б це могло означати?

— Може, тепер Окіта нас повинна вести? — зіронізував Шостий. — А, може, просто програма проєкції заглючила. В будь-якому випадку… Рухаємось далі.

Дівчина проігнорувала випад Шостого, розуміючи, що кожен зі своїм тягарем справляється як може. До того ж, зовсім скоро вона про цей інцидент забула — адже десь далеко-далеко в нетрях Казино лоріанка почула гітару. Інструмент сумно тягнув кілька нот, ніби плачучи. Він кликав до себе, але водночас проганяв, продовжуючи свій втомлений спів то десь у стінах, то у пустих коридорах Порту Старого Світу.

***

— Усі готові? — Аппо уважно вивчав наскрізь іржаві стіни технічних приміщень.

— Так, — в один голос відповіла команда.

— Тоді… Ну, рухаємось. Останні прольоти, — Аппо натягнув шолом попри те, що навкруги стало неймовірно спекотно.

Шпиль гостям був не радий. Тільки-но команда переступила умовний рубікон, що розділяв основне Казино та найвищу башту споруди, атмосферні датчики приміщень почали сходити з розуму. Втратила розум і вентиляція, яка повільно, але впевнено підіймала температуру приміщень.

— Ще багато йти? — тихо питав Жак.

— Якщо я правильно пам’ятаю… — Аппо зупинився на невеликій розвилці. — То ні.

Чим далі заходила команда, тим більш крихкими ставали стіни та сходи. Лязкіт металоконструкцій неприємною луною різав вуха. Навіть гітара замовкла — чи просто звідси її неможливо було почути. Від блиску перших поверхів, нехай і з невеликою кількістю іржі, мало що залишилося.

Це місце нагадувало страшне, гаряче та проіржавіле пекло. Пекло, що мало б знаходитися десь глибоко внизу, або навіть серед мерзенних чорних гейзерів по той бік Хмари, але не тут.

— Не схоже на сходи до раю, — задихався Лео, споглядаючи тонкі металеві сходи, що вели до таких же трухлявих дверей.

— І повкидають їх до пе́чі огне́нної, — буде там плач і скре́гіт зубів, — промовив Аппо у відповідь.

Хлопець здригнувся від своїх же слів, адже неусвідомлено повторив слова свого старого компаньйона. «Цікаво… — подумав Аппо. — А чи чекає мене Джошуа?».

Сходи були подолані досить швидко, а заіржавіла ручка дверей на диво легко зсунулася з місця. Аппо на мить застиг та подивився на команду. Майже впритул до нього стояла втомлена Окіта, з-за неї визирали печальний Жак та заряджена Бет, Лео уважно роздивлявся пілота. Лише Шостий втупився кудись у пітьму технічних приміщень — але й він обернувся до пілота обличчям, коли зрозумів, що команда зупинилася.

«Може, не треба цього робити?» — пролунало десь глибоко всередині. Тінь нависла над хлопцем, тихо шепочучи на вухо: «Останній шанс піти звідси. Ти зробив, що хотів — проклав маршрут до легенди. Бери Окіту та забирайся звідси. Най Шостий сам розбирається з цим усім».

— Це був довгий шлях… — вичавив з себе пілот. — Дякую, що стали… однією командою.

— Аппо, — протягнув Шостий. — Ти впевнений, що саме це зараз доречно казати? Давайте заберемо Серце, а потім…

— Потім може і не бути, — перервав розвідника Аппо. — Дякую вам.

***

Приміщення на верхівці Шпиля зовсім не відрізнялося від того, що було у видінні. Лише спека стала чимось новим — у мареві пілот не відчував тутешніх температур.

— Отже… — Лео обережно переступав товсті силові кабелі, оглядаючи напівсферичне приміщення. — Тут і лежить наш скарб…

— Саме так, — Аппо вказав на постамент прямісінько по центру купола та змахнув краплі поту з лоба. — Ось там.

Замість яскравого сяйва постамент випромінював лише слабке світло, якого ледь вистачало, щоб освітити бодай половину зали.

— Обережно, — сказав Шостий. — Пам’ятайте — не чіпайте Серце. Лише Аппо чи… — розвідник покосився на старого, — чи Грем можуть його торкнутися без шкоди для здоровʼя.

— Як мені його зняти звідти? — пілот примружився, силою думки направляючи Тінь кудись у бік сфери на постаменті.

— Ніхто не знає, — знизав плечима Лео. — Але! Тримай, — і простягнув хлопцю невеликий оксамитовий мішечок.

— Це що?

— Я разом із нашою лоріанкою та інформатором, — вчений вказав на Жака, — розробили цей мішечок… Щоб унеможливити вплив Серця на інших людей. Тому ти просто поклади його сюди, а потім… — Лео подивився на Шостого та відвів погляд. — А потім віддай пану Макарському.

Шостий знищував вченого поглядом. До того пілот ще не бачив такого погляду з боку розвідника. Аппо розумів, що між Шостим та Лео стався найбільш неприємний розрив командного зв’язку, але причину цього він зрозуміти не міг.

— Дівчата, Жак, — Шостий відволікся від старого. — Ви як?

— Нормально, — відмахнулася Окіта. — Тільки спекотно.

— Аналогічно, — продзвенів радпром шолома Бет. — Мене трохи рятує вентиляція броні, але скоро батареї сядуть.

— Тримаюся, — Жак обливався потом. — Хоча б це, — хлопець вказав на прозорий шолом-маску на голові, — рятує.

— Добре, — сказав Шостий та повернувся обличчям до пілота. — Намагайся не брати Серце до рук. Тільки Тінню. Бери той мішечок та… — розвідник зобразив рух, яким варто було підняти прилад з постаменту.

— Чому не можна рукою? Вона у тактичній рукавичці, — Аппо ще раз подивився на Серце.

Отвори в заіржавілій маленькій сфері відкривали нутрощі Серця, яке повільно оберталося навколо своєї осі. При цьому прилад постаменту не торкався — лише левітував у кількох сантиметрах над тумбою.

— В книзі, яку ми з Архіву поцупили, сказано, що це призведе до активації Серця, — пояснив Лео. — А активація в мої… — вчений знов покосився на розвідника. — В наші плани не входить.

— Що саме буде? Я повинен знати ризики, — сказав Аппо.

— Ніхто не знає, — вчений знизав плечима. — Думаю, що щось не дуже хороше.

— Отож, — відрізав Шостий.

Аппо підізвав до себе Тінь, яка легко перестрибнула через силові кабелі, ледь торкаючись тонкої металевої підлоги. Істота випросталася на весь зріст та наблизилася до пілота.

Хлопець зазирнув у ці зелені очі з вертикальними зіницями, у майже пласку морду з котячими вухами. Тінь відповідала взаємністю — суворо вдивлялася в очі свого власника. «Одне слово, — шипів кабель під ногами. — І розвідник впаде без свідомості, а старий навіть не встигне зупинити час».

«Аж ніяк, Тіне, — подумки відповідав хлопець. — Я хочу знати, про яке послання казав Джошуа. Я хочу знати, що саме охороняє це кляте Іржаве Серце». Істота з розумінням кивнула, але пілот відчув волю цього створіння. Всередині Тінь протестувала, рвала кігтями легені та підривала вогняні кулі. Але мовчки взяла мішечок до рук.

Разом із Аппо вони обережно наблизилися до постаменту. Пілот гіпнотизував поглядом Іржаве Серце, що повільно оберталося навколо своєї осі, грайливо показуючи свої внутрішні частини через проіржавілу оболонку.

Права рука з мішечком вже була занесена — одного точного руху вистачило б, щоб закинути прилад прямісінько у мішечок. Але з якоїсь причини Аппо торкнувся Іржавого Серця вільною лівою рукою.