Іржаве Серце

Окіта окинула поглядом затишний бар-кафе «Вихід» на іншій пелюстці Шибеника. Тут, у тихому кварталі людей та лоріан, було повно таких закладів — приємних, безтурботних, смачних.

Інколи дівчина, спостерігаючи за такими місцями, як квартал Пурпурних, ловила себе на думці, що серед усього різноманіття рас та видів живих істот, лише лоріанам та людям судилося співіснувати у мирі та злагоді. Всі інші раси, включно з людиноподібними торіанами, ніби не були сумісними повністю — ані фізіологічно, ані культурно, ані філософськи.

Від роздумів про високе дівчину відволік монолог Шостого:

— Справа кепська, але шанс є. Дуже непоганий шанс.

— Нумо, — Бет ніяк не могла заспокоїтись. — Кажи вже!

— Нам потрібно зробити «бум», — пояснив Шостий. — Але без жертв. Окіто, ти всі термінали на шляху до зали занесла на мапу?

— Так, — відповіла лоріанка. — До того ж, кілька сервісних терміналів я побачила за дверями технічних приміщень навколо зали.

— Грем?

— Влаштувати файер-шоу буде складно... — старий уважно роздивлявся свій зелений безалкогольний коктейль. — Протоколи безпеки Шибеника я не зламаю.

У барі відпочивало небагато народу, але всім було абсолютно байдуже на п’ятірку прийдешніх. Нікого не цікавила звичайна лоріанка, так сильно схожа на людину, руда жінка людської раси, чорнявий головоріз із холодним поглядом і кучерявий хлопець із мутними зеленувато-карими очима.

Всім було не до того — з одного боку бару лунали запальні лоріанські ритми у виконанні маленького гурту, в іншому невелика групка людей грала в якусь складну настільну гру. Навіть бармен, привітний дідок, не особливо звертав увагу на команду за столом під стінкою.

— Не потрібно нічого зламувати, — перервав мовчанку Грем. — Достатньо перевантажити систему!

— Поясни, — Шостий подивився на старого.

— Мені потрібен один-єдиний термінал, щоб подати команду. Всі комп’ютери так чи інакше «розмовляють» однією мовою, — чухав бороду старий. — Скажи лише масштаб трагедії — весь Палац чи лише залу?

— Непогано було б тільки залу, — промовив розвідник. — І ще краще було б, якби у влучний момент шоу. На якійсь перебивці, десь всередині виступу.

— Без питань, — усміхнувся Лео. — Добре, магія з відключенням світла на мені. А як до дроїда підібратися? Питання все ще висить.

— Відправимо двох людей туди за запрошеннями, — Шостий показав золотий галатек Жака, який повісив собі на шию. — Інша частина буде допомагати ззовні.

— Кого? — в один голос спитала команда.

— Точно людину, яка гарно стріляє і не обмежена у рухах, — розвідник вказав на своє коліно. — І обличчя якої не бачив адміністратор Палацу. Думаю, що пілот підійде. Ти як?

— Піду, — відповів Аппо.

— Добре. Далі потрібна людина, яка... Знається на дроїдах і зможе швидко дістати необхідну плату. При тому також достатньо молода, щоб гасати по головах людей у залі...

Чотири пари очей подивилися на Окіту.

— Га? — лоріанка ніби відійшла від трансу. — Я? Ні-ні, не жартуйте. Я на других ролях, помічник, механік, та й таке. На роль героїні бойовика я не підходжу.

— Я не розбираюся у роботах, а Грем навряд чи витримає бодай половину концерту, — сказала Бет. — Тож... Залишаєшся ти.

— Від мене буде залежати результат всього дійства? Ви готові на такі ризики? — зніяковіло питала Окіта.

— Ти ж сама припустила, що ДМ69 буде найменш захищеним саме під час виступу, — усміхнувся Шостий. — До того ж, ми будемо неподалік. Не переживай. Старий, скажи мені, є здогадки з приводу вигляду мапи?

— Насправді, на кубі багато роз’ємів, але... — задумався Лео. — Лише один з них дійсно може підходити... Я думаю, що на вид це плата розміром з кредитну картку банка Шибеника. Себто, сантиметрів вісім на пʼять, — старий зобразив пальцями прямокутник. — До речі... Думаю, що це одна з плат у шийному відділі. Інформація вашого Лавіна цю здогадку підтверджує. Тільки туди можна її запхнути. Окіто, пам’ятаєш, як влаштоване нове тіло К3?

— Так, звичайно, — відповіла лоріанка.

— Добре, отже диви... — Лео прийнявся пояснювати дівчині, як дістатися до потрібного місця на тілі дроїда без зайвих маніпуляцій.

Після ще одного коктейлю частина команди вийшла з бару: Грем відправився чаклувати над черговою комп’ютерною супер-відмичкою, а Бет з Шостим відправилися на маленький балкончик, щоб щось обговорити. Окіта залишилася всередині, проте наявність пілота поряд не рятувала — всередині все палало від мандражу.

— Ну що, колего по нещастю, — Аппо підняв догори свій келих чаю. — Вип’ємо за успішне відвідування концерту!

— Вип’ємо, — Окіта ледь знайшла сили підняти вгору маленьку філіжанку кави. — В тебе також... Трясучка?

— А то, — відповів майже зелений Аппо. — І не абияка. Я натовп не дуже люблю, але Шостий правий...

Лоріанка кинула погляд на годинник. До клятого концерту залишалося трохи більше трьох годин. «Певно, там вже збираються люди... Потрібно потихеньку збиратися».

— Апогей, — Окіта вирішила трохи відволіктися від сумних дум, — а пам’ятаєш, як ми пішли у «Зелений Зимородок»?

— Так, — протягнув пілот.

— Ти тоді також переживав?

— Лише зовсім трошки, — усмішка торкнулася обличчя Аппо. — Зі мною ж була відважна механікиня.

Окіта зітхнула:

— А зі мною був дивний пілот, рейс якого кінця й краю не мав. Вже вісім місяців і...

— Дев’ятнадцять днів, — завершив за подругу пілот.

— Як... — тепер вже Окіта усміхнулася. — Як ти...

— На кораблях навіть у стін є вуха, — відповів хлопець.

— Ну ти, Апогей, даєш, — лоріанка м’яко штовхнула пілота в плече так само, як і тоді, біля «Зеленого Зимородка». — Приємно, що хтось також рахує дні.

Вона бачила, як Аппо поривається щось сказати, але ніяк не може зібратися із силами. В голові промайнуло аж занадто багато варіантів розвитку подій, тому Окіта вирішила довіритися долі — і просто зачекати. «Нумо, любчику, скажи вже щось, — думала дівчина. — Хоча б вже у коханні зізнайся, але не мовчи».

— Пробач мене, — Аппо відвів погляд.

З носа лоріанки ледь не вилетіла кава.

— У сенсі?

— Пробач, що як йолоп, взяв тебе із собою в якусь дупу, — пілот стиснув кулаки. — Я повинен був доставити тебе кудись у Середні Сектори Конфедерації та направити в якусь академію для навчання. Ти не повинна туди-сюди космосом блукати через... мене.

Окіта уважно вислухала хлопця і сказала:

— Може й не повинна... Але я ж могла зійти на Шибенику сама. Втім, чомусь я обрала йти за тобою.

«Дійсно, чому я не полишила корабель ще тоді?»

— Тому й пробач, що через мене...

— Ні, — відрізала Окіта. — Я на своєму місці, — вона розгублено потупилася на дзеркальну поверхню пляшки з безалкогольним глінтвейном Бет.

Там, у склі, вона побачила себе з іншого боку. З того боку, якого чомусь ніколи не дивилася:

— Ця подорож… Це моє бажання. Я там, де хочу бути. На Буревії. Шибенику. Я тут, бо… нарешті вирвалася з клятої Астри, однакових днів, дебільної рутини… — в легенях не вистачало повітря. — Я тут через те, що… Навіть якби ти залишив мене в академії, я б втекла звідти за місяць від нудьги…

Окіта слухала саму себе ніби зі сторони, як сторонній глядач. Щирість сказаного вразила дівчину до глибини душі, важка-важка каменюка зі свистом летіла з плеч кудись в саме пекло:

— Я за останні кілька місяців дізналася більше, ніж за все своє попереднє життя і побачила більше, ніж могла б подумати. Я б усе одно потрапила в схожу халепу. Не хочу провести життя в далекому флоті Конфедерації на посаді якогось там механіка.

Дівчина продовжила б, якби не помітила погляду пілота. Хлопець із захопленням спостерігав за неочікуваною сповіддю подруги, підперши рукою підборіддя.

— Щось у цьому є, — Аппо сумно усміхнувся. — Я дійсно радий, що, ну знаєш, не витягнув тебе з твого світу без дозволу та змусив працювати на себе…

— Як так «змусив»? Ми ж команда, кеп!

Гурт на іншому боці бару заграв до біса знайому пісню, яку Окіта заслухала до дір ще до подій на Вегасі. Людські пісні завжди викликали у дівчини нашестя дивних метеликів в животі, але одна мелодія по-особливому відкликалася у серці.

— Нумо, Апогей, — Окіта зіскочила зі стільця. — Задовбала вже твоя кисла морда!

Один такт, другий... Співак-лоріанин вочевидь кепсько знав людську мову, але мелодична лінія звучала досить правдоподібно. В ритм пісні Окіта колихалася зі сторони в сторону, рухаючись так, ніби ніхто не бачить.

Інші гості закладу, на подив самої лоріанки, швидко підхопили і доєдналися до танку — хоча й кожний в своїй окремій групці. Пілот не менш здивовано споглядав це дійство. Навіть бармен з келихом в руках підтанцьовував, але робив це так граційно, що ця картина виглядала абсолютно органічно.

— Апогей, я не відстану! — Окіта робила крок та хвилею перекатувалася в іншу сторону. — Відкинь ти вже ті думи. Куди тебе доля завела, туди й завела!

Попри палаючі щоки та спротив, Аппо таки витягнули на танцпол. За незграбними рухами, інколи зовсім не в ритм пісні, Окіта розгледіла непоганого танцюриста, якому для розкриття здібностей була потрібна крапля алкоголю та дві хвилини чистої імпровізації.

Не минуло й кількох хвилин, як Аппо таки зловив ритм. Лоріанка аж зовсім не помилилася, адже цьому першокласному пілоту точно були під силу навіть циверські аритмічні танці, було б трохи часу та бажання вчитися.

Рум’янець на щоках хлопця красномовно свідчив: сором він все-таки відчуває та ще й який, але надійна подруга поряд свою справу робила. В якийсь момент Аппо покинув спроби дивитися на інших гостей бару і зосередився на своїх рухах.

— Бачиш, — Окіта торкнулася руки пілота, — не так вже й складно. Зате який ефект!

— Який ефект?

— Тепер ти більше зайнятий спробами потрапити в ритм та не ганьбитися переді мною, а не сумнівними роздумами про все на світі! — лоріанка усміхнулася та зробила пірует.

***

На балконі за феєрією у барі спостерігали Шостий та Бет. Розвідник сперся на перила та одним оком намагався зловити зелене сяйво туманності, а іншим тримати механікиню та пілота у полі зору. Бет же сумно потупила погляд в тонке скло, яке відділяло їх від закладу.

— То що я повинен був вислухати? Що ти такого хотіла мені розповісти?

— Думаю, що це не найкраще місце для такого діалогу. Давай знайдемо останню частину мапи, а потім поговоримо, добре? — Бет вже зібралася рушити дерев’яними сходами вниз, у бік Буревія, але розвідник зупинив її рукою.

— Щось не так? Не змушуй мене повторювати все те, що зараз робила Окіта, аби відволікти пілота. Викладай як на Страшному суді.

Тонкі пальці торкнулися перил, а зелені очі поглинали таку ж саму зелену туманність у спробі віднайти у цих візерунках саму себе. Вона не розуміла що саме її бентежить та чи є взагалі можливість цьому протистояти, але щось аж надмірно гризло її шлунок та розум.

— Пілот? Не подобається дивитися, як він із лоріанкою?

— Ні, — відмахнулася Бет.

— Я знаю вашу історію. Ви були разом майже з народження. Я б також відчував себе…

— Немає нічого, немає, — зітхнула найманка та нарешті всілася на перила.

— Як знаєш... — Шостий запалив цигарку.

— Не подобається мені твоя інтонація, — Бет потупилася на розвідника. — Що ти цим допитом намагаєшся сказати?

— Тільки між нами, — Шостий випустив дим з легень. — Знаходження третього фрагменту мапи — лише підготовка до фінальної дистанції, а не сама дистанція. Як підказує мені досвід, зазвичай люди під час подібних подорожей часто стикаються з важкими виборами.

— І?

— І те, що один правильний вибір ти вже зробила — відпустила генерала. Але це не означає, що все закінчилося. Я дуже хотів би, — Шостий подивився на Бет, — щоб коли перед тобою виникне ще один вибір, жодна примара минулого не стала тобі на заваді.

Навіть нескінчені таксі та дрони-курʼєри затихли. Не тільки Бет зараз уважно слухала розвідника, а й сама станція.

— Що? — руда округлила очі від здивування. — Якого... Що-що? А ти... — Бет знов скривилася. — Що ти можеш знати про вибір?

Шостий впився своїми чорними очима дівчині прямо в душу. Одного цього погляду було достатньо, щоб все зрозуміти без зайвих слів, але розвідник таки додав:

— Я знаю, про що говорю та кому я це говорю. Колись я сам в себе забрав вибір тим, що не закрив усі питання вчасно, — Шостий потягнув цигарку. — То твоє життя і твої помилки, але, будь-ласка, згадай мою пораду до того самого доленосного вибору.

Слова чоловіка настільки зрезонували, що Бет весь залишок вечора до самого входу до Палацу ходила мовчки. Повз неї пройшли збори, інструктаж слухала якась автоматична частина свідомості, руки самі пакували необхідні речі та передавали К3 на зберігання.

Вона спостерігала за тим, як Грем проходив фейс-контроль, як К3 пролізав в якусь гримерку, як Шостий легко підхопив її за талію та як вони разом кружилися на якомусь банкеті. Десь там, на самому краю поля зору маячив пілот з лоріанкою, але все змінні нарешті встали на свої місця.

Всередині знов щось зламалося, як і буквально тиждень тому після бою з Жоржиною. Цього разу дівчина остаточно зрозуміла, що назад шляху дійсно немає. Після виступу ДМ69 не можна буде повернути назад чи щось змінити, ні. Попереду невідомість, про яку колись розповідав мармір. Невідомість, що породжена власними виборами.

Страшніше за все виявилося не розмовляти з генералом в пітьмі його кабінету, не вибачатися перед Аппо, не здавати екзамени та навіть не рубити бандюків десь у Дальніх секторах. Страшніше за все було отримати таку бажану свободу і правильно нею розпорядитися.

Бет вслухалася в діалог Грема та Шостого:

— Щось я задовбався, чесно кажучи, — розвідник вивчав шлях Аппо та Окіти на маленькому прозорому планшеті.

Трійця сиділа в оранжереї на два рівня нижче головної зали. Сюди доносилося лише відлуння святкування Дня Єдності, а навкруги не було зайвих вух, тому голова операції й вирішив почекати тут.

Грем нависав над Шостим, уважно слідкуючи за рухом синьої та зеленої точки на мапі Палацу:

— Коли ми вступаємо?

— Через годину після початку, — Шостий подивився на годинник. — Скоро вже почнеться… — чоловік взяв до рук маленький радпром. — К3?

«Я залишив необхідну амуніцію у вентиляції на другому поверсі, — скрипів прилад зв’язку в руках розвідника. — Вже на шляху до корабля. Пан Лавін прогріває двигуни».

— Прекрасно, просто прекрасно. Чекайте вказівок. Якщо все вийде, то зустрінемось за годину-іншу.

По ту сторону величезного оглядового вікна запалали різнокольорові салюти, а народ під Палацом вибухнув оплесками.

— Грем, — Бет подивилася на Лео, — а за кого ти в цій грі?

Шостий від несподіваного питання аж задавився.

— У сенсі, мила пані?

— В прямому.

— Шостий, що з нашою найманкою? — Лео натягнув либу. — Не дуже розумію…

— Все ти розумієш, старий. Я, Шостий, Аппо, Окіта, Жак... Навіть клятий К3 прийшов сюди за чимось. А ти ніби так, за компанію з нами подорожуєш. І це твоє постійне, — Бет поклацала пальцями перед обличчям Лео, — від якого в голові паморочиться. Що воно таке? Чого ти шукаєш?

— Це моє, — Грем поклацав пальцями перед носом найманки, — просто звичка. І з чого б в голові від цього паморочилося? Бет, з тобою все гаразд?

— Добре-добре, — найманка підвелася та попрямувала до галереї. — Ми ще повернемося до цієї розмови.