Іржаве Серце

Небо сяяло химерно-червоним кольором та вижирало очі кислотними напіввідтінками. Саме так, як і казав Дарій. А ось про що старий Дарій не сказав, так це про наявність допотопної, але все ще справної ППО.

Злам розглядав скуйовджений корпус корвету та сумно чухав свою довгу шевелюру. Хоча старий попереджував про отруйні пари планети, на невеликому острівку трохи далі від посадкових майданчиків El puerto del Viejo Mundo повітря було досить чистим для дихання без фільтрів. Лише температура та сморід Хмари нагадували про те, де опинилися мандрівники.

— Гидота! — Вергілій сплюнув. — Ми назад не повернемося на цьому шматку розплавленого металу. Диво, що ми взагалі вижили!

Нічого дивного не було, адже за кермом у момент посадки був саме Цепелі, а не Верга. Якби корабель вів не модифікований імплантатами колишній найманець, то приземлення точно стало б смертельним.

— Дякуй вищим силам, що дісталися до поверхні без травм, — Злам вдивлявся у старого друга дитинства, напівкровку Верга. — Попереду ще кілька днів шляху через Хмару та низини, а саме казино…

— Бачу я шпиль, бачу! — відказав чоловік. — Може, не за кілька днів, а за вечір впораємось.

«Угу, за вечір. Бовдур ти кончений», — поривався відповісти Злам, але щось зупиняло його від цього. Попереду дійсно чекали, ймовірно, найскладніші випробування, але починати сварки на низькому старті однозначно було зайвим. До того ж, саме Цепелі притяг свого товариша сюди.

Після короткого привалу та зборів, пара рушила на північ. Там, навіть через важку Криваву Хмару, проглядалася палаюча зірка — лампа-маяк на верхівці Казино. Сама ж дорога й справді пролягала низиною, як і казав свого часу Дарій. Цепелі до останнього не вірив словам старого, аж поки не побачив це місце на власні очі. Невелика планета у Незвіданих регіонах була прихована набагато краще, ніж Злам міг собі уявити на початку пошуків.

Лише навігаційні маяки чого варті. Один необережний рух штурвалом чи некоректно введена координата могли призвести — і призводили до того у випадках з іншими шукачами скарбів — до виходу з гіперпростору прямісінько у чорну діру. А це була лише частина пасток Казино та пана Фонтейна. Ні-ні, старий чортяка Жозе не міг просто взяти та віддати Галактиці таємниці, які знайшов тут під час будівництва. Чи то вони його знайшли?

— Як думаєш, багато скарбів ми тут знайдемо? — огрядний Верга стрибав від камінця до камінця.

— Не знаю, — Злам сканував поглядом низину, прямо поверх якої стелилася нескінченна отруйна хмара. — Сподіваюся, що хоча б виберемося звідси…

— У Фонтейна сто відсотків десь захований зорельотик, — потирав руки Вергілій, — тож думаю, що виберемося. Але хотілося б вирватися звідси з грошиками. Бодай парою мільйонів.

Злам жестом зупинив друга. Десь там вдалині… На схилах гір… Фігура чи навіть дві. Ніби спостерігали за ними.

— Що таке? — безтурботно проспівав Верга.

— Нічого. Тут хтось є, крім нас.

Сміх товариша був чутний, напевно, і фігурам, і навіть шпилю Казино:

— То на тебе так розповіді Дарія впливають. Ну і ну, вірити у привидів.

Але очі не могли обманювати. Мозок вміє дурити, але відчуття — ні. Відчуттям потрібно довіряти. А краще за відчуття можуть бути тільки імплантати, зокрема одне із новітніх технічних рішень Аес Технікс, створене для покращення зору.

Злам силою думки сфокусував штучний кришталик, а інше око замружив. Яким був подив авантюриста, коли фігур вдалині він так і не побачив. Лише тіні, довгі тіні, які відкидало каміння на схилі гори.

***

— Грем! — Шостий увірвався в каюту вченого. — Ну як там?

На столі, в оточенні купи дротів, невідомих приладів та під наглядом К3 лежали злощасний куб, кулон та пластина від діджея. Лео відірвав очі від фрагментів мапи та втомлено подивився на розвідника:

— Ще не скоро. Потрібне калібрування апаратури та ізольована перевірка. Я ж вивів тобі окремий монітор активності та відеоспостереження, щоб питань не було. Можеш в режимі реального часу спостерігати за нашою з К3 роботою.

— Добре, вибач, старий. Я просто вже не можу, — Шостий розплився в усмішці. — Тоді чекатиму…

— Не сумнівайся, ти перший дізнаєшся про результати, — Лео натягнув свої технологічні бінокуляри та повернувся до вивчення предметів.

— Добре… Я поки приготую все для перевірки пілота та його… Тіні, — сказав Шостий.

— Гей, Макарський! — вчений покликав розвідника, коли той вже був майже у кают-компанії. — Не переживай так. Не думаю, що Аппо для нас ворог. І на міміка він навряд чи перетвориться. Якщо я правильно пам’ятаю досліди на Архонті, то зазвичай люди вмирають до того, як мімік встигне розвинутися до своєї фінальної стадії.

— Проблема в тому, — Шостий перейшов на шепіт, — що я не впевнений. Це дійсно мімік? Це дійсно ще наш пілот? Чи вже щось інше?

Після швидкої втечі з Шибеника, корабель ліг в гіперпросторовий дрейф. У цьому режимі польоту Буревій було неможливо відстежити, тому одностайним рішенням команди — насамперед із міркувань безпеки — корвет розірвав тканину простору та зник з радарів.

Довгоочікувану передишку отримали лише Шостий та Бет. Всі інші члени загону так чи інакше мали постійні обов’язки на борту, тому спокійно взялися за роботу. Жак став непоганим надбанням — він проводив багато часу разом із Гремом, допомагаючи старому в дешифруванні сигналів та калібруванні приладів, тому жодних нарікань від голови місії його присутність не викликала.

— Слухай, Аппо, — Окіта виринула з-під підлоги на містку та зачинила двері в рубку. — Може поговоримо про те, що сталося кілька днів тому?

Пілот та лоріанка з моменту повернення на Буревій один одного уникали. Дивна дискотека у Палаці розваг залишила по собі більше питань, ніж відповідей.

— Гм, так, звичайно, — Аппо намагався не дивитися на Окіту через те, що й без того побачив забагато.

— Не відвертай очей. Я також бачила щось, що не хотіла б бачити, — лоріанка видерлася на приладову панель прямо перед хлопцем та вмостилася на ній. — Ми якось обговоримо ситуацію?

«Що ти там побачила? — здивувався хлопець. — То для тебе той танок був не дивним слайд-шоу зі скримерами?»

— Напевно, що так…

— Чомусь коли ти мене цілував, то був впевненішим, але… — Окіта закотила очі. — Це ж був транс, чи не так? Це все було марення, напущене роботом?

Аппо відповіді на це питання не мав. Відчуття часу у той момент вимкнулося, як і свідомість — рівно до того моменту, коли пробудилася Тінь.

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю багато… Я добре пам’ятаю, коли Тінь з’явилася, пам’ятаю момент до поцілунку. Але між ними…

— Зате я пам’ятаю, — два аквамарини на мить перетворилися на дві наднові. — І… Дідько! Дідько! Дідько!

— Що там було? Ну, там… Коли… — Аппо намагався підібрати потрібне формулювання.

— Все було! Принаймні, якщо я пам’ятаю вірно. У нас можуть бути різні спогади… По моїх вухах до того моменту ДМ69 пройшовся аудіонаркотиком… — знесилено кинула Окіта. — Але мені не віриться, що ти не пам’ятаєш, сто відсотків кажеш через якусь ввічливість… — лоріанка зміряла поглядом пілота. — Чи мені хочеться, щоб я не одна той сором пам’ятала?

Дівчина сумно вдивлялася у візерунки майже білого гіперпростору та шукала правильні слова. Нарешті, після кількох хвилин мовчання, вона продовжила:

— Не знаю я, було, те, що сталося, правдою чи ні… Але… Давай зробимо так. Припустимо, що все, що сталося після початку клятої пісні, було лише маренням. Дурним, страшним… — Окіта запнулася. — Може й приємним… Але, зрештою, маренням.

— Я не пам’ятаю більшу частину тієї події, тому без проблем, добре, — Аппо підняв руки догори. — Я згоден, що то було лише марення.

— От і добре, — дівчина злізла з приладової панелі та рушила до люка в технічний прохід.

Щось всередині пілота поривалося зупинити її та сказати, що нічого доброго насправді він не відчуває, але горлянку ніби стиснули зсередини. Лише Тінь, яку Окіта чомусь не бачила в той момент, свердлила поглядом потилицю хлопця.

— А тобі хоча б було… Гм… — лоріанка зупинилася перед люком, навіть не обертаючись на пілота. — В серці щось клацнуло? Ти відчув щось… щось більше за…

— Я ж кажу, що не пам’ятаю багато, — вчергове наголосив пілот.

«Досить бігати, Аппо», — пролунало в голові. Хлопець здригнувся та подивився на Тінь. Ні-ні, кішкотінь так само мовчки нависала над ним, але по її очах було зрозуміло, що потрібно сказати щось більш усвідомлене.

— Не пам’ятаю я багато, — продовжив пілот, — але з того, що залишилося в думках, то моя відповідь...

«Що я роблю, до біса? Яка така відповідь?»

— Так, — Аппо важко видихнув. — Щось таке клацнуло.

Окіта ще трохи постояла над люком мовчки. Пілот все гадав, що коїться в її голові, але поставити себе на місце дівчини не вдавалося. Аж занадто дивні обставини може й прискорили процес знайомства, але від того легше не було.

— У мене… також, — тихо сказала Окіта. — Давай повернемося до цієї розмови після того, як завершимо справи з Казино, добре? Щоб на борту не було зайвих вух. А до того уявімо, що ми стали трохи ближче, ніж були до того, окей?

— Добре, Окіто, — м’яко відповів пілот. — Добре.

***

Дорога навіть до містечка у тіні Казино здавалася нескінченною. Коли низина залишилася позаду, а мандрівники нарешті потрапили в Хмару, почалося справжнє жахіття наяву. Деякий час кисневі фільтри допомагали уникати впливу Червоної Смерті, але досить швидко вони вийшли з ладу. Найнеприємніше було те, що до кінця Хмари залишалося зовсім трошки — про це свідчили вогники-ліхтарики на вході в містечко, яке вже виднілося вдалині.

— Не можу, — хрипів Верга. — Дідько, не можу…

Цепелі тягнув на собі друга з останніх сил. В якийсь момент він поривався кинути цю купу дурних мʼязів подихати прямо тут, але це було б неправильно. До того ж, хто знає, які випробування підготувало Казино крім Хмари. Може, роботи-охоронці чи голограми-вбивці все ще чекають некликаних гостей? ППО ж спрацювала на корабель, а отже й інші захисні системи, ймовірно, все ще працюють.

— Не можу… — повторив Вергілій та просто впав на землю.

Злам впав разом із ним. Отрута Хмари проникала все глибше, спустошуючи організм та витягуючи душу із тіла. Клятий Фонтейн. Кляте Казино. Кляті багатства.

Вочевидь, це був кінець шляху. Сумно, але факт — Ель-Пуерто гостей прийняло, але не дало пройти далі цієї пекельної пустки. Містечко під казино навіть зараз виглядало маренням, до якого неможливо дістатися. Цепелі вдивлявся в охайні будиночки та ніби чув сміх гостей. Вони все ще там, вони радіють. Вони вдома.

Коли свідомість вже майже прийняла свою долю, десь у Хмарі, трохи далі від нагромадження каменюк, де знайшли останній прихисток мандрівники, Злам побачив дві фігури. Одна з них була схожою на дивного лисого старця, який ледь рухався, а інша — на молодика. Вони йшли без шоломів, без фільтрів, просто рухалися вперед.

Спостерігаючи за ходою подорожніх, можна було сказати лише одне: не тільки Цепелі та Вергу складно. Ці два привиди також з останніх сил прямують до цілі. Але ж прямують!

Злам спрямував усі свої думки у імплантати в голові та підхопив товариша.

— Востаннє, — бубонів Цепелі. — Це буде востаннє. З наступного привалу я не підіймуся. І до біса всі коштовності та таємниці.

Щоб полегшити ходу, авантюрист залишив всі речі, крім найнеобхідніших. Власне, з усієї апаратури та інструментів, залишилися лише два пістолети, два магазини та одежа, що була на них. Сумки та рюкзаки назавжди залишилися в Кривавій Хмарі.

— Якщо це й є плата Вʼєхо-Мундо, — Цепелі ступав на криваві мозолі на ногах, — то невелика втрата для нас.

А два привиди попереду йшли далі. Це підганяло Злама, тіло ніби отримало друге дихання. Не без проблем, але він тягнув Верга та навіть обдумував план подальших дій. Спочатку треба добряче відпочити, це точно. У Казино сто відсотків ще функціонують вбиральні, якісь консерви повинні були зберегтися. Можна буде набратися сил.

Після цього вже можна буде рухатися вглиб, до загадкових артефактів. Десь там вже й зореліт знайдеться. Навіть винищувача вистачить, най одномісного. Якось втиснуться, аби тільки вибратися звідси...

Від цих роздумів відривав лише нестерпний біль у стопах. Ноги палали, нили та боліли, але Цепелі не міг зупинитися, адже дав собі обіцянку — наступний привал стане останнім. А зійти з дистанції, коли до фінішу залишилося ще зовсім трохи, буде аж занадто для такого видатного шукача пригод, як Злам.

***

— Нумо! Давай ще раз! — Шостий стояв навпроти Аппо із невеликим плазмовим щитом в руці, який сконструював самостійно під час дрейфу. — Спробуй, я тебе благаю!

— Ну не працює це так, — відмахнувся пілот.

— Аппо, любчику, потрібно спробувати, — над Аппо нависав Грем. — Якщо ми зрозуміємо, як працює ця твоя Тінь, то майбутня подорож може стати дещо простішою. До того ж, це унікальний випадок! Ніколи ще…

— Ніколи ще людина, споріднений вид чи інсектоїд не могли контролювати повністю сформованого міміка, — завершила за вченого Бет. — А той мімік повинен виглядати як потвора з Архонту чи все-таки може бути кицькою? Бо мені здається, що Аппо міг підхопити що завгодно, але не міміка…

Команда осудливо подивилася на найманку.

— Такі слова не дуже добре впливають на емоційний стан носія міміка, тому, думаю, краще утриматись від цих порівнянь, — сказав Лео та знову спробував прикріпити до лоба пілота електрод.

— Досить! — Аппо вирвався з обіймів вченого. — Я не іграшка і не об’єкт дослідження із замахом на Дейєровську премію!

Присутні витріщилися на пілота. Тут були всі члени команди, крім Окіти. З якоїсь причини лоріанка після розмови з Аппо почала уникати взагалі усіх — крім К3. Навіть звичні уроки з Гремом зійшли на нівець.

— Очевидно, — почав Жак, сьорбаючи вино, — потрібне якесь потрясіння. Чи емоційний сплеск. Тоді Тінь з’явиться або для захисту, або для нападу. Це ж зрозуміло!

— Це зрозуміло і закінченому дурню, — відказала Бет, вириваючи пляшку з рук інформатора. — Але як такі умови на Буревії влаштувати? Що треба зробити?

— Ви мене чуєте? — Аппо сперся на ілюмінатор та втомлено протер очі. — Досить вигадувати, як викликати з мене Тінь. Бет мене вже три дні під гальюном чекає із гвинтівкою у спробі налякати, але ніяк. К3 також Окіту мучив у спробах змусити її змінити колір шкіри та волосся.

Дні підготовки до активації мапи тягнулися дуже довго. Грем повідомив команді, що знайшов деяку залежність від напруги всередині куба та приєднання кулона та пластини до нього, тому дійшов висновку, що попередньо необхідно впевнитися, що об’єднання всіх трьох частин пройде безпечно. Ідею прийняли без особливого ентузіазму, але Шостий вкотре нагадав про правила техніки безпеки.

— Це можна використати, — не заспокоювався розвідник. — Твоя здібність може бути дуже корисною. До того ж, якщо ти досі не перетворився на овоча, то навряд чи станеш ним в майбутньому. Правильно я кажу, Грем?

— Чесно кажучи, не знаю, — старий перехопив естафету та хряпнув трохи вина. — Але деяка логіка в твоїх словах присутня.

— Може просто треба зробити так? — з проходу почувся голос Окіти.

Присутні у кают-компанії навіть не встигли якось зреагувати, бо побачити лоріанку із важким бластером Бет в руках ніхто не очікував. Ба більше, ніхто навіть не зрозумів, що відбулося — до того моменту, коли звукова хвиля боляче вдарила по вухах.

Аппо навіть не зсунувся з місця. Навколо нього повільно пропливала хмарка диму, через яку команда нарешті побачила обрис Тіні. Атлетично складений привид, трохи вищий за пілота, спокійно дивився на лоріанку, тримаючи пальцями велику кулю. За мить Тінь зникла, а боєприпас дзвінко вдарився об металеву підлогу.

Першим до Окіти рвонув К3 та точним рухом вихопив пістолет з рук. Спротив цим діям лоріанка не чинила, тому Шостий вирішив її не заламувати:

— Скажи мені чесно, — розвідник відвів Окіту в коридор. — Як своєму батьку чи матері…

— В мене їх немає, — дівчина відводила погляд.

— Добре, тоді скажи мені, як самій собі, — Шостий поклав руку на плече. — Що ти з ним хотіла зробити? Він якось тебе образив?

— Ні, — Окіта закотила очі. — Аж ніяк. Просто Тінь не дасть нічого йому зробити. І я явно це продемонструвала. Не думаю, що у цих «тренуваннях» є якийсь сенс.

— То ти… — Шостий видихнув. — Ти не прибити його хотіла? Хотіла, щоб ми припинили мучити Аппо з цими дослідами?

— Ні, — відрізала дівчина. — Це якось аж занадто… Намагатися прибити людину, яка тобі подобається.

— Це був непоганий постріл, — сказав Шостий. — Якби не ця Тінь, то ти б йому перебила шию.

Дівчина нічого не відповіла, лише рушила кудись у бік рубки. Розвідник провів поглядом засмучену лоріанку й рушив до кают-компанії, на виході з якої зіштовхнувся з пілотом. Зблідлий чи то від злості, чи то від переляку, хлопець пошепки проклинав Окіту, але вже біля містка корабля гучно видав:

— Окіто! Йди-но сюди! Я думаю, що тепер точно настав час побалакати!

Більше із дослідами над Тінню пілоту ніхто не дошкуляв.