Іржаве Серце

— Точно готові?

— Так, Шостий! — невдоволено донеслося з різних частин корабля.

Навіть Окіта, завжди привітна та люб’язна до розвідника, не могла стримати лють. Мало того, що останні дванадцять годин пройшли під нескінченні повтори плану, а ще й вечірня сукня ніяк не могла знайти своє місце на стегнах дівчини.

— Як мені в цьому взагалі рухатись…

— Окіто, заспокойся, — спокійно сказала Бет, ніжно вкладаючи неслухняне чорняве волосся та погладжуючи тендітну шию лоріанки. — Ми ж не на показ мод йдемо. У нас справа.

— Можеш утриматися від люб’язності та цих… дивних рухів? — Окіта скривилася. — Я просто попросила допомогти вкласти волосся.

— Все нормально. Пробач, якщо що не так. А, ну!

Окіта уважно подивилася у дзеркало. Справді, проста та елегантна зачіска абсолютно магічним чином змінювала весь зовнішній вигляд лоріанки. Навіть сукня нарешті перестала тиснути.

— Дякую…

— Нема за що, подруго, — Бет грайливо підморгнула. — Отже… От-от почнеться шоу. Готова?

— Ну, напевно, що так, — Окіта підвелася зі стільця й зробила кілька легких обертів біля дзеркала Бет.

— Тримай, — руда всучила дівчині бластер.

— А, ні-ні, дякую. В мене вже один є.

— Буде до пари.

— Добре… Дякую, Бет.

Руда лише мовчки кивнула та кинулася збиратися. Поки Окіту охоплювали досить суперечливі переживання з приводу власного зовнішнього вигляду, ноги самостійно несли до її каюти.

Зміни всередині Буревія дійсно були значущі, але, на відміну від пілота, Окіта сприйняла їх більш позитивно. Немає абсолютно ніякого сенсу сперечатися з тим, що тепер як мінімум її власна каюта стала більш зручною — невідомі майстри додали не тільки нормальну панель керування електросистемою корабля, а й повноцінний прохід до магістралі двигена по типу того, що був на Морріган. Мало того, всі три автоматони-механіки з «Астри» повернулися в повному складі після пригод з навігаційним маяком та отримали власні модулі для зарядки.

Окіта впала на м’яке крісло біля ілюмінатора та потупилася в бластер Бет. Зовсім поряд, у шухлядці, лежав інший бластер, подарований пілотом ще біля «Зеленого Зимородку» більше місяця тому. «Як дивно, — подумала вона. — Тепер в мене є зброя обох колишніх коханців».

Добре знайоме почуття зародилося десь глибоко у нутрощах лоріанки. Вона відчувала, що прекрасні вітрила Вегаса, які вже майоріли десь вдалині, не можуть відволікти її від цього.

Шкіра відчула присутність сестри, покинутої за сотню парсеків звідси, у вухах луною відгукувався голос серйозного, але такого доброго Ергона, а уява малювала мʼякі обриси матері, якої вона ніколи не знала. Таке приємне та водночас сумне відчуття змусило очі наповнитися гарячими сльозинками.

— Окіто, все нормально?

Дівчина подивилася в бік проходу, де вже стояв Аппо. Його зовнішній вигляд вразив її набагато більше, ніж будь-які примари минулого та зненацька подарований бластер.

Пілот тепер більше походив на людину, симпатичний костюм-трійка навіть пасував його синцям під очима, а обережно підправлена щетина довершувала образ.

— Так, я просто… — Окіта спробувала обережно прибрати сльозу та не зіпсувати досить непоганий макіяж, який зробила їй Бет. — Просто трохи втомилася.

— Розумію. Сидіти на Карелі під пекучим сонцем ще та забавка. Ти готова?

— Так, капітане, — Окіта намагалася вгамувати тремтячий голос.

— Добре. Чекатиму тебе на посадковому майданчику. Нас забере лоцманський корабель.

— Я скоро буду.

Аппо зник так само несподівано, як і з’явився. Розуміючи, що немає сенсу тягнути, лоріанка сховала бластер в маленькій шухлядці та рушила за пілотом.

***

«План А, — повторював Шостий, — робимо все тихо й звалюємо. Кожна пара заходить на борт й робить свою справу. Аппо, Окіта — ви наші очі. Грем, К3 — відхід та зброя. Знаходимо Зухру, з’ясовуємо де мапа, забираємо та розчиняємось у темряві. ШʼАталь — то наша з Бет ціль. Всі інші без потреби не висовуються».

— Тільки не потрібно знову ще й про План Б! — Грем намагався влізти у вантажній відсік лоцманського кораблика.

«Якщо все піде шкереберть, — продовжила замість розвідника Бет, — то йдемо в лобову та також розчиняємось в повітрі, але вже голосно. Генерал не казав чи потрібна нам жива торіанка. Лише частина мапи».

«Грем, готова валіза з вантажем?» — питав Шостий.

— Так, проблем не виникне.

«Аппо, на тобі безпека Окіти та відмички. Аппо, ти чуєш?»

— Та чую я тебе, Шостий, чую, — дратівливо відповідав пілот, поправляючи прихований навушник.

— Кеп, — Окіта нарешті відірвала погляд від довжелезного фюзеляжу Вегаса. — А якщо щось піде не так? Хто нас забере?

— Весь відхід на Лео та К3. Вони там щось мудрити будуть.

— А де Буревій сховали?

— А тобі все розкажи. На те його й сховали.

— Я, на хвилинку, механік корабля. І, якщо вірити іменній панелі в коридорі, ще й офіційно до нього приставлена!

— Шостий, скажи вже Окіті де Буревій, — прошипів пілот в долоню.

Страшенний писк майже оглушив лоріанку, але за мить з навушника пролунало: «Окіто, корабель у безпечному місці. Якщо все піде як треба, то скоро повернемося».

— Більш ніж зрозуміло, — дівчина вигнула брови.

Яхта по той бік маленьких круглих ілюмінаторів виглядала фантасмагорично. Довжелезний корпус, облицьований білосніжним ортоладієм, задумливо плив кудись вдалечінь космосу, полишаючи за собою хмарки газу, які чимось нагадували невеликі хвилі на поверхні води.

Довершували картину гігантські вітрила, які зблизу перекривали майже все поле зору. Вегас перебував у світлувато-пурпурній бульбашці: так виглядало поле атмосферного генератору.

Навіть з борту маленького лоцманського човника було видно, що на палубах Вегаса свято ніколи не закінчується. Люди, торіанці, лоріани, хгавари, цивери, жʼаєлі — простіше було сказати кого на борту не було. На кожній з палуб, крім технічних, грали музиканти, народ аристократично потягував шампанське, а заможні пани та панянки просаджували трильйони кредитів у місцевому казино, яке проглядалося з бакової частини корпусу. Вегас виглядав не просто як яхта, це був справжній палац розваг у відкритому космосі.

— Яка краса, га! — дивувалася Окіта. — Ти тільки заціни той генератор атмосфери!

— Так, бачу, — пілот встромив свій погляд у важкі циліндри, які створювали повітряну бульбашку навколо яхти, даючи можливість присутнім дихати без скафандрів. — Страшно подумати скільки на цю іграшку витратили коштів.

— Мене більше цікавить технічна сторона…

В стикувальному відсіку яхти Аппо та Окіту зустріла привітна панянка людської раси, яка перевірила білети та провела гостей всередину. Людей на борту виявилося набагато більше, ніж здавалося з боку, палуби жили своїм життям. Всі про щось голосно говорили, співали та сміялися, а звідусіль лунала сучасна та не дуже музика.

Особливу увагу Окіта звернула на голографічну співачку, яка робила якісь надлюдські піруети на невеличкому острівку-сцені посеред натовпу. Блакитний силует заходився у ритмі мелодії, хтиво підмигуючи чоловікам та жінкам, але люди навколо ніби не помічали присутності цієї чарівної примари. Лише Окіта ловила кожен рух голограми та кожну ноту, що лунала з динаміків.

— Окіто, тримай, — прошепотів на вухо пілот.

Перед очима зʼявився прозорий скляний бокал з яскраво-рожевою рідиною.

— Це що?

— Це щоб трохи заспокоїтись, — Аппо одним рухом знищив напій у своєму бокалі.

— Судячи з усього заспокоїтись треба саме тобі, — з усмішкою сказала Окіта та зробила невеличкий ковток.

— Ти, трясця, дуже права, — пілот обертався по сторонах. — Ненавиджу натовпи.

В навушник дівчина інколи чула, як Шостий свариться з Гремом, як Бет намагається щось довести пілоту, а К3 знову заводить шарманку за техніку безпеки — і це все зовсім її не цікавило.

Навколо було стільки людей, інопланетян, старих, молодих, страшних, красивих, пʼяних та не дуже, що вся місія відходила на другий план. Невимушені розмови з різними створіннями заводили Окіту то на одну, то на іншу палубу Вегаса, який й сам ніби підспівував музиці. Поступово, крок за кроком, кидаючи обережні погляди на камери, комутацію ігорних столів, Окіта знаходила вузли електросистеми, прикидаючи який з них може вести до потрібного терміналу.

В голові змішувалися образи присутніх та незнайомців, минулого та теперішнього і все це перетворювалося в єдиний потік життя. Дівчина нарешті змогла відчути цей потік — вперше після того, як покинула злощасну «Астру».

***

Час Х наступив непомітно, і Аппо сам не усвідомив, як опинився в туалеті. К3 з’явився у кабінці ефектно — буквально виліз з унітазу, по частинах складаючи своє нове тіло.

— Ти тепер і так вмієш? — пілот приголомшено витріщився на дроїда.

— І не тільки! — привітно відповів К3, протягуючи власнику вакуумний пакет з відмичками.

На півшляху до заповітної другої палуби Аппо усвідомив, що алкоголь зовсім не допоміг приборкати надмірну спостережливість. Радше навпаки — пілот став чути та бачити ще краще, ніж до того. Тривога тим часом лише сильніше стискала стовбур головного мозку. Лише коли пілот побачив серед натовпу два знайомих аквамарини, наднирники трохи заспокоїлися.

Хлопець подивився на свого нового друга і бачив на її обличчі невимушену легкість та спокій — а це означало, що всі проблеми тільки в голові. Розуміння, що мандраж ще нікого не вбив, заколисували голосну тривогу та давали змогу спокійно оцінити обстановку.

— Як тобі тут? — пілот обережно взяв Окіту під руку й повів її кудись подалі від камер.

— Прекрасно… — мрійливо відповідала лоріанка.

Зненацька дівчина відчула чиюсь руку на талії. Рука абсолютно безцеремонно почала притискати лоріанку до пілота.

— Аппо, я думаю, що ми не настільки...

— У внутрішній кишені відмички, — прошепотів Аппо.

В той момент не по собі стало вже Окіті. Вся магія яхти ніби розчинилася в повітрі, навколишній простір втратив фарби й жорстко повернув її до поточного моменту та завдання.

За кілька хвилин пара вже впевнено крокувала на палубу B. Хоча і пілот, і лоріанка підозріло зиркали по сторонах, присутні не помічали двох знервованих молодих людей. Перший прольот, другий — і ось вже видно той самий глухий кут, в якому знаходився термінал.

«Ну як там?» — питав Шостий в навушниках.

— Майже... Майже прийшли, — шепотів Аппо.

Пілот обережно визирнув з-за рога у пошуках охоронців та злощасної камери спостереження, але крім вишуканого інтер’єру в стилі арт-деко нічого не побачив.

— Давай, Окіто, я на стрьомі.

Окіта поправила волосся та невимушеним кроком попрямувала до маленького екранчику, вбудованого прямо в переборку. «Якщо зловлять, то зіграю п’яну, ніби заблукала», — думала вона.

Рука пірнула в сумочку та на дотик знайшла маленький металевий щуп, виготовлений Гремом. Швидким рухом Окіта встромила жало пристрою у ледь помітний роз’єм між екраном та переборкою, очікуючи, що прямо зараз з’явиться охорона і все піде шкереберть. Але замість озброєних рекрутів Зухри було чутно лише важке сопіння пілота.

Термінал протяжно застогнав та почав переливатися всіма кольорами райдуги, аж поки на екрані не зʼявився кривавий смайлик з підписом: «ТУТ БУВ ГРЕМ! :D»