Іржаве Серце

Двигуни Буревія ревли та стогнали. Стогнали так сильно, що тряслася і зовнішня, і внутрішня обшивка. Пілот щось волав маленькому дроїду, який снував туди-сюди по салону корабля, а тим часом лоріанка намагалася звикнути до гравітулів невеликого корвета.

Тіло Окіти слухалось її наче з затримкою, м’язам не вистачало опори. Кожен, навіть найменший рух викликав запаморочення та нудоту, яка відкликалася дивною луною по всьому хребту. Взнаки давалася й витягнута з горла муріанська гидота, яка залишила по собі неприємне відчуття чужорідного тіла.

Дівчина усвідомила себе у рубці. Пілот намагався їй щось пояснити, руки самостійно лагодили якийсь прилад, а губи розтікалися у дурнуватій посмішці. Навколишній простір зливався чорно-блакитним відтінком, який проходив через зіницю та потрапляв одразу у зоровий канал. Нічого більш ідіотичного у своєму житті Окіта не відчувала.

Жалю чи печалі з приводу втечі з Астри не було. Десь на краю свідомості вигукувала незрозумілі слова сестра, але Окіта була впевнена, що то були не прокльони, а слова прощання та обіцянка колись знайти одна одну. Втім, ці слова повністю перекривалися гуркотом двигена Буревія, який намагався стрибнути у невідому для Окіти систему.

Важкий, низький гул майже церковним дзвоном прокотився по салону корабля. Вже тоді відірвана від реальності дівчина збагнула, що щось не так. Звук повторився, але вже сильніше, ніби Буревій задихався. Рефлектори та щити з корми доєдналися до цієї какофонії, поглинаючи важкі удари плазмових снарядів противника. А гул повторювався — раз за разом.

Ноги самі понесли Окіту до пульта керування гіперпросторовим двигуном, а пілот продовжував давати вказівки та намагався втримати курс. Поки дівчина неслася до заповітної панелі, нутрощі Буревія осяялися яскравим червоним світлом. Характерний свистячий звук на секунду повернув лоріанку до поточного моменту, але наступна канонада залпів змусила остаточно усвідомити всю серйозність ситуації.

Буревій зробив швидкий оберт навколо своєї осі, але Окіта і цього не помітила. Найважливіше зараз знаходилося за панеллю керування двигеном. Не звертаючи уваги на спалахи навколо, дівчина щосили вчепилася за металевий лист, що приховував під собою серце корабля. Ще один оберт відкинув Окіту коридором, але також відірвав двигенову панель. Шлях до регуляторів потужності був відкритий.

З рубки пролунали прокльони та згадування чиєїсь матері. Маленький дроїд матеріалізувався біля дівчини та щупом-рукою спробував замкнути необхідні контакти. У цьому безладі Окіта намагалася зрозуміти, який саме регулятор необхідно викрутити на повну, а який — вимкнути.

Перед очима потяглися кілометри тексту на форумах в екстранеті, де користувачі обговорювали цей тип двигена; тим часом ніздрі почали наповнюватися дивним запахом. Це було щось незнайоме, чарівний солодкуватий аромат з явним хімічним відтінком.

«Фуфло, на ЛКК-1 наймерзенніший двиген. Так, потужний. Так, гіпердрайв що треба. Але якщо конденсатори виб’є, то хрін ти у гіперпростір стрибнеш без фазового зсуву», — писав хтось під нікнеймом Kalisto227.

«Це що ж потрібно з цим легким корветом робити, щоб конденсатори вибило? Це ж транспортник, а не бойовий корабель», — дивувався Star_Lord_2300.

«Та типу ти не знаєш, що саме ЛКК-1 дуже полюбляють контрабандисти? Лол», — відповідав GlibOstap09.

«Хробаки, не дурійте, — писав улюбленець Окіти під іменем Six6Son. — Якщо вам виб’ють конденсатори, то багато часу у вас не буде. І байдуже, хто, куди, коли. Якщо вторинним конденсаторам гаплик, то, щоб дупу, свою врятувати на панелі керування слід викрутити стабілізацію інерції, знизити температуру силових комірок та смикнути на 11 годин важіль гіперпереходу. Ну, потрапите, звичайно, у фазу, але то на тиждень-два максимум. Всяко краще, ніж підсмажитися під протонним вогнем».

Окіта витріщилася на панель двигена. Громіздка, зі слідами глибокої іржі, вона була моторошно механічною: мінімум сенсорів, максимум важелів і перемикачів. Саме тоді вона зрозуміла, про які важелі писали на форумах.

Перший регулятор був викручений до максимального значення за секунду. Буревій відреагував на це посиленою тряскою. З боку рубки знову почулися прокльони.

Другий регулятор мав куди більший вплив на корабель — увесь корвет важко завібрував. Тіло нарешті відчуло звичне тяжіння, але вже за мить вуха остаточно заклало від перепаду тиску.

Третій регулятор ніяк не хотів повертатися. Дівчина доклала того максимуму зусиль, щоб зрушити крутилку хоч трохи вправо, але вона не піддавалася. Панель вібрувала все сильніше, а пальці зрадницьки зісковзували з металевого наконечника регулятора.

На допомогу прийшов маленький дроїд. Невеличка рука-щуп магічним чином впоралася із регулятором гіпердрайву, хоча й була з м’ясом відірвана від металевого тільця штучної форми життя.

Перед очима з’явилися м’які обриси, дивовижні вогники літали туди-сюди, салон втопав у різнокольорових тінях та відтінках. Окіта спостерігала за цим видовищем та намагалася зрозуміти, що то за приємний аромат м’яко огорнув її з ніг до голови. Останнє, про що вона подумала того дня, був допис Six6Son з форуму: «Головне морду тримати подалі від панелі після переходу у гіперпростір, бо головні конденсатори на ЛКК-1 та ЛКК-2 знаходяться прямо за нею. Якщо відчули аромат ванілі, то їм точно кінець».

***

— Пора прокидатися, подруго, — незнайомий голос кликав Окіту з коридору. — Нумо!

Дівчина всілася на край койки. Відчуття нудоти та дивної легкості спало, натомість голова здавалася важчою за нейтронну зірку. Перед очима пронеслися події попереднього дня: марш-кидок через усю Астру в обіймах пілота, метушливі збори та виліт зі станції під атакою винищувачів Альянсу.

Усі ці пригоди більше нагадували не дуже веселий бойовик з Окітою у головній ролі. «Чи варто було драпати з Астри? Може був варіант якось забрати сестру?» — перша хвиля жалю та суму за рідною станцією почала накривати дівчину, але роздуми перервав пілот, який увірвався у маленьку каюту.

Окіта підняла погляд та зрозуміла, що вперше бачить свого нового напарника без шолома. Молодий хлопець із величезними синцями під очима більше нагадував виснаженого робота, обтягнутого людською шкірою.

Каштанове кучеряве волосся середньої довжини було неохайно стягнуте простим обручем — саме так, як це роблять ті, кому не до дзеркал. І хоч виглядала зачіска радше недбалою, ніж продуманою, усе ж непогано пасувала до образу космічного відлюдника.

Уява малювала цього пілота більш схожим на брутального контрабандиста, від якого можна очікувати проблем, але аж ніяк не втомленого безкінечним польотом звичайного хлопця. «Ось нащо тобі той клятий модулятор голосу», — подумала дівчина.

— Ну що, Окіто, — з боку дверей пролунав звичайний баритон. — Як сама?

— Дякую, — дівчина помацала скроні. — Жити буду. А ви як?

— У мене? Кілька подряпин. А от К3 трохи дісталося, — тільки зараз Окіта помітила, що хлопець крутив у руках дроїда.

— Що з ним?

— Руку-щуп відірвало. Але жити, якщо так можна сказати, буде, — пілот обережно поставив К3 на підлогу.

Дроїд підняв свій оптичний модуль та заблимав діодами.

— Не переживай, К3, буде тобі і нова рука, і вокальний модулятор.

— Ксюха зможе розмовляти? — здивовано спитала Окіта.

— Так, я все ж знайшов інструкцію до нього. Вокальний модулятор можна досить легко встановити у цього малюка.

— А… А якщо модулятор з вашого… твого шолома використати?

— Слушна думка. Але виробник Айден Дроїдс Інк. зробили материнську плату серії К сумісною лише з власними модуляторами. Тому маємо що маємо. Окіто, тобі потрібно поїсти, — аквамаринові очі лоріанки вперше зустрілися поглядом із зеленувато-карими очима пілота. — Я чекаю тебе на камбузі.

— Але я не дуже голодна, — почала протестувати Окіта, — а ще мене цікавить стан корабля…

— Ти була у відключці майже три стандартних доби. Потрібно поїсти. Це наказ капітана корабля, — сказав пілот і зник в проході.

«Скільки? Три доби?» — з подивом подумала дівчина. Про реальний час без свідомості сповістив різкий біль у шлунку. Одна лише думка про їжу повертала дівчині жагу до життя сильніше, ніж виживання після сутички з винищувачами Альянсу.

Окіта протерла очі та огледіла каюту. Невеликий ілюмінатор, через який можна було побачити гіперпростір, наповнював приміщення прохолодним синювато-зеленим відтінком. Ця прохолодна відчуженість сподобалась лоріанці. «Я була б не проти такої каюти», — долоні пройшлися по ніжній текстурі термоковдри на ліжку.

Переборки Буревія приємно вібрували, наповнюючи увесь корабель низькими басовими нотами. Лоріанка обережно підвелася та захиталася, бо м’язи все ще не адаптувалися до гравітулів корвета. На щастя, вібрація від двигена не давала вестибулярному апарату забути про вагу власного тіла. Ледь перебираючи ногами, дівчина попленталася в ту ж сторону, куди пішов пілот.

У коридорі її чекали старі друзі — поржавілі роботи-автоматони. Три залізних чоловічки зібралися купкою біля якоїсь панелі та уважно вивчали її вміст.

— Маленькі мої… — Окіта відчула гарячі сльозинки на очах. — Я вже думала, що ви на Астрі так і залишилися…

Чоловічки підняли свої важкі металеві голови та сфокусували погляди на власниці. «І ми раді тебе бачити», — в уяві дівчини пролунали три веселих голоси.

— Окіто! — пролунало з боку камбуза.

— Йду, йду! — відповіла лоріанка. — А ви чекайте, скоро повернемося до роботи, — дівчина похитала пальцем у повітрі. «Якої до біса роботи, дурепа! Тебе зсадять на найближчій станції!»

Пілот щось куховарив на камбузі, коли Окіта нарешті всілася за невеликий стіл:

— Пів року не пройшло, — пробубонів Аппо. — Сьогодні в нас на вечерю боби в томаті.

— А немає чогось ще?

Хлопець мовчки подивився на Окіту та підняв брови. Цього невеликого жесту вистачило, щоб питання відпали.

— На жаль, чогось ще немає, — пілот повернувся до готування. — Завтра, наприклад, будуть боби в томаті та… картопля.

— Звідки на космічному кораблі контрабандиста картопля?

— А тобі все розкажи, подруго, — перед Окітою опинилася важка металева пластина з чимось, що лише віддалено нагадувало їжу. — І я не контрабандист.

— А я не жінка, — посміхнулася лоріанка та прийнялася поглинати страву. — То які плани, кеп?

— Які плани? — пілот вмостився на невеликому диванчику. — Вийти з фазового зсуву живими. Це для початку.

— Ми таки потрапили у цю халепу?

— Так. Але, я повинен сказати відверто, це краще, ніж згоріти у вогні винищувачів Альянсу. І за це слід подякувати саме тобі, Окіто.

— Нагадай-те, будь ласка… Що саме я зробила? — Окіта важко відірвалася від поглинання солонуватої картоплі з бобами.

— Ну… Ти як справжній другий пілот-механік слухняно виконувала накази капітана корабля, чітко слідувала усім інструкціям безпеки… — Аппо подивився прямо в очі лоріанці. — Та змогла самостійно вивести нас у гіперпростір.

— Я? — з усмішкою спитала Окіта.

— Ти. Я у той час намагався якось втекти від винищувачів. А ви з К3 мовчки пішли, роздерли панель двигена та активували гіпердрайв вручну.

— Щось… Щось таке згадується.

— Отож. Я, чесно кажучи, вражений. І це все при тому, що постріли ворожого винищувача нам усі конденсатори рознесли. Але якимось дивом ви змогли нас врятувати. Звідки ти взагалі знаєш, як з цим двигеном на ЛКК-1 поратися? — з подивом спитав пілот.

Окіта усміхнулася:

— Вочевидь, без уваги залишилась не тільки інструкція від К3.

— Ні, серйозно, — продовжував пілот. — Я-то знаю, як усе це зробити, просто мені буквально рук не вистачило, але ти… Це не та інформація, яку можна просто знайти в екстранеті.

— Форуми, кеп, форуми… — грайливо відповіла Окіта.

— Дай-но вгадаю, — Аппо зробив іронічно-задумливий вираз обличчя. — Там ще хтось під нікнеймом Six6Son був чи не так?

— А звідки… Це ти? — лоріанка не могла повірити, що перед нею той самий користувач форуму, який навчив її багатьом прийомам роботи із кораблями.

— Ні, звичайно ні, — усміхнувся пілот. — Я сам би хотів з цим «шостим сином» зустрітися. Знає він трохи забагато для звичайного мешканця форумів в екстранеті.

На камбузі запанувала тиша. Аппо уважно вдивлявся у візерунки гіперпростору, а лоріанка добивала залишки їжі та уважно спостерігала за пілотом. Той не видавав жодних ознак уваги до дівчини, лише втомлено спостерігав за тим, як фіолетово-зеленуваті хвилі за ілюмінатором змінювали одна одну.

Хлопець хоч і намагався вдавати бадьорість, але почувався не набагато краще за Окіту. Внутрішній простір корабля ніби відображав його стан — функціональний, але такий, що потребує капітального ремонту.

— Може… Кеп, не бажаєш доєднатися до прийому їжі? — дівчина вказала на залишки бобів у сковорідці.

— Ні, дякую. Я вже встиг поїсти. До того ж… Нам слід провести внутрішню діагностику систем. Зайві руки у вигляді твоїх автоматонів будуть дуже доречні.

— Я допоможу.

— Куди ти дінешся, — пілот підвівся, — пішли. І ще одне — я твій боржник. За ремонт корабля на Астрі.