Іржаве Серце

— Усі готові? Як звʼязок?

Трійця стояла перед герметичними дверима, які розділяли затишний салон зорельота та невідомість.

— Ніби готові, — прошелестів голос Жака у радпромах інших членів команди.

— Окіто?

— Нормально, — дівчина важко дихала. — Але все ще нудить після виходу з гіперпростору.

— Для першого разу нормально. У разі чого — одразу на корабель.

— Першого разу? — усміхнувся Жак під шоломом. — А як…

— До Шибеника ми долетіли через фазовий зсув, там й виходу з гіперпростору не було.

— Все нормально. Вперед! — Окіта перервала друзів.

— К3, спускай тиск, — скомандував Аппо.

— Починаю стабілізацію тиску.

Люк позаду команди замкнувся. Запрацювала вентиляція, компенсатор тиску тяжко вібрував під металевою підлогою. Тим часом Аппо перевіряв своє спорядження. Два бластери, гвинтівка за спиною, запасні фільтри. Здається, все на місці.

— Капітане, тиск стабілізований, — з радпрому пролунав серйозний бас дроїда.

— Відкривай двері.

Відсік наповнився синювато-фіолетовим світлом місцевої зірки, а перед очима повстала нічим не примітна космічна каменюка. Пейзаж був доволі нудним — звичайний шахтарський астероїд, просякнутий потом і сльозами колишніх працівників рудника. Вдалині майорив маленький флагшток якоїсь гірничнодобувної компанії. Це було чи не єдине нагадування про те, що колись тут велася жвава праця.

— Пішли. Памʼятайте, про що ми говорили, — сказав пілот та першим ступив на поверхню астероїда.

Вслід за ним вийшла Окіта. Вона крутила у руках аналізатор та намагалася налаштуватися на потрібні частоти маяка. Замикав колону Жак, який вже дістав свій бластер.

— Я правильно розумію, що ймовірніше за все розібраний маяк схований десь у місцевих шахтах? — прошелестів голос Аппо з радпромів товаришів.

— Так, рейдери, наскільки мені відома історія цієї системи, використовують старі шахти як бази, — сказав інформатор.

— Тобто шукаємо якусь порожнину або печеру. Жаку, де повинен бути вхід у печеру? — спитав пілот, обережно ступаючи по твердому ґрунту.

— На 12 годин, тридцять метрів.

— Яка сигнатура? — уточнила Окіта.

— G-2 HG. Ще постав реверсне значення синусоїди.

Лоріанка обережно покрутила потенціометри приладу. На маленькому екранчику зʼявився потрібний графік частоти.

— Реверс, — прошепотіла Окіта та натиснула ще одну кнопку збоку.

На другому екранчику зʼявилася мапа місцевості із накладеними даними сигнатур.

— Йдемо на північ, там повинен бути спуск у печеру чи шахту, — Окіта щосили боролася з сильною нудотою.

— Добре, рухаємось, — Аппо повів колонну.

Незвичне для такого маленького астероїду тяжіння натякало на те, що десь поряд працював генератор гравітації. І хоча цей факт тішив нутрощі пілота відчуттям власної ваги, мозок намагався не думати про наявність поряд рейдерів Щелепи.

Окіта вказувала напрямок та корегувала маршрут, час від часу спостерігаючи то за Аппо, то за Жаком, який був незвично тихим та напруженим. Інколи її погляд зупинявся на маленький синій зірці, яка насправді була однією з гігантських газових планет системи. Коли ласкаве блакитно-фіолетове світло торкалося рогівки, щось змушувало серце дівчини стискатися сильніше.

Це було почуття справжньої самотності на тлі невимовно величезного Всесвіту. Колись лоріанці здавалося, що подібні пригоди це весело та нескладно. Але виявилось, що пригоди можуть бути страшними.

Величезна купа каміння, на яку висадився екіпаж Буревія, здавалася неприродньо пустрю та покинутою. Додавало страху вкрай тяжке розуміння справжніх масштабів космосу. Холодного і мертвого, жахливого і прекрасного, але завжди — невимовно самотнього.

Вперше за все життя Окіті хотілося просто притулитися до кого-небудь і помовчати. Щоб хтось її обійняв і не дозволив думати про глибину цієї космічної безодні.

Перед очима повстало щось, віддалено схоже на рукотворну камʼяну барикаду:

— Окіто? — Аппо уважно вивчав обʼєкт.

— Так, це вхід, — холодно видав Жак, випередивши дівчину. — Нам туди.

— Сигнатура вказує, що нам потрібно спуститися під поверхню, — констатувала Окіта.

Аппо обійшов груду каміння, за яким ховався важкий металевий люк. Попри побоювання пілота, люк відкрився дуже просто — допомогли гідравлічні підсилювачі.

— Що ж, панове, — Аппо тяжко видихнув. — На зустріч пригодам!

Пілот спритно стрибнув у люк. Лише коли його зад зустрівся із жорстким камінням, Аппо зрозумів свою помилку.

— Гей, ти як? — Окіта позабула про нудоту і засунула голову у люк.

— Нормально! — пролунало з пітьми. — Ледь спину не зламав, але живий.

Аппо увімкнув ліхтар на шоломі. Світло осяяло внутрішні стіни печери, що вела до шахти. Каміння всередині було акуратно викладене шахтарями — і утворювало собою щось по типу сходів, якими можна було безпечно дістатися дна печери.

— Увімкніть ліхтарики, — скомандував пілот. — Тут можна спокійно спуститися, лише під ноги дивіться.

Окіта поклала аналізатор в сумку та обережно залізла в люк. Три точних стрибка — і лоріанка стояла вже поряд з пілотом.

— Вправно, — усміхнувся Аппо під шоломом. — Жак, давай!

— Може… ви самі? — схвильовано запитав інформатор.

— Ти серйозно? — незадоволено знизала плечима Окіта.

— Та… Лізу, лізу… — Жак, наче переляканий кіт, неохоче спускався по камінню.

— Ти чого? — спитав Аппо, коли друг нарешті знайшов землю під ногами.

— Я… Ну ти знаєш…

— Знаю, що ти бував й у більш страшних місцях.

— Темрява…

— Так у нас ліхтарики з собою, — Окіта помахала перед Жаком пристроєм.

— Все одно… Мене якось мати залишила в темній кімнаті…

— А чого ж ти з нами тоді полетів?

— Бо він думав, що тут освітлення буде, — засміявся пілот.

— Та годі, — інформатор взяв до рук ще один бластер. — Йдемо вже.

Компанія поступово просувалася вглиб. На подив Окіти, стіни печери були зовсім не схожі на родовище червоного металу, який мав характерний кривавий колір.

— Виглядає трохи не так… Де ж тут ортоладій? — пошепки спитала Окіта в радпром.

— Скоріше за все потрібно спуститися нижче. Поклади мінералів там не повністю вичерпані, — Аппо вказав на підлогу, де лежала заіржавіла металева рейка.

Перед трійцею стояла перевернута вантажна вагонетка, яка колись їздила на поверхню тією самою рейкою.

— Магнітні вагонетки? — Жак схилився над пристроєм.

— Ні, скоріше надпровідникові. Диви на зламаний генератор, — Окіта уважно вивчала вагонетку.

— Йдемо далі, — Аппо рушив вперед, підсвічуючі собі шлях ліхтарем.

Чим далі йшла команда, тим більше кожного охоплювала дивна, нічим не зумовлена тривога. У шахті було достатньо місця на цілий загін, але стіни ніби стискали скроні, давили на мозок. Тишу порушували лише команди Окіти та свистячий звук роботи фільтрів.

Стіни печери були акуратно оброблені шахтарями. Деінде лежали старі інструменти, якими місцеві працівники добували корисні копалини. Але колір поверхні каміння був абсолютно звичайним — ніяких тобі мінералів, ніяких металів.

— Жак, ти впевнений, що це той астероїд? — спитав Аппо в радпром.

— Так, стовідсотково, — тремтячим голосом відповів інформатор.

Жак намагався не давати волю своїм переживанням. Темрява стояла на першому місці страхів хлопця — він готовий був послати до чорта усі гроші Всесвіту, аби тільки б швидше прибратися звідси.

Окіті та Аппо було не до того. Дівчина уважно прокладала маршрут, звіряючи показники сигнатур та мапу. Дивлячись на дані сенсорів, вона прекрасно розуміла, що астероїд дійсно той самий. В нормі таких сигнатур не буває навіть після орбітального бомбардування субатомною зброєю. У глибинах цієї печери дійсно щось було — і Окіта молилася, щоб це «дещо» було простою аномалією, спричиненою вибухом навігаційного маяка.

Пілот же уважно вдивлявся і вслухався у темну безодню печери. Він помітив, що немає ніяких розвилок, притаманних звичайним шахтам. Дивлячись на покинуті інструменти, могло скластися враження, що працівники буквально жили у цьому нескінченому проході. Теорія пілота швидко знайшла своє підтвердження — у найближчій стіні він побачив невеликі вибоїни-келії.

— Жак, ти знаєш, хто тут працював?

— Спочатку люди-раби, яких цивери викрадали роками. Потім, ніби, були далабудчики.

— Зрозуміло.

— Чому питаєш?

— Диви, — пілот вказав на отвори у стіні.

— Цивери ж не заганяють далабудчиків у шахти, — Окіта уважно роздивлялася отвори, які слугували спальними місцями для незвичайно мініатюрних працівників цієї раси. — Та й спати у таких умовах…

— Ймовірно, що люди просто зробили усю брудну роботу. Далабудчики працювали у вже зробленій та обладнаній шахті, — припустив пілот.

— Тільки питання — що саме вони тут робили? — Жак нервово перевіряв бластер.

— Гарне питання, — Аппо ще раз подивився на рейку. — Поки орієнтуємось за рейками для вагонеток. Окіта, роби якісь позначки час від часу на них.

— Добре, — дівчина засунула руку до сумки. — Як раз з собою є гравір*.

Важко було зрозуміти, скільки саме вже йде загін, адже темна кишка шахти не мала кінця. На шляху подекуди зустрічалися отвори-кімнатки далабудчиків, але на цьому різноманіття закінчувалося. Жодного натяку на хоч якісь мінерали не було, тим паче — натяків на те, де можуть бути залишки маяка.

— Якщо б тут ще розвилки були, то я взагалі б з розуму зійшов, — зненацька видав Жак.

— Що ж, готуй розум, — сказав Аппо та зупинився.

Попереду була справжнісінька розвилка. Рейка перед нею так само роздвоювалася і прямувала прямо у темні проходи.

— Окіто? — Аппо повернувся до дівчини.

— Так-так, шукаю сигнал… Здається нам наліво.

— Здається чи точно наліво? — Жак визирнув з-за плеча Окіти.

— Ну, взагалі точно, — вона поправила фільтр на обличчі. — За умови, що ці проходи не змінюють кардинально напрямок.

— В мене дуже нехороше відчуття… — донеслося по радпрому зі сторони пілота.

— Наш хід? — Жак подивився на Аппо.

— Перевіримо відчуття.

Хоча на пілоті був шолом, але по голосу Жак та Окіта зрозуміли, що той, не дивлячись на ситуацію, налаштований оптимістично.

— До речі, чи не час нам змінити фільтри? — запитав Аппо.

— Так, здається, що вже слід. На поверхні все нормально, але тутешні пари… — Окіта запнулася.

— Ви теж це почали відчувати? Ніби на скроні щось давить? — Жак обережно дістав фільтри та простягнув їх пілоту та лоріанці.

— Так, — легким рухом Аппо замінив свій фільтр.

— Ймовірно, — дівчина обережно зняла старий фільтр з імпровізованого шолому. — Саме вони є причиною твого передчуття.

— Цілком можливо. До речі, я так і не побачив жодних слідів присутності рейдерів, — Аппо повернувся до Жака. — Ти впевнений, що те…

— Це той астероїд, я знаю це, — знервовано відповів інформатор.

— Добре, пішли наліво, — Аппо повів загін у темряву.

З новими фільтрами дійсно стало легше йти. Команда наче ожила — навіть бідолашна Окіта, що після гіперстрибку ніяк не могла прийти до тями.

Жак зосередився на боротьбі з своїм страхом. «Темрява — це просто відсутність світла…», — повторював про себе хлопець. І справді, коли увага інформатора фокусувалася на кроках, серцебитті, думках про коктейлі в барі «Вихід» на Шибенику та коханій Мелісі, то всі монстри з темряви перетворювалися на дивакуваті тіні на стінах шахти, якими вони насправді і були.

— Стоп! — Аппо раптово зупинився та присів.

— Що там? — нетерпляче, але з цікавістю спитав Жак.

— Здається, що печера все ж та сама, — з іронією сказала Окіта, обходячи пілота. — Диви, рудна жила!

І дійсно, підлога та нижня частина стіни була всипана різнобарвним камінням. Більша частина з них була криваво-червоного кольору.

— Та невже! — Жак скинув руки вверх.

Аппо перемкнув режим ліхтарика на далекобійний — метрів за десять від команди жили вже обплітали увесь прохід. Кольорові частинки незнайомих металів та мінералів вигравали неймовірними відтінками червоного кольору.

— Невже ми щось справді знайдемо? — із награною розчуленістю сказав пілот.

— Годі іронії, час забирати приз! — Жак помітно пожвавішав.

— Не поспішай. Памʼятай, що… — з вуст Аппо вирвався здавлений крик.

— Гей-гей, — Жак підхопив товариша. — Що з тобою?

Аппо не чув друга. Його тіло відчуло приступ страшенного болю, який пройшов через кожну клітинку тіла. Наче потужний електричний заряд, від кінчиків пальців ніг до самого мозку — і в мить сконцентрувався десь за очима.

Мільйони нейронів водночас завели одну пісню, яка розклалася на окремі ноти і зібралася в страшенну какофонію, а потім розійшлася величною ейфонією по залишкам свідомості. Вперше з часів вояжу на Відчайдушний пілот відчув чужу волю всередині свого тіла. Волі не сильної чи владної, але наявної тут і зараз.

В один момент перед очима Аппо пронеслося все життя: і батьки на Террі, і перший друг, і перша втрата. Коли знайомі картини закінчилися, розум пілота вихором пронісся через до того небачені історії та місця, які ховалися в чужих спогадах. Палаюча планета, височенний шпиль старої будівлі, дивні істоти. Ще за секунду всі ці спогади злилися в один нескінченний кошмар, жахіття наяву. А потім… Тиша. Спокій.

— Агов! — волав Жак. — Нумо, живи!

Інформатор тряс свого єдиного друга в надії, що той просто вдає дурника.

Окіта тремтячими руками сховала аналізатор та підійшла до пілота. Вона обережно просунула пальці між шоломом та вакуумною шкіряною підкладкою. Десь тут повинен бути пульс. Повинен бути той клятий пульс.

— Аппо! Прокинься вже! — Жак був на межі істерики.

— Годі його трусити! — крикнула Окіта. — Заспокойся!

Жак зі страхом подивився на лоріанку. Через жовті лінзи його шолома дівчина побачила шоковані очі.

— Зараз щось вигадаємо… — зітхнула Окіта та полізла в сумку.

— Що ти там робиш? — занепокоєно спитав Жак.

Дівчина нічого не відповіла і лише показала інʼєкційний шприц.

— Це що таке?

— Ну я ношу про всяк випадок трохи ґнадану…

— Він же заборонений навіть на Шибенику! — Жак схопився за голову. — Звідкіля він в тебе?

— Саме для таких ситуацій, — Окіта обережно намацала застібку та трохи підняла грудну пластину обладунку пілота.

— Зачекай, — зупинив її Жак. — Ти впевнена, що його слід вколювати в таких ситуаціях?

— Ні, не впевнена, — рішуче сказала Окіта. — Але в нього немає пульсу. Є ще ідеї як запустити його серце не знімаючи шолома?

Жак мовчав. Ґнадан був потужним наркотичним засобом на основі мінеральних компонентів з далекої планети Декар. Тамошні аборигени мали цікаву традицію — за допомогою дурману вводили себе в передсмертний стан, а після цього приймали ґнадан, який майже моментально приводив у норму їхнє самопочуття. Таким був обряд ініціації у племен.

Цивери тисячі років тому почали приймати ґнадан для підвищення реакції та сили, але для людиноподібних рас прийом ґнадану був вкрай небезпечним. Один зайвий грам — і замість кайфу людина вмирала в муках. Дійсно, лікарі Конфедерації інколи використовували ґнадан для реанімації, але у найскладніших випадках, зокрема під час клінічної смерті. Неправильне використання речовини могло призвести до довгострокових уражень нервової та лімбічної систем організму. Зараз в руках лоріанки був цілий шприц, який містив три куби ґнадану. Жак не міг вирішити чи слід використовувати його прямо зараз.

— Ми втрачаємо час, — сказала Окіта та з хірургічною точністю встромила шприц між третьою та четвертою парою ребер пілота.

— Ні! Стій! — протести Жака не були почуті і пальці лоріанки ввели рівно півкуба препарату.