Іржаве Серце

Попри тліючий від вибуху поділ короткого плащу, пілот відчував, ніби винирнув з холодної пустоти. Ноги самі несли хлопця кудись, де, за думкою втопаючого в адреналіновому приході мозку, повинен був знаходитися посередник з Окітою.

Повністю пілот усвідомив себе лише через деякий час, коли зовсім вибився з сил. У той момент, коли втома почала солодко наспівувати знайомі пісні, з-за рогу, десь у глухому провулку Шибеника, Аппо почув знайомі голоси.

Як і очікувалося, посередник та Окіта на вид були цілком живими та майже здоровими. Аппо мовчки наблизився до них та відчув на собі дивні погляди: посередник був явно задоволений тим фактом, що пілот уцілів, а Окіта… Окіта щиро усміхалася.

— Що тут… Що з тобою, посередник? — Аппо сів навпочіпки.

Чоловік сидів спершись на мусорний бак та проводив якісь активні маніпуляції з коліном.

— В нього штучне коліно, — пояснила Окіта. — Ну точніше меніск.

— Так, трохи тойво… — на обличчі посередника засяяв оскал. — Поки допомагав нашій подрузі дістатися виходу, один хгавар, скотиняка, за ногу вхопив.

— Ти… Ви ж ніби встигли відносно спокійно вибратися?

— Та падлюка чекала на виході. Окіто, трохи синусоїду зменш, — тільки зараз пілот помітив, що прямо в коліно чоловік встромив собі мультитул лоріанки.

— Ось… Ось так! — радісно сповістила дівчина після того, як змінила положення потенціометрів на дивному пристрої. — Як воно?

Посередник обережно підвівся. Декілька рухів і той вже впевнено стояв на обох ногах.

— Дякую, друзі, — з усмішкою повідомив чоловік та забрав маленький пульт керування у лоріанки. — Пілоте, моя шана. Шоу було що треба.

— Ай, — відмахнувся Аппо. — Всі живі?

— Так-так, — весело відповідала Окіта. — Як мені сказав наш посередник, то не бластер зламався, а я його в режим очікування перевела.

— Буває й не таке. Пілоте, — посередник вказав кудись у сторону, — на пару слів.

Коли посередник впевнився, що поряд немає зайвих вух, то тихо сказав:

— Я вже звʼязався з замовником. Прям готівкою відвантажити не зможемо, але монетами — так. Тобі підійде?

— Напевно, — протягнув пілот.

— І особисто від мене — дякую. Я знаю, що твій рейс видався трохи важчим, ніж очікувалося. Між тим, ти не тільки доставив вантаж, а ще й витягнув мою дупу з того клятого бару.

— Я?

— Ти-ти, а хто ж ще, — посередник вказав на коліно. — Я все ніяк не звикну до імпланта, хоча вже рік пройшов. Вбити мене не вбили б, але подряпали б знатно. Тож, — чоловік протягнув руку, — особисто в боргу перед тобою.

— Облиш, — усміхнувся під шоломом пілот та потиснув руку у відповідь. — Док Д24, мій корабель там. Дроїд підготував відсік для розвантаження, тому все готове. Монети відаси тому ж дроїду. Повідом його, що ти від мене.

— Дякую, — оксамитові очі посередника засяяли у світлі синього неону. — Сподіваюся, що це не остання наша зустріч, пілоте.

— Не можу бути впевненим, що теж цього хочу, але двіж ми зробили нормальний, — Аппо потиснув руку чоловіку. — Як тебе звати?

Замість відповіді посередник лише загадково усміхнувся та трохи кульгаючи попрямував кудись геть.

— Цікавий він, цей посередник, чи не так? — почулося з-за спини.

— Є таке. Окіто, — сказав пілот. — Як ти дивишся на спокійну вечерю в нормальному закладі? Ну, у місці де приємно пахне і не має ніяких злочинців?

— Абсолютно за! Я така голодна, що залюбки б зʼїла цілого хгалавара.

— Хгавари, — поправив пілот.

— Та й хрін з ними.

— І те вірно.

***

Пілот та лоріанка сиділи у дуже приємному ресторані швидкого харчування на якійсь великій та добре освітленій вулиці Шибеника. Навколо було небагато народу, всі займалися активним поглинанням їжі.

— Тобто ми тільки-но втекли з «Астри», потрапили в перестрілку, а через деякий час відправимося у наступну дупу? — Окіта з апетитом куштувала гарячу локшину.

— Ну щось типу того, — Аппо задумливо дивився на туманність у вікні та потягував цигарку. — У Жака є робота для мене. Тобто… тепер для нас. Він вже звʼязався зі мною.

— Та не то щоб я була сильно проти, — Окіта доїдала другу тарілку локшини та приступала до солодкого. — За мене платять, я здобуваю безкоштовний досвід механіка… М-м-м, яка смакота!

— Потрібні гроші, конче потрібні, — ніби не звертаючи увагу на Окіту протягнув пілот.

— Так тобі виплатять зараз два мільярди кредитів! Цього вистачить, щоб… На багато чого вистачить.

— Буревій вистачить відремонтувати, а от на життя…

— До речі, скільки ремонтуватися будемо?

На екранчику біля стійки зʼявилася якась репортерка, яка з надважливим видом щось розповідала: «…до останніх новин. На планеті Мусатау, сектор JK-12, були помічені патрулі Альянсу, які проявляють ворожу активність…»

— Та я б ще знав. Думаю, що за тиждень впораємося, — сказав пілот та спробував каву. — Мда, напої тут так собі.

— А мені сподобалось, — Окіта потягнулася за склянкою Аппо. — Віддай мені, раз все тобі не те.

— Тримай, — пілот передав склянку дівчині та втупився в плазмовий екран новин. — Це ти просто не куштувала каву на Терра-2.

— А ти був там? На вашій новій рідній планеті?!

— Звичайно я там був. Мої батьки, точніше батько, прямий нащадок перших колоністів. В мене навіть є якесь право власності на ділянку там.

— Нічого собі! Вигідно я собі друга знайшла, — з усмішкою до вух сказала Окіта. — А фіктивний шлюб ми зможемо оформити? Ну так, чисто в теорії питаю.

— Та забирай цей шмат землі й без шлюбу. Все одно бюрократія Конфедерації, особливо з приводу земельних ділянок на Террі, тебе добʼє, — відповів пілот та ще більш уважно почав вслухатися в новини.

— Ну, ти не подумай, я б тобі це запропонувала, навіть якщо б ти був жінкою.

— Та я й не думав.

— …сказав голова Сенату Конфедерації, — випуск новин продовжувався. — Тривожні новини із Середніх секторів. Альянс вкотре порушив режим тиші, встановлений за новими Мерісальскими угодами. Сили оборони секторів стримують навалу ворога…

— А що там коїться? — занепокоєно спитала Окіта, уважно слідкуючи за журналісткою на екрані.

— А, — відмахнувся Аппо. — Нічого нового. Новий президент Конфедерації намагається якось прийти до миру, але Альянс цього вже не хоче. Часи переговорів пройшли, а зіткнення ці тривають довше, ніж я живу. Не думаю, що й при житті побачу їх кінець.

— Я поки не подорослішала, не вірила, що конфедерати справді воюють з Альянсом. А воно он як… Скільки ще загине людей, лоріан, інсектоїдів…

— Сотні тисяч, може декілька мільйонів, — спокійно відповів пілот.

— І як тобі може бути все одно? — дівчина витаращилася на хлопця. — Це ж живі люди! Діти! Літні!

— Та годі тобі. То не наша з тобою війна. Я туди-сюди кабанчиком, а ти… Ну і ти тепер за компанію.

— Хто такий цей кабанчик? — з подивом спитала дівчина, ніби забувши про активізацію військових дій.

— Це… Тварина така.

— А як вона виглядає?

— Ти справді не знаєш, як виглядає свиня?

— Тю, — Окіта відмахнулася із виразом обличчя справжнього знавця. — Так би й сказав: «сви-ня». Нащо тут якісь кабанчики?

— Кабани це волохаті свині, — Аппо потихеньку починав вскипати.

— Волохаті?! Я таких не бачила! Розповіси більше про них!

— Свята матір божа, — Аппо запалив ще одну цигарку. — Ну коротше…

Пілот прийнявся описувати диких свиней у всіх деталях. У той же час репортерка продовжувала освітлювати останні події майже з передової.

— Ну і дивина, оці ваші дикі свині! — із палаючими очима продекларувала Окіта.

— Та годі, свині як свині.

— А ось ці, як їх… ну маленькі свинки!

— Мініпіги?

— Так-так! Мініпіги. Наскільки вони міні?

Пілот показав руками десь тридцять — сорок сантиметрів.

— А ми можемо…

— Ніколи, — відрізав Аппо.

— Я буду кожні два тижні перебирати увесь двигун твого корабля, — Окіта жалібно дивилася на пілота.

— Тим паче ні!

— Я буду тобі готувати сніданки, — дівчина намагалася хоч якось розчулити пілота.

— Цікава пропозиція, але я пас. Свині не місце на борту.

— Що за дискримінація по належності до сімейства свиней?

— Бідна тварина навряд чи витримає постійні навантаження та перельоти, — Аппо подивився у глибокі сині очі. — Пожалій худобу. Зачекай… Тобі двадцять років! Як можна не знати, що таке кабанчик у двадцять років?

— Хе, — усміхнулася Окіта. — То ви, люди з планет такі обізнані. Моя сестра теж така. «Всьо знаю, всьо краще інших знаю», — запищала лоріанка, явно пародуючи родичку. — А я жила все життя на клятій станції. Всі мої знання — мої особисті надбання. Я їх як могла з екстранету збирала. Та й в моїй голові більше радіоелектронних схем та зведених таблиць для різних гіпердрайвів, ніж відомостей про флору та фауну. А все, що навкруги нове чи незнайоме — я залюбки вивчу самостійно!

***

— Так куди ми знову йдемо? — із сумом запитала Окіта. — Забагато в мене вражень. Я б відпочила.

— Обіцяю, заскочимо в одне місце і на Буревій спати.

— Ловлю… — дівчина глибоко зітхнула. — На слові.

Станція поступово поринала у сон. На вулицях було небагато людей, штучне освітлення Шибеника ставало все більш тьмяним. Шлях пари пролягав через затишну алею, де на лавках у тіні справжніх дерев відпочивали поодинокі перехожі.

— Матір Божа, це справжнє дерево? — Окіта з подивом вказувала на стрункий ряд кленів, які привітливо колихали своїми гілками.

— Ти ще й дерев ніколи не бачила? — ще з більшим подивом питав Аппо.

— Бачила звичайно. На фото, — Окіта підійшла до дерева та обережно доторкнулася. — Воно таке дивне…

— Ще й живе, — з усмішкою промовив Аппо.

Окіта миттєво прибрала руку зі стовбура клена:

— Як живе?

— Ну ось так.

— А як воно… чи він… чи вона? Йому не боляче? Його можна чіпати?

— Можна, можна, — Аппо підійшов до дерева зняв рукавичку та доторкнувся до дерева. — Воно живе, але воно від нас відрізняється.

Пілот подивився на Окіту. Дівчина стояла під кронами клена та приголомшливо дивилася на нове незвичне створіння. Аппо не міг повірити, що доросла людина, яка дуже непогано розбирається у технологіях, могла дивуватися звичайним деревам. Звичайнісіньким деревам з листям.

— Пішли, на Буревії нормальна швидкість зʼєднання, почитаєш про усю цю красу пізніше.

— Добре… — Окіта пішла за пілотом, але продовжувала зачаровано дивитися кожне дерево, повз якого вони прямували алеєю.

Її думки повністю захопила ця істота. На вигляд як коричневий стовп із тонкими паличками, на яких були дивні пласкі пластинки… Картинки в екстранеті були геть іншими.

Зовнішній шар цього створіння такий незвичний, якісь боріздки, що дивним визерунком прикрашали увесь цей стовп. «Як воно може бути живим? Воно не ходе, воно не рухається. Чому воно живе? Собака живий. Мижучій¹ кіт живий. Левітуючі медузи-жʼаєлі живі. А ось це… як ось це може бути живим?»

— Окіто!

— Гм… — дівчина відірвалася від думок про дерева. — Я тут!

Аппо стояв біля симпатичних різьблених дверей. Вони опинилися на ще одній темній вулиці, але на цей раз більш охайній, ніж та, де був «Зимородок». Такий собі спальний район станції.

— Ти настільки втомилася, що усю дорогу мовчала? — із іронією спитав пілот.

— Типу того, — Окіта дійсно відчула хвилю несподіваної втоми.

— Назад полетимо на таксі, — із розумінням відповів Аппо та натиснув на кнопку дзвоника біля дверей.

Двері самі відчинилися. Пара зайшла у дивну квартиру, від підлоги до стелі заставлену незвичними артефактами різних розмірів та кольорів. Якісь мармурові фігурки, велетенські стовпи справжніх паперових книжок, важка деревʼяна шафа, килими із цікавими візерунками, маленькі ляльки, навіть спідня білизна — тут, здавалося, було все. Навіть декілька людських чи лоріанських скелетів у повний зріст. Ні, більше схожі на вимерлих преторійців.

Втомленим оком Окіта підмітила, що у цьому, на перший погляд, безладі, була якась логіка. Квартира більше походила на якусь законспіровану антикварну лавку із широким асортиментом не дуже законих товарів.

Навпроти входу стояв важкий скляний прилавок, за яким, мов привид, схилився хлопець з шикарною гривою кучерів. Він не підвів погляду, не озвався — ніби гостей і не було.

Прямо перед ним мерехтіла дивна механічна конструкція: щось віддалено схоже на механічний годинник та музичну шкатулку одночасно. Хлопець вивчав вміст пристрою через важкий монокль-лінзу, яку обережно тримав однією рукою, а іншою — повільно повертав шестерні механізму.

— Аппо, Аппо, Аппо, — донеслося з іншого боку приміщення. — Ти все ж живий.

— Якби знав куди мене занесе твій контракт, то в житті би не сунувся, — відповів пілот.

— Нумо, — людина з моноклем вийшла з-за скляної тумби. — Старий мій друг, як же я скучив за тобою.

У світлі найближчої лампи тепер можна було краще розгледіти хлопця: глибокі карі очі, дещо темнуватий тон шкіри та ледь помітна щетина.

— Жак, покидьку ти сучий, радий бачити, — з усмішкою відповів пілот та міцно обійняв свого давнього знайомого.

І хоча всередині Аппо бескінечно злився на Жака через те, що не вся інформація контракту на ліки для посередника відповідала дійсності, зустріч була скоріше приємною

— Ви вже встигли справу завершити? — Жак усміхнувся у відповідь.

— Так-так, є що розповісти, — пілот подивився на Окіту. — Подруго, знайомся. Це Жак, мій старий друг. Йому скажи спасибі, що ти зараз не на «Астрі», а зі мною подорожуєш.

— Ти аж на «Астру» потрапив? Це ж в дупі Віддалених секторів, — Жак з подивом витаращився на Аппо.

— Кажу ж, є багато що розповісти.

— Пані, — Жак повернувся до Окіти. — Вибачте, що не представився! Мене звати Жак Лавін.

— Окіта, — дівчина протягнула руку та спробувала натягнути хоч якусь усмішку.

— Дуже приємно! Ви могли знати мене за іншими іменами, але серед незнайомців я більш відомий як інформатор, — Жак обережно потиснув Окіті руку.

Пілот уважно спостерігав за тим, як лоріанка з останніх сил намагається не заснути на ходу. Дівчина конче потребувала відпочинку.

— Окіта, досить вже цю либу давити, — Аппо розміявся.

— Я просто втомилася! — розчулено відповіла дівчина.

— Пані, тоді сядьте у це прекрасне крісло, — Жак вказав на дійсно симпатичне крісло із широкою відкидною спинкою.

— Дійсно, — Аппо взяв інформатора під руку. — Ми поки побалакаємо з паном Лавіном, а ти трохи відпочинь.

— Там є шерстяна ковдра, — Жак вказав на невеликий сундучок поряд із кріслом. — Якщо що…

— Дякую! Кеп, я на тебе чекаю — Окіта стрибнула у крісло, вмостилася якомога зручніше та заплющила очі.

Перед тим, як очі остаточно накрила завіса темряви, в свідомості дівчини повільно пропливали усі події цього довгого дня — починаючи від прибуття на Шибеник і завершуючи довгою вечерею.

Але особливе місце у цьому вирію спогадів займало дерево. Звичайне дерево викривлялося напівсонною увагою лоріанки до незвичних масштабів, поглинаючи саму свідомість, та нагадуючи про давно забуті дні.

----------------------------------

Мижучій кіт — вид тварин, споріднений до родини котових з планети Земля.