Іржаве Серце

Грем протягнув Окіті та Аппо дві пари навушників:

— Вставляйте у вуха, коли побачите блимання синіх ламп на сцені за ДМ69, — пояснював старий. — У цей момент активуються генератори, які підсилюють дію аудіонаркотика. Навушники фізично блокують його дію.

— Чому б не одягти їх одразу? — Окіта крутила в руках маленькі навушнички.

— Бо фейс-контроль перед залою не впустить вас з навушниками у вухах. Під час роботи генераторів змішайтеся з натовпом та робіть те, що й інші слухачі — так не будете виділятися на їхньому фоні, — Грем озирнувся кудись в сторону картинної галереї. — До виступу хвилин двадцять. Впускати в зал починають за п’ять хвилин до виходу ДМ69. У разі чого тисніть на кнопку на навушниках, це ваш сигнал SOS. Не обіцяю, що прибудемо з кавалерією та фанфарами, але врятуємо.

— Тобто мій обладунок їх бентежити не буде, а навушники будуть?

— Може то твоя система життєзабезпечення, а крім голови в тебе кінцівок не залишилось, пілоте, — усміхнувся вчений. — Їх більше бентежить питання аудіопіратства, ніж контингент концерту. До зустрічі!

Аппо лише встиг відкрити рота, коли Лео вже розтанув серед інших гостей свята.

— Отже, пане пілоте, — Окіта взяла друга під руку, — в нас ще трохи часу. Куди підемо? Може щось поїмо?

— Ні, в мене від нервів нічого вже не влізе, — відрізав Аппо та попрямував до музик з далекої планети Ривир.

— Повністю підтримую.

В Палаці розваг, як і завжди на День Єдності, вирувало справжнє свято — тисячі й тисячі створінь з усіх Середніх Секторів Галактики прибували на Шибеник для святкування незалежності станції. Зазвичай святкування розтягувалося на місяць, а то й більше, тому Палац Стікс Ентерпрайз перетворювався на один великий мурашник з постійним потоком людей.

Усе освітлення довжелезного атріуму переливалося м’якими напівтонами золотого та червоного кольорів, народ мрійливо проходив через стенди торговців і, здавалося, ніхто нікуди не поспішав. І хоча навкруги було багато гостей, вільного місця вистачало кожному — люди та інопланетяни приємно проводили час та спілкувалися про високе.

— Ніби й війни немає, га? — тихо спитав пілот.

— Я, чесно кажучи… — Окіта стискала руку хлопця. — Я взагалі про це не думала. Війна ніби там, десь дуже далеко…

Пара йшла через натовп, озираючись по сторонах. Створений на колінці план самому пілоту був не сильно до вподоби, але інших варіантів не залишалося. Навіть швидке сканування того ж атріуму ще на етапі першого візиту до Палацу дало чітке уявлення, що використати вентиляцію чи будь-який інший дієвий варіант для проникнення не вийде. Стікс Ентерпрайз уявляв собою монолітну споруду без зайвих входів-виходів, тому оптимальним рішенням було йти в лобову — намагатися витягнути щось з ДМ69 прямо під час виступу.

— Як тобі наш план? — спитав Аппо, роздивляючись вітрину з тістечками та товстого торіанина-продавця.

— Нормальний. Мені навіть подобається. Є, звичайно, питання… Наприклад, як ми будемо відходити? Хто нас прикриє?

— Шостий та гоп-компанія. Але, якщо все спрацює, то метушня під час виступу повинна бути така, що людям буде не до нас, — зітхнув Аппо. — Але мені також не сильно все це подобається… Як і наявність представників військової…

— Ш-ш-ш! — лоріанка штовхнула пілота під ребра. — Я також їх бачу, але краще не будемо про це тут.

І в приміщеннях Палацу, і на площі перед ним деінде серед натовпу траплялися поодинокі ГВПшники. Для Шибеника , який завжди обходився силами власної служби безпеки, наявність представників військової поліції Конфедерації виглядало незвично. На щастя, жодних ознак агресії чи спроб знайти когось серед гостей скажені пси режиму не виявляли.

— Може посилені заходи безпеки? Я читала в екстранеті, що нібито існує загроза теракту… От вони й…

— Не знаю, Окіто, не знаю. Хрін із тією ГВП, серед гостей краєм ока бачив ще й представників Альянсу та деяких кримінальних угруповань. Ото буде галас, якщо всі вони на виступ дроїда зібралися.

Зіркою сьогоднішнього вечора повинен був стати ДМ69, якого аж занадто довго чекали деякі поціновувачі сучасної музики. Коли до входу в центральну залу поступово почали стікатися люди, пілот зрозумів, що зовсім скоро виступ розпочнеться. Хлопець потягнув Окіту в сторону охоронців та підготував білети, які дістав інформатор.

Аппо втупився в електронні голограми квитків, а слина стала неприємним клубком у горлі.

— Все нормально? На тобі обличчя нема, — Окіта поправила свої локони та уважно подивилася на пілота.

— Так. Просто Жак сам не свій… І ця чергова авантюра… Ніби живемо в якомусь дурному шпигунському романі.

— Облиш це хоча б на кілька годин. У нас є справа, — лоріанка провела рукою по спині Аппо. — Хочеш, ми разом із Жаком поговоримо, коли завершимо тут?

— Прошу, пан та пані, ваші квитки, — сповістив широкий охоронець людської раси.

Пілот й сам не помітив, як підійшла їхня черга. Він незграбно дістав з кишені маленький голопрогравач та увімкнув зображення квитків. Охоронець поцілив в голограму маленьким пістолетом, вивчаючи хлопця поглядом. З дула донеслося:

— Сертифікат справжності… Підтверджено… Дата дійсна.

— Бажаю приємного відпочинку, — салютував другий охоронець, конче схожий на ведмедя з шикарною довгою зачіскою, та вказав на великий прохід за стійкою охорони.

***

З увімкненим освітленням Центральна зала виглядала зовсім не так, як описував її Грем. Масштаб приміщення вражав — від однієї сторони круглої сцени-подіуму до іншої було не менше сотні метрів. З різних сторін до центру стікалися люди та інопланетяни, утворюючи таку собі зірку посеред кола.

Стеля була вкрита купою екранів та проекторів, зібраних у формі півсфери над сценою. Екрани ці зображали якесь невідоме фентезійне місто, і складалося враження, що гості знаходяться не в Палаці розваг, а гуляють по якійсь площі.

— Де сцена? — озиралася Окіта.

— Якщо Жак правий, то за програмою ДМ69 спуститься зі стелі на невеликий подіум посеред приміщення, — пояснив пілот і вказав кудись в сторону натовпу.

— Цікаво, — лоріанка оглядала залу. — А де…

Зал голосно зітхнув, коли усе освітлення одночасно вимкнулося.

— Частина програми? — прошепотіла Окіта на вухо.

— Угу, — відповів пілот.

Поступово з непроглядної темряви почав з’являтися важкий туман. Потужні різнокольорові лампи навколо сцени тільки почали прогріватися та відкидати світло, створюючи з чорного простору тьмяну феєрію різноманітних форм та обрисів. Майже водночас на екранах почали пропливати майже такі ж чорні кити, проноситися зорельоти, а прямо в центрі півсфери з’явилася золота голограма красивого механічного годинника.

Маленька стрілка вже була за одне ділення від дванадцятої, а хвилинна стрімголов наздоганяла свою сестру. Споглядаючи це таїнство, Аппо ледь встиг помітити кляту синю лампу над головою та повідомити про це Окіту. Пара швидко натягнула навушники та приготувалася.

За мить після цього всі присутні в залі вирівнялися, скинули голови догори та відкрили свої пусті очі. Лоріанка з подивом спостерігала за цією картиною:

— То вже увімкнулися генератори?

— Так… — прошепотів пілот. — А тепер давай зробимо, як і вони.

Аппо та Окіта прийняли схожу позу, але швидко зрозуміли, що не все так просто. Зачаровані гості дійсно вирівнялися та скинули голови, але при цьому стояли навшпиньки. Через це спроби походити на інших глядачів перетворювалися на театр мімів.

— Тримайся за руку, — Аппо як міг тримав рівновагу.

— Дідько, намагаюся…

На щастя, коли годинник нарешті показав дванадцяту годину, в динаміки вдарив важкий бас, від якого глядачі швидко прийшли до тями та повернулися до свого нормального стану. По залу пробігла хвиля сміху та задоволених вигуків.

— Клятий аудіонаркотик, — вичавив з себе пілот та витягнув навушник з вуха.

— Це воно так працює? — Окіта наслідувала прикладу Аппо. — Я думала, що щось більш вражаюче.

— Це було просто калібрування системи.

Другим випробуванням для барабанних перетинок стали гучні фанфари та проєкція феєрверку, з якої зʼявився головний винуватець свята. Сяючий та начищений до блиску ДМ69 повільно левітував до довжелезного циліндру, який піднявся з отвору в підлозі. Обличчя робота транслювалося на екрани півсфери, а зала вибухнула оплесками та схвальними криками.

— Любі гості, — почав ДМ69, поправляючи свої дроти-волосся. — Сьогодні, у День Єднання, я не буду затягувати із вступним словом. Ми зібралися тут, щоб відсвяткувати народження нашої улюбленої перлини Нейтральних регіонів, нашої улюбленої Сталевої Квітки!

Зал загомонів, почувся звук одночасного відкупорювання сотні пляшок шампанського, у повітря здійнялося конфетті.

— Отже, я, ДМ69, вітаю всіх гостей із цим святом і без зайвих слів починаю вечір з моєї дабстеп-обробки гімну Шибеника — Hymnus Exculum!

Діджей торкнувся ногами свого постаменту-сцени, а прямо перед ним зʼявився чудернацький голографічний пульт, на якому робот прийнявся щось крутити.

— Як нам туди вдертися? — стиснув жовна пілот.

— Бачиш маленькі вибоїни на цьому циліндрі? Ті, що по краю.

Аппо уважно придивився — і в котре для себе відзначив уважність лоріанки до деталей. Навколо вузького майданчика ДМ69 дійсно були отвори, вочевидь призначені для рук та ніг. «Для кого ці сходинки? — подумав хлопець. — Ймовірно, що персоналу, але ось так відкрито…»

— До речі, у Шибеника є гімн? Не знала про це, — Окіта подивилася на пілота.

Але замість хлопця вона побачила лише пусту залу. Навкруги нікого не було — лише вона та ДМ69 на маленькій в масштабах залу сцені.

— Мила дівчино, — грайливо сказав дроїд. — Сьогодні ти пізнаєш всю глибину чорної діри, — ДМ69 усміхнувся та клацнув пальцями.

З-під ніг вирвали опору і Окіта полетіла кудись вниз — в абсолютну темряву. В якийсь момент з пітьми почали проглядатися квадратні числа та цифрові фігури, які змінювали один одного та трансформувалися в якісь страшні рівняння, де числа можна було помножити на квадрати, а слова розділити на колір.

Ці самі фігури оточували дівчину з усіх боків, ніби й захищаючи від страшної темряви і в той же час запираючи її в товсту шкаралупу, яку неможливо зламати ані ззовні, ані зсередини. Лише коли цей геометричний кошмар нарешті замкнувся у щось схоже на стрічку Мебіуса, Окіта зрозуміла, що вороття назад вже не буде. Вона не могла навіть зрозуміти, що відчуває зараз, а тому дозволила собі просто прийняти неминуче.

***

— Ну, довго ти ще спати будеш? — сестра-торіанка ніжно провела рукою по щоці Окіти.

— Аша? — лоріанка протерла очі та всілася на знайому модульну постіль. — Де ми?

— Як це де? Там же, де й завжди. На Астрі, — Аша сіла за імпровізований туалетний столик та прийнялася наводити марафет.

— Як так? — усміхнулася дівчина. — Як я можу бути на Астрі?

Це дійсно була бокс-квартира, яку Окіта ділила разом із сестрою на рідній станції. Дві кімнати, кухня та санвузол — що ще треба для щастя мешканцю далекої станції десь на околиці Дальніх секторів?

Навіть речі були на тому ж самому місці, де лоріанка залишила їх востаннє. І навіть не встигла забрати перед тим, як... Як що?

— Тебе, до речі, пан Ергон хотів бачити, — сестра ніби не чула Окіту та буденно намащувала зеленувато-синє волосся олією. — Що ти знов накоїла?

— Не знаю… — дівчина уважно вивчала стіни халабуди.

— В сенсі?

Аша подивилася на Окіту через дзеркало із явно осуджуючим поглядом:

— Що ти такого зробила, що тебе хоче бачити Ергон, га?

— Та нічого, кажу ж. Не знаю, я…

Сестра продовжила свердлити поглядом дівчину.

— Ну Аша… — заскиглила Окіта. — Ну досить вже, будь-ласка. Дуже прошу. Я зі своїми проблемами сама розберуся. Йди вже на роботу.

— От саме тому, — торіанка наблизилася до сестри та поцілувала її в лоба, — щоб не працювати, як я, йди до Ергона та з’ясуй, що йому потрібно.

Сором. Вічний сором. За сестру, походження, навички, станцію... Вічний сором за все, що пов’язане із прізвиськом Окіта... Той ніжний поцілунок сестри пробудив усе це. Ба більше, головна причина сорому, який лоріанка щосили намагалася сховати навіть від самої себе, був навіть родом не з Астри, а Терри-2...

— Окіто! — пілот трусив дівчину, намагаючись перекричати музику.

— Га? Що зі мною?

— Не встигла вдягнути навушники вчасно, — Аппо поставив лоріанку на ноги.

Окіта озирнулася. Навкруги люди та інопланетяни просто танцювали — не стояли з головою догори, не були в трансі. Танцювали, як на звичайній дискотеці.

— А ти як?

— На диво встиг, — пілот вказав на чорні навушники.

ДМ69 так само витанцьовував на постаменті та крутив голографічний діджейський пульт. Не відводячи погляду від роботичної падлюки, Окіта намацала у вусі пристрій Грема.

— Дякую, — зітхнула Окіта.

— Нема за що, — відмахнувся пілот.

— Довго я була у відключці?

— Пару хвилин. Вітаю з першим в житті бед-трипом від аудіонаркотика, — волав над вухом пілот.

— Скільки часу пройшло?

— Хвилин п’ять від початку.

Танок разом із лоріанкою у барі за кілька годин до концерту пішов пілотові на користь — зараз він набагато краще потрапляв у ритм та зливався із натовпом доволі успішно. Окіта, збентежена неочікуваним приходом, намагалася тримати пілота в полі зору та не відходити далеко.