Іржаве Серце

— Квадрант L-38, — прошипів пілот у радпром, направляючи Буревій геть від хмари кольору брудної сталі. — Ти щось бачиш, Шостий?

Розвідник нависав над радаром. Видимість була настільки погана, що пілот майже повністю віддав керування тій частині К3, яка знаходилася у мізках корабля. Дроїд із купою сенсорів на борту набагато чіткіше уявляв положення корвета у просторі, ніж хлопець із Тінню разом узяті.

— Бачу лише, що точка нашого входу чиста, поряд… — Шостий подивився на екранчик всередині шолома. — Ніяких великих кораблів немає. Взагалі тиша.

— То виходимо?

Шостий задумався. Щось у цій майже абсолютній тиші його бентежило. Починаючи від самої ідеї проходити через очисну споруду та шукати шлях до генерала у коридорах основної бази — все здавалося абсолютно неправильним. Розвідник волів би прориватися із боєм, адже у розпалі битви було простіше розчинитися у натовпі, проте й загинути значно простіше. Не тільки йому, а й усій команді.

— Усі пам’ятають план? — спитав Шостий у радпром. — Знаю, мої повторення планів усіх задовбали, але…

— У цій ситуації це виправдано, — відповів Лео з корми. — Давайте ще раз.

— Десантуємось, прямуємо до очисної споруди, — промовив Аппо.

— Ще п’ять груп проникнення, — Окіта копирсалася на нижній палубі, — заходять з інших точок та прямують туди ж, поки Ервін з корпусами в долині відволікає увагу ворога.

— Ми, переховуючись у тінях, рухаємось коридорами очисної споруди та потрапляємо через гірський прохід до цитаделі генерала, — Бет востаннє перевірила свою зброю.

— Заодно ще шукаємо будь-яку цікаву інформацію, — Жак вливав у себе вже сьоме горнятко кави.

— В кінці ви забираєте Серце, — антропоморфна форма К3 зайшла на місток та підʼєдналася до бортового комп’ютера, — а я вас забираю на кораблі.

— Так, — через силу видав Шостий. — Аппо, облиш Буревій трохи далі від запланованої точки висадки.

Пілот зрозумів без зайвих пояснень логіку командира. По важкому мовчанню хлопець також відчув, що не йому одному не подобається безмовність етеру. Ще на підльоті Буревій увійшов у режим радіотиші, проте вхідний сигнал все ще міг пробитися. Кільканадцять кілометрів тому будь-які сигнали взагалі пропали — навіть білий шум.

Пілот легким рухом посадив Буревій у вологому ліску хвойних дерев. Усе навколишнє середовище ніби й не помітило прибулих, настільки байдуже природа прийняла їх. Команда мовчки зійшла з борта та попрямувала у бік очисної споруди.

Як і раніше, очима екіпажу виступала Окіта, яка повідомляла про те, куди усім йти та коли варто звернути. Карта, видана Андерсоном, відповідала дійсності з жахаючою точністю — кожен яр та височина відповідали тому, що було зображено на мапі. Маршрут, який проклали логісти адмірала, також враховував майже усі особливості рельєфу.

Виснажливий марафон перетятою місцевістю, здавалося, взагалі не наблизив команду до цілі. Крім слизьких звуків ходи по вологій землі, жодних натяків на живу природу не було — лише тиша відбивалася луною у черепній коробці. Напружився навіть розвідник, адже десь неподалік вже мав початися перший етап відволікаючого штурму цитаделі.

— Там, далі, — шепотів Шостий у радпром. — За мапами повинна взагалі бути рівнина. Зараз там Ервін. Ви нічого дивного не помітили?

— Ти про ту бурю? — спитав Лео, вказуючи спалахи блискавок у місці битви Ервіна. — Незвична трохи, але… — вчений вказав пальцем наверх. — У нас і зараз тут дощ ллє як з відра. А ще тиша, ніби ми у барокамері.

Команда зупинилася на пагорбі посеред невеликого переліску біля підніжжя гірської гряди, звідки відкривався вид на обидва боки. Поки Шостий відправляв координати та координував дії із загонами Ервіна на землі та флотилією Андерсона, Окіта вдивлялася на захід. Десь вдалині вона примітила невеликі левітуючі човники, які по собі залишали невеликі хмарки та тонкі райдуги.

— Що це таке? — спитала дівчина вченого.

— Механізми зрошення, — Лео відволікся від розрахунків. — Там далі містечко-столиця колонії та поля.

— Так дивно… — Окіта примружилася, витираючи вологу з лоба. — Тут дощ йде, а там ясно, безхмарно.

Вдалині дійсно сяяло сонце, розділяючи своїм світлом увесь навколишній простір на дві частини — захід, де спокійно працювали фермери, та схід, де вже починалася битва Ервіна та сходила з розуму погода.

— Атмосферна аномалія, — зітхнув старий. — Наймовірніше через Серце. Сподіваюся, що ми встигнемо до того, як генерал використає його на повну силу. Інакше і ми, і Лойтоллер, і фермери… Усі перетворяться на спогади.

Невдовзі загін рушив далі, до непроглядної хащі. Волога, майже зелена від дивної папороті та моху земля під ногами неприємно тягнула за ноги, а дощ, дрібний та неприємний, потрапляв точнісінько між частинами обладунків та шкірянок деяких членів команди.

— Десь тут, — тихо промовив Шостий. — Повинен бути вхід.

Розвідник розсував руками густі зарослі та гілки височенних дерев, але перед ним ніби виросла непрохідна стіна.

— Командире, — Лео підбіг до Шостого, хекаючи під своєю маскою-шоломом. — Дай-но мені.

Старий легким рухом дістав з-під куртки якийсь дивний апарат та наче магічною паличкою знищив суцільну перепону на шляху, створюючи невеликий прохід.

— Слухайте… — потягнув Лео. — А ви впевнені, що нам сюди?

— Що там? — Шостий відсунув Лео з проходу. — Якого біса?!

Швидким рухом розвідник запхав усіх присутніх за залишок живого бар’єру з гілок хвойних дерев та папороті, обережно висовуючи голову у прохід.

— Що таке? — питала Бет. — Що ви там побачили?

Аппо призвав Тінь та спробував самостійно зазирнути за перепону. На тому боці він побачив те, що дуже йому не сподобалося.

— Цивери? Точніше…

— Ага, ляльки величезні, як на Архонті, — процидів Шостий, перебиваючи пілота.

По той бік стіни з гілля та рослин дійсно бродила щонайменше дюжина дво- та триметрових ляльок-мутантів, які дуже нагадували потвор з підземель покинутої бази.

— Усі тиняються навколо очисної споруди… — Аппо уважно роздивлявся очима Тіні невелику будівлю із білим круглим дахом. — Непоміченими нам не пройти.

— Слухай, Макарський, може, я тойво… — Лео зобразив руками «бум». — Я встигну прикласти щонайменше трьох тварюк, а ви їх вогнем загасите?

— Твоя зупинка часу нам ще знадобиться, щоб… — Шостий запнувся. — А можеш влаштувати те саме, що й на ретрансляційній базі? — розвідник висунувся з-за живої огорожі та зміряв поглядом шлях до споруди. — Тут бігти метрів п’ятдесят. Якраз на одну зупинку часу, за десять секунд встигнемо.

— А далі? — спитав Лео. — Вхід там точно у потвор під носом. Добіжемо, оʼкей, а двері як відчинимо?

У відповідь Жак потрусив у повітрі якоюсь гіпервикруткою:

— Є в нас ключик від усіх замків.

— Звідки в тебе андерсонська викрутка…

Шостого перервав крик — не людський, але й явно не тваринний. Жахаючий стрекіт, що боляче розривав барабанні перетинки та навколишню тишу, лунав з усіх сторін. Це відчуття простору не підвело, адже, власне, з усіх сторін загін і був оточений купою циверів-ляльок, що сховалися прямісінько над ними на гіллі дерев.

— Лео! — вигукнув Шостий.

— Час зупинив свій хід! — вигукнув вчений, та світ втратив свої кольори, перетворившись на місиво з темних тонів фотографічного негативу. — Куди тікати?

— До дверей! — гарчав Шостий, біжучи до споруди.

Загін, не роздумуючи, рвонув за командиром. Поки була така можливість, Шостий та Бет посилали кулі та плазму в голови височенних створінь, а Тінь жбурляла палаючі сфери куди тільки могла. Насправді, розвідник недооцінив свою команду — компанія була під броньованими дверима очисної споруди вже за сім секунд.

— Як ти, Грем? — спитав Шостий, поки Жак намагався впоратися із терміналом поряд із дверима.

— Тримаюся, — зі шкіри вченого поступово починала валити пара. — Ще трохи протягну, оновлення моїх систем після Казино працює…

Попри заявлені десять секунд зупинки часу Лео зміг розтягнути цей процес майже вдвічі. Щоправда, змарніле обличчя старого явно натякало, що для наступного фінту доведеться трохи відновитися. Команда ж, завдяки відмичці Жака, яку той поцупив на кораблі адмірала, кулею влетіла у темне приміщення, замикаючи за собою двері.

— Час… — прошепотів Лео, сповзаючи стіною. — Час відновив свій хід.

Тільки-но фраза зірвалася з вуст вченого, за стіною пролунали гучні вибухи та ще більш гучні волання істот.

— Головне, щоб попереду не було цих потвор, — Шостий зітхнув, вмикаючи ліхтар на шоломі та перевіряючи надійність дверей.

— Шостий… — прошепотіла Окіта в радпром.

— Га?

Розвідник спиною відчув, що накликав лихо своїми словами. Він повільно озирнувся, щоб побачити за спиною те, чого бачити зовсім не хотів — ціла купа довжелезних слизьких ляльок усіх розмірів та кольорів виривалася з коконів та повзла до команди.

***

Чергову виснажливу перестрілку увесь екіпаж Буревія пройшов гідно. Виявилося, що можна навіть просуватися вперед, якщо стати спиною до спини та поливати істот свинцем та бластерними зарядами. Вистачило такого підходу ненадовго, а тому досить швидко команда почала шукати надійне укриття.

— Може, повернемося до варіанту АБ-02? — Окіта щосили вдаряла своїм важким ключем по голові чергового цивера-мутанта. — Той, де ми повертаємось до Ервіна?

— У нього свої… — Шостий ледь встиг підстрелити ляльку, яка майже відірвала голову Бет. — Свої проблеми!

— Прикрийте мене! — гаркнув Лео, прориваючись до вкритого слизом терміналу на іншому боці проходу.

Команда рвонула за Гремом. Тінь філігранно прибивала ляльок, до яких пілот не міг дотягнутися, але навіть допомоги міміка було недостатньо — мутантів ніби ставало все більше.

— Во! — радісно заволав Лео.

Темрява нарешті відступила — у найближчих проходах запалало яскраве біле світло. Воно ж і відкрило команді справжній масштаб трагедії. Майже увесь простір навкруги вкривався товстим шаром біологічних рідин, що витікали з поранених та вбитих ляльок, а нові все прибували та прибували.

— Ще мить… — вчений щось друкував з неймовірною швидкістю. — Загерметизуйте шоломи, щоб захистити вуха!

Загін вирішив не випробовувати долю та дослухатися поради старого. Ще за секунду навіть загерметизований шолом не зміг повністю захистити команду від гучного, пронизливого сигналу. Цей звук, здавалося, проходив не тільки через шоломи та броню — навіть через кістки відчувалася огидна луна.

Ефект перевершив усі можливі очікування. Ляльки-цивери майже одночасно вибухнули феєричним фонтаном з нутрощів, слизу та казна-чого ще. Коли звук нарешті зник, Шостий видав:

— Що та як ти зробив?

— Ну, я ж був на Архонті, — із задоволеним виразом обличчя почав Лео. — Там були обмежувачі, вбудовані у тамтешні сирени, якраз для таких потвор. До речі, у ці ж обмежувачі я вмикав музику, коли… — вчений зобразив позу, в якій пробирався разом із командою з підземель бази. — Очевидно, що тут також повинна бути така байда. Ось, якось так.

Шостий лише мовчки потиснув Лео руку.

— Прямуємо далі, — розвідник увімкнув на руці голограму мапи очисної споруди. — Нам униз, через сходи, потім вгору, а там вже й перехід до основного комплексу генерала.