Іржаве Серце

— Аппо, — Окіта обдарувала пілота ніжною усмішкою, — прошу тебе... Будь обережним, добре?

Аппо витріщився на лоріанку. Дівчина стояла прямо на тому місці, де секунду тому сяяло криваве пекло казино.

— Що? Пробач, я трохи...

— Так, ти останні кілька годин ходиш сам не свій, — Окіта торкнулася руки пілота. — Я б також переживала... Йти незрозуміло куди та ще й з Гремом...

Вона була права. Хлопець і справді просто тинявся кораблем, перекидаючись з командою короткими репліками. Про яке казино взагалі йде мова?

— Отже, просто бережи себе, — аквамарини поглинали пілота. — Не хочу я залишатися одна без напарника.

Аппо не встиг що-небудь сказати, лоріанка просто розчинилася в проході під підлогою.

— Пілоте! — радісно з-за спини кинув старий. — В мене є кілька моментів, які я хотів з тобою обговорити перед тим, як зійти на Іден Нексус...

***

Вони йшли без зупину. Дорога втомлювала Аппо, але, що дивно, не його супутника. Пілот чув, як під бинтами Джошуа тріскалася шкіра. Бачив, як бинти впиваються у старі мʼязи. Але той йшов.

Навколишній пейзаж нагадував радіоактивну пустку під ковдрою щільного червоного туману. Коли двоє тільки-но увійшли у це червоне море, а дивна димка лягла важким тягарем на їхні плечі, було відчуття, що злощасні два кілометри до казино швидко закінчяться. Але вже за сотню метрів від гори Хмара почала брати своє.

Аппо йшов наче сліпе кошеня. Шолом не допомагав, радше заважав розгледіти каміння та отруйні калюжі буро-зеленого кольору. Тіло пілота чутливо відповідало на кожен цвях та скло під ногами так, ніби той ступав просто босоніж.

Попереду ж впевнено крокував Джошуа. Не зупинявся, не звертав увагу на біль пілота, хоча краще інших розумів та відчував його. Прямо зараз він вів хлопця тим самим шляхом, яким до того його вели Вони. Ким були ці «Вони»? Хто б знав. Навіть Полеглий Джошуа не знав. Він пам’ятав лише уривки, а справжні образи давно стерлися з пам’яті суворими вітрами Ель-Пуерто.

Проте він пам’ятав Матір. Її ніжні риси обличчя, її солодкий голос та теплі обійми. Вона не народжувала його, але саме вона його зростила, провела складними стежками. А чи проходив цими ж стежками молодший брат? Скоріше за все.

Тепер же потрібно провести цього хлопця. Це слабке пташеня, яке навіть не знає частиною чого саме він стане. Та чи стане? Зрештою, це йому вирішувати. Полеглий з братом такого вибору не мали.

Відверто кажучи, Джошуа вже не пам’ятав ані обличчя Матері, ані голосу брата, ані того куди і навіщо він зараз йде. Він просто знав, куди лежить його дорога.

***

Вчергове відбивши пальці на ногах, пілот зрозумів, що може не дотягнути до фінальної точки маршруту.

— Ти не бачиш безпечного шляху допоки в шоломі, — крикнув Джошуа хлопцю, який вже сильно відстав від свого напарника.

— Без шолома я буду отруєний цим туманом, — Аппо вказав пальцем на шолом.

— І закриє тебе покровом своїм, ти знайдеш притулок під крилами його; щитом і тарчею буде правда його, — слова Полеглого пролунали ніби у пілота в голові.

Зрештою Аппо здався: отруйне повітря нарешті наповнило легені, а гарячий вітер обпік обличчя. «Як цей старець може в одних лише бинтах так бігати по цьому пеклу?»

Ясність зору і розуму втрачалася, впевненість та холодний спокій випалювалися пекельним подихом Вʼєхо-Мундо. Пілот знову відчував своє тіло. Так само відчував як на Відчайдушному, на Шибенику, на Астрі.

Розуміння того, що відбувається навколо, стрімко згасало, але Аппо ставало дедалі байдуже. Сонця тут ніби не було — день був трохи світлішим за ніч, навколо майже завжди вигравали криваві сутінки. Десь там, в багряній далині, грайливо миготіли вогники містечка. Ці маленькі метелики безтурботно мерехтіли в тумані, запрошуючи подорожніх до свого укриття.

Джошуа йшов, відчуваючи як хлопець втрачає зв’язок із невблаганною реальністю та поринає у солодкий водограй спогадів про своє життя. Червоний туман все глибше поглинав мандрівників, але Полеглий все одно йшов вперед, знаючи, що Хмара не завжди матиме таку владу над ними.

***

Нарешті відбувся перший привал — двоє зайшли у старенький будиночок на самому краю містечка. Час не був ласкавим із цим місцем, але будівля все ще стояла під тиском Хмари та слугувала більш ніж надійним укриттям. Джошуа вкотре за останні тисячі років провів рукою по стіні будинка. Так, саме так і повинен виглядати Старий світ — прямі лінії, приємні округлі віконця, плитка. Ніби згадка про стиль іспанських місіонерів.

Аппо знесилено забився у вцілілий кут будиночка. Частина споруди була відсутня, тож через діру в стіні можна було побачити мощену вуличку. Стомлений погляд пілота впав на дивний розбитий фонтанчик, з якого бив маленький струмок.

— Ти пам’ятаєш це місце? — старий розвів маленьке багаття.

Вітер навколо трохи вщухав, червоний туман піднявся вище і майже зник. Запанувала довгоочікувана тиша, яку порушував тільки тряскіт палаючого дерева та пісня одинокого струмка чистої води.

— Ні, Джошуа, — сказав Аппо, облизнувши свої сухі губи, — це місце… Воно ніколи не було зупинкою на моєму шляху.

— Дивно. Я тут також вперше.

Старий задумався. Чи міг він раніше тут бувати? Дійсно, містечко було таким знайомим. Хоча… Може він просто себе змусив вірити, що колись тут був?

— Я був лише серед зірок, старий, — пілот жадібно дивився на клятий струмок, який притягував сильніше за найбільшу у всьому Всесвіті чорну діру.

— Я також пам’ятаю холодну байдужість тих місць, — старий задумався. — З часом стаєш більш... Більш людяним, ніж хотілося б.

Куди привела його доля? Чи то був чітко спланований план? А чий план? Його? Чи Матері? Чи то план кур’єра? Ці думки з’їдали Джошуа, але варіантів особливо не було.

Так вони мовчки просиділи кілька годин. Хоча пілот і хотів пити, але щось зупиняло його від того, щоб підірватися з місця і жадібно втамувати спрагу. Старий же майже не приховував свій розпач — останні піщинки пам’яті покидали його. Він просто знав свій шлях, але вже не розумів, навіщо йти.

Напарники помінялися місцями. Старий потрапив у місце, в якому не хотів бути, а кур’єр просто доставляв повідомлення. Все було так, як і повинно було бути. Лише два привиди тихо спостерігали за ними.

Високий чоловік та кіборг. Вони йшли за Полеглим та Аппо майже від самої печери, то наздоганяючи, то полишаючи подорожніх далеко позаду. Два тонких обриси мовчки спостерігали за шляхом кур’єра та старця у бинтах.

***

Туман знову почав спускатися на землю. Втома і спрага добивали свідомість кур’єра і він просто почав марити. Старий же трохи заспокоївся і механічно чистив зброю. В цьому не було радості чи насолоди, просто це було єдине, що він добре пам’ятав. Зрештою, все життя проходило у нескінченний битві. Тепер же можна приділити увагу чомусь дійсно важливому.

Тріщини на губах кур’єра ставали все глибшими, шкіра запеклася під впливом туману, а горлянка була більше схожа на пустелю, якою йшли товариші по нещастю. Струмок, здавалося, цвірінькав голосніше з кожною секундою, змушуючи хлопця повільно повзти до нього.

Перед очима поставали дивні образи з чужого життя, з чужих фантазій і чужих очей. Дивакувата дівчина із чорнявим волоссям та аквамариновими очима і якась коробка на колесах. Вони стояли прямо проти нього, в кількох метрах. Знайомі обличчя, але він не міг їх згадати. Десь поряд була ще одна дівчина, у темно-синіх обладунках та темно-рудим волоссям… Чоловік з темними шторами замість нормальної зачіски... І хлопець з темнуватою шкірою та смішними вусиками. Все таке знайоме, але чуже.

— Чого застряг? — почулося звідкілясь спереду.

Кур’єр підняв очі. То стояв Полеглий та кликав його за собою. Чомусь вони були посеред іншого району містечка. Це місце краще збереглося, можна було навіть побачити назви вулиць на вивісках. Людина у бинтах злобно дивилася на молодого кур’єра, який не міг зрозуміти що відбувається.

— Йди сам, старий! — вигукнув у відповідь хлопець.

— Ми йдемо разом, забув? — людина підійшла ближче.

— Я не хочу вже нікуди йти, — втома брала верх над розумом.

— Еге ж, не хочеш.

Вони мовчки дивилися то один на одного, то на будівлю Казино. Зблизька воно здавалося ще більш величним — не менше двох сотень метрів у висоту, вкрите обшарпаним шаром золотої фарби. З цього ракурсу шпиль здавався лише маленьким вогником десь на недосяжній висоті.

— Я не можу тебе змусити йти, — почав старий, — але знай ось що. Якщо ти не підеш, то залишишся тут. Нічого не зупиниться, нічого не зміниться. Ти проведеш тут вічність допоки не зустрінеш свого наступника і проведеш його цим же шляхом.

— Прямо як ти? — із злим сарказмом спитав кур’єр.

— У кожного є вибір. Я не брехав тобі у печері, — чорні очі знову поглинали хлопця, — ти можеш залишитися тут і стати справжнім уламком Старого світу. Берегти цю віллу та містечко, берегти Казино. А потім тобі на зміну прийде такий самий, як і ти.

— Я хочу не цього, — кур’єр усміхнувся.

— Те, чого ти хочеш і те, чого ти потребуєш — зовсім різні речі. Вони також тут бути не хочуть.

Палець вказав на дві тіні позаду хлопця. Той лише ліниво повернув голову, щоб на власні очі побачити інших бранців Старого Порту. Ще деякий час привиди спостерігали за ними, навіть спробували дістати води із своїх примарних бутлів, щоб напоїти кур’єра, але, зрозумівши дурість цього заняття, розтанули в повітрі.

***

Кур’єр втомлено сів на дорогу. Більше не було сил йти. Краще вже померти тут, стати частиною цього прекрасного місця.

— Ти тут не помреш, — продовжував Полеглий, — лише вічність будеш чекати наступника.

— Байдуже! Йди, старий! — махнув рукою кур’єр.

— Як знаєш, — старий лише знизав плечима та мовчки пішов.

Сірувато-білий силует зник за рогом. Хлопець залишився один серед мертвого міста, в якому не було жодної живої душі. Міста, яке повнилося привидами старого життя.

Кур’єр лежав на теплій плитці біля фонтанчика кілька годин, поки нудьга не взяла верх. Хлопець не встиг пройти і кількох кварталів, коли позаду почувся знайомий голос:

— Зачекай, підожди! — вигукував дивний старець у бинтах. — Я вже не такий спритний, як ти!

— Хіба ти не пішов вперед? — кур’єр здивовано озирнувся.

— Хіба я можу так швидко рухатись? Подивись, — старий вказав на бинти.

Через щільну тканину на ліктях та долонях вже проступала кров. Про ноги марно було щось казати.

— Я йшов попереду?

— Так, розвідати дорогу. Я ж вже не можу так легко гасати, як дикий лев.

— Тоді йдемо, — кур’єр підхопив старого під руку та обережно направляв дорогою до казино.

З кожною хвилиною вони йшли все повільніше. Сили полишали літнього чоловіка, але той все одно рухався, хоча й з допомогою хлопця. Бинти все сильніше просочувалися кров’ю та гниєм, час їх міняти давно пройшов.

Наступний привал подорожні влаштували на площі під невеликою церквою. Полеглий зовсім вибився з сил, тому кур’єр залишив його біля чергового фонтанчика, а сам повільно обійшов площу.

— Слухай, старий, — кинув курʼєр. — Тільки зараз дещо помітив. Чому... Чому усі тутешні годинники запинилися на трьох годинах, трьох хвилинах та трьох секундах?

— Може, то послання? Від самого Казино, від Порту Старого Світу? — знесилено хрипів старий.

Хлопець уважно подивився на старий годинник, що зловісно споглядав площу з вежі церкви.

— Слухай, а взагалі нормально, що, крім годинникової та хвилинної, на таких годинниках ще й секундна стрілка є? Мені здавалося, що тільки для наручних годинників таке роблять? — кур’єр ніяк не міг зібратися до купи після свого неочікуваного для себе відкриття.

Від спостереження за зупиненим годинниковим механізмом його відволікли два привиди — ті самі, що переслідували їх від самої печери.

— Ви хто? — кур’єр поцілив бластером в обриси.

Ті лише зміряли хлопця поглядом та продовжили спостерігати за годинниками. Здавалося, що з їхніх ротів вириваються якісь слова, але звуки неможливо було розібрати.

— Такі ж бранці, як і ми... — втомлено промовив Полеглий. — Час рухатися до фінальної точки маршруту.

Вони продовжили свій шлях — від казино їх відділяв лише короткий серпантин на підйомі. Кур’єр і сам не зрозумів, як оточуюча пустка змінилася на прохолодні пусті коридори.