Іржаве Серце

Зрештою, Жак здався. Розуміючи, що іншого шляху немає, інформатор відкрив страшну таємницю свого давнього знайомого. За дивним збігом обставин, Уклай жив на прифронтових спірних територіях — саме там, де до команди не могли дотягнутися лапи великих галактичних держав.

— Попереджую одразу, — казав Павук, — Уклай дуже тривожний. Взагалі-то краще, щоб ми з тобою вдвох пішли… Ну максимум із Гремом.

— Скажи спасибі, що не вриваємось всім натовпом, — знизав плечима Шостий, начищаючи свою зброю.

Буревій, завдяки льотним навичкам Аппо, зміг подолати й окраїни незалежних секторів, й фронтову ділянку без проблем. Корабель тихою блискавкою проносився парсеками, не привертаючи зайвої уваги. У цьому, щоправда, була не тільки заслуга пілота, а й командної праці одразу трьох інших членів екіпажу — Окіти, Лео та К3.

Завдяки вченому корвет отримав змінену ідентифікаційну матрицю, тож зрозуміти за допомогою сканування, що це саме Буревій, було неможливо; для точної ідентифікації тепер потребувався візуальний контакт. Разом із тим, Окіта та К3, у дуже вдалому тандемі, змогли відкалібрувати контролери двигену так, щоб витрачалося трохи менше пального. Проблемою стало тепловідведення, яке абияк зміг подолати Шостий — не дарма інженерній справі він приділяв багато вільного часу.

Увесь довгий шлях до прифронтових секторів команда Буревія майже не відпочивала, бо модифікований корабель потребував постійного нагляду. Легше за інших було К3, адже йому відпочинок взагалі був не потрібен, а от і без того втомленій Окіті на допомогу приходила Бет. Якимось чином найманка, яка не дуже зналася на новітніх моторних системах, за кілька днів змогла осягнути необхідний мінімум для того, щоб страхувати Окіту під час короткого сну.

— Як там?

— Нормально, Шостий, нормально, — пілот долав чергову гравітаційну аномалію, вхопившись за штурвал. — Кілька разів ледь на патрулі не вилетів, але… нормально.

Розвідник глянув на змиленого Аппо — той, здавалося, приріс до крісла. Хлопець обливався важкими краплями поту, ледь встигаючи віддавати вказівки членам екіпажу та корегувати курс. На відміну від звичайних подорожей, коли на хвості не було майже дві сотні головорізів і курс можна було обраховувати автоматично, зараз пілоту доводилось проводити на містку увесь час.

***

Помираючий синій гігант втомлено споглядав прибулих. Маленький корвет на тлі цієї зірки здавався навіть не цяткою — атомом.

— Жак, твій вихід, — Шостий простягнув мікрофон хлопцю.

Інформатор сперся на дверний прохід радіорубки, з тривогою споглядаючи на зірку в ілюмінаторі.

— Жаку, я все розумію, але подумай про Мелісу, — жовч підступила до горла, але розвідник продовжував. — Буде вона рада, якщо тебе вб’ють?

Чоловік не міг повірити, що вдався до такого відвертого шантажу, й ще менше вірив, що він спрацює. Але вогник, що на долю секунд зʼявився в очах інформатора, свідчив про протилежне.

— Уклай, прийом, — промовив Жак прямо в мікрофон. — Це Павук.

Радіоетер відповів тишею.

— Уклай, чорт би тебе драв, відповідай!

— Кхе-кхе! — на тій стороні радіоетеру хтось зайшовся кашлем. — Павучок! Це ти?

— Так, старий, — усміхнувся Жак, але згадавши причину свого візиту знов зробив серйозне обличчя. — Я тут.

— Щось термінове?

— Так. Дай координати для стикування.

— Ти сам? — проскрипів дід.

Жак на секунду забарився із відповіддю. Він зустрівся поглядом із Шостим, і рот сам відкрився:

— Чесно кажучи… ні.

— Так я й знав, — сумно зітхнув дідуган. — Знав, що колись за мною прийдуть. Так хоча б тебе побачу… Лети, координати надіслав.

Шостий задоволено зітхнув:

— Він завжди такий?

— Так, пане Макарський. Зараз, певно, думає, — Жак витер сльозинку з очей, — що вбивати його будемо…

Уклай жив на маленькій… Ні, малюсінькій базі, яка більше нагадувала старий навігаційний маяк. Кілька кімнат із мотлохом зустріли команду огидним амбре, а сам дід навіть не вийшов зустріти гостей.

Першим у кімнату-кабінет зайшов Жак, за ним Шостий та Грем. Приміщення було заставлено екранами різного розміру, якими без зупинки бігли рядки інформації — якісь транзакції, новини, вартість акцій галактичних компаній.

— Привіт, старий друже, — Жак наблизився до імпровізованого трону Уклая.

Старець не поворушився, лише подивився на хлопця з-під важких сивих брів. Шостий здивувався тому, як інформатор взагалі наблизився до старого, бо ніс розвідника чітко вказував, що джерело запаху знаходиться десь біля Уклая.

— П-п-п-рийшов, — заїкаючись сказав дід. — То все? Мені кінець? Чому ти з ними, хлопче?

— Ні, дядько, ні, — усміхнувся Жак, торкаючись руки названого батька. — Ми… Ми лише хочемо дізнатися… — хлопець подивився на Грема та Шостого.

— Ми хочемо дізнатися звідки в тебе ця фішка, — Шостий підняв догори золотий жетон.

Дід зітхнув, поправляючи свою довжелезну бороду, яка корінням обвивала найближчі монітори на підлозі. Щось може він й хотів сказати, але чи то деменція, чи то страх не давали це зробити.

— Дядько, — Жак легенько посмикав старого за руку. — Звідки вона в тебе? Хто тобі її дав?

— Я давно вже з головою не дружу… І все через неї, — тонка рука вказала на фішку. — Багато, багато років тому… То був… — тремтячими руками дідусь дістав з-під свого халату клаптик паперу. — Він. Він приніс мені її, наказав зберігати для когось… — долоня важко накрила очі, чоловік захрипів. — Лишень нещодавно про це згадав… Коли знайшов фішку у мотлосі.

Побліднілий чи то від ароматів, чи то від зображення на папері, Жак протягнув Шостому фотографію.

— Злам Цепелі, — констатував розвідник. — Судячи з дати… — він повернув фотографію. — Сім десятків років тому.

— Я його знав… цього кіборга, — хитав головою Уклай. — А фішка… Фішка ця… Я перебирав речі. Чомусь дьорнуло. А там, серед мотлоху лежала вона. І все згадалося. Як Злам наказував мені її тримати, як… Я все життя ганявся за клятим Казино, а відповідь… увесь цей час відповідь була буквально під носом…

— Злам підкинув фішку Уклаю? — спитав Грем. — І тут вона пролежала понад півстоліття перш ніж потрапити до Жака?

— Схоже на те, як до нас потрапили шматки мапи, — сказав Шостий, оглядаючи кабінет.

Чого тут тільки не було — при детальному ознайомленні виявилося, що колекція даних Уклая була майже бездонним джерелом знань. На екранах з’являлися рідкісні документи, екземпляри старих книг. І, що найголовніше, то були верифіканові копії. Це розвідник зрозумів за цифровими ключами на палітурках.

— Усі фрагменти мапи були віддані Зламом якимось людям чи істотам з тією ж аргументацією, — продовжив Жак. — Судячи з історії попередніх власників, усі в якійсь момент передавали речі іншим людям. І так, допоки вони не потрапили… до нас.

— Як вони знали кому?

— Певно, що так, — сказав Уклай і простягнув руку до Шостого.

Фішка вирвалася з долоні розвідника та кулею полетіла до діда. Очі старого на мить запалали зеленим світлом, тіло розслабилося, обличчя розпливлося у задоволеній усмішці.

— Якого… — Шостий вже збирався торкнутися рукояті свого пістолета, але Лео зупинив руку розвідника.

— Тепер все зрозуміло! І фішка, і фрагменти мапи впливали на свідомість своїх власників, — зачаровано промовив вчений. — Тобто… Все для того, щоб в кінцевому рахунку потрапити до нас. Диви!

Лео підійшов до діда та помахав перед його обличчям рукою. Той ніяк не зреагував.

— Я таке бачив, на Архонті було щось подібне, але з деякими винаходами, виготовленими з ортоладію, — вчений уважно споглядав на діда. — Уклай, ти зараз з нами?

— Так… — дядько не відривав погляду від фішки.

— Тебе звати Уклай?

— Так…

— Тобі 98 років? — спитав Жак.

— Дев’яносто вісім років, шість місяців і п’ять днів…

— Чому дорівнює логарифм двадцяти п’яти сотих з основою два? — Лео крутився навколо старого, смикаючи його за кінцівки.

— Мінус два…

— Дідько! Все зрозуміло! — радісно сповістив Грем.

— Мені, наприклад, нічого не зрозуміло, — сказав Шостий.

— Ну, агов! Фішка, як і мапа, якимось чином, чи то через час-простір, чи то якось інакше зв’язані з ядром системи — Лео склав долоні, — тобто Іржавим Серцем. Вони провідники волі цього артефакту.

— Хочеш сказати, що Серце керує…

— Так, Шостий, так! Йдемо на корабель, там поговоримо! — вчений вихопив з рук діда фішку та пішов геть.

Жак ще деякий час провів з Уклаєм. Зелені вогники все ще палали в очах старого, але жодних ознак зацікавленості у навколишньому світі там не виднілося. Павук не міг залишити свого старого прямо так, тому активував робота-помічника, якого колись давно надсилав сюди. Робот на ім’я Р2 майже одразу взявся за прибирання, але Уклаю, який завжди полюбляв механізованих помічників, після контакту з фішкою ніби було не до того. Старий щось шепотів собі під ніс навіть не звертаючи уваги ані на Жака, ані на Р2.

— Прощавай, мій старий друг, — хлопець востаннє окинув поглядом кабінет старця. — Сподіваюся, що тебе ніхто не буде більше тривожити.

Перед тим, як зайти на борт Буревія, Жак впевнився, що Р2 знає, як доглядати за немічними, ознайомлений із протоколами галактичної доставки і зможе у разі чого допомогти старому.

***

— Зайвий раз на небезпеку наражалися, — скрипів зубами Шостий. — Хоча, може, щось ми дійсно дізналися.

— Ну не скажи, — Лео нависав над зібраною мапою. — Тепер ми знаємо, що не тільки фішка шукала потрібного моменту, а й мапа… І, до того ж… Ні, це поки теорія, але і жетон, і куб, і кулон, і картка якось впливають на людей поруч, транслюючи волю Серця.

Буревій знову направили у гіпердрейф. Пілот вчергове героїчно провів команду прямо під носом у бандитів — цього разу то був добре знайомий кожному члену екіпажу фрегат Щелепи. Події в етері також не додавали оптимізму, адже, судячи з повідомлень, деякі ділянки фронту активізувалися.

Особливо через це переживав Шостий, але згодом дійшов висновку, що такий розвиток подій, якби дивно не звучало, на краще. Серед військового хаосу було легше сховатися.

— І що з того? — питав розвідник.

— А того, що… Ну… Ти знайомий із концепцією Долі? — Лео відірвався від екзотичного вигляду паяльника та мапи.

— А це тут до чого?

— Ну, в якомусь сенсі те, що робить людина під впливом цих… артефактів, схоже на невблаганність Долі. Тієї самої, яка з великої літери «Д».

— Поясни, га?

Грем зітхнув, поправляючи монокуляр:

— Всі фрагменти мапи разом із фішкою повинні були опинитися в потрібному місці в потрібний час, щоб ми в потрібних обставинах їх забрали.

— Так.

— Чи не Доля це?

— Тьху ти, — усміхнувся Шостий. — Я думав ти концептуально про це говориш. Тобто… у сенсі, що вплив Іржавого Серця там, Доля, бла-бла…

У відповідь розвідник отримав лише холодний погляд старого:

— Я казав буквально. Можливо… Не знаю, але мені здається, що не тільки мапа чи фішка є провідниками. Ми не знаємо, що ховається по той бік Серця. Можливо цей артефакт сам по собі є ретранслятором. І хтозна… Може то Доля нас й направляє? — Лео провів рукою по сивих пасмах. — Чи ми самі з альтернативного всесвіту? Чи майбутні ми?

— Годі, — зупинив його Шостий. — Мені достатньо теорій з приводу поточних завдань.

***

В дивному сні змішалося все: міміки, Доля, генерал, Мірна, Ервін, війна, імплантати в коліні та чип в голові. Шостий навіть не відчув, як у Буревій поцілила іонна гармата.

Прокидатися довелося прямо під час короткої летючки перед боєм. Розвідник швидко роздав накази, зібрався сам та попрямував до гермодверей. Пам’ятаючи випадок у системі із навігаційним маяком, він натягнув на голову Окіті шолом, а на спину дівчині повісив балони із киснем.

До пілота, який до того прокладав курс, претензій Шостий не мав — аж занадто велика винагорода призначалася за їхні голови, а тому рано чи пізно Буревій налетів би на піратів. Розвідник вривався у бій не жаліючи ані свого коліна, ані просторових пістолетів. Тільки втома важко відгукувалася десь на рівні легень, змушуючи якомога швидше закінчити із цими головорізами.

Шостий майже не дивився на Бет, Аппо чи Жака, а Грем у класичній для нього манері метушився серед бандитів як навіжений. Трохи розслабитися чоловік собі дозволив лише коли команда у повному складі повернулася на Буревій. Окіта, очікуючи їх на борту, з переляку скрикнула, коли побачила четвірку з ніг до голови вкриту кров’ю.

Ще за кілька днів ситуація повторилася — так само пілот проходив складну ділянку якоїсь галактичної дуги, так само виходив з гіперпростору, щоб не потрапити в просторову аномалію, так само на виході вже чекали космічні шакали. Шостий би сприйняв це спокійно, якби не одне «але». Розв’язка загадки ніяк не наближалася.

Грем, який провів багатозначну лекцію про Долю, продовжував експериментувати із мапою та фішкою, але результатів не було. Навіть Жак, приставлений до старого для допомоги із аналізом даних, не рятував ситуацію.

Розвідник кілька разів намагався зв’язатися бодай із кимось — але ані Ервін, ані адмірал, ані клятий Хідроу на зв’язок не виходили. Навіть черговий бойовий вихід за лінію фронту десять років тому, коли Шостий самотужки провів у лісі без їжі майже місяць, не сприймався так фаталістично як ця подорож.

— Команда є, але куди її вести… — чоловік роздивлявся гіперпростір за ілюмінатором. — До того ж провізія… Ще на два тижні буде. Але якщо так піде далі…

Наступного ранку Буревій намагалися взяти на абордаж чергові пірати, але Аппо якимось дивом зміг стрибнути в гіперпростір саме під час цього дійства. В новинах Шостий побачив про це репортаж:

— Зловмисники, більше відомі як Мисливці на привидів, вбили команду важкого корвета Доленосний, буквально розірвавши корабель під час виходу у гіперпростів…

— Мисливці на привидів? — скривився Шостий. — Аппо, чув? Чув, яке прізвисько нам дали? — крикнув розвідник.

— Чув-чув!

— Чому на привидів? Що за маячня?

Чоловік ще трохи погортав новини, перш ніж задрімав. Перед очима знову з’явилися знайомі обриси, але дуже швидко вони розтанули. Їхнє місце зайняло Іржаве Серце, яке грайливо миготіло серед інших думок.