Іржаве Серце

Після холодної темряви рубку наповнило сліпуче сяйво, яке ніби просвічувало все наскрізь.

— Ми вже в раю? — спитав Шостий, прикриваючи очі.

— Ні… — протягнув Лео. — У гравітаційному колодязі…

Буревій нісся через простір, але звуку двигена не було. Жодна переборка корабля, що до того сходилася у вібрації, зараз не видавала навіть натяку на скрегіт.

— Як? Пілоте, як? — питав вчений, нарешті звільнившись від обіймів наплічників. — Як ти здогадався, що попередні чорні діри потрібно оминати, а у цю — стрибати?

Аппо мовчки спостерігав за водограєм простору за бортом. Біле сяйво із вкрапленням блакитно-холодних обрисів обіймало корабель з усіх боків, підганяючи його вперед.

— Мапа Цепелі, — Аппо вказав собі під ноги, де лежав розпечений куб.

Грані приладу палали не звичайним смарагдом, а кривавим світлом.

— Що ти там Шостому казав? — пілот подивився на Лео. — Зібрана мапа утворює якусь дивну гравітаційну аномалію?

Вчений згадав ту нещодавню розмову, під час якої Шостий встиг заснути.

— Я відчув щось надприродне, коли не так давно доторкнувся до мапи, — пояснив Аппо. — Цей дивний ритм з куба, що відлунням ніби пробиває час та простір… Я вирішив не витягувати корабель на потрібну орбіту, подумав: «А якщо стрибнемо всередину?» І направив корабель туди, — хлопець вказав у якусь примарну точку перед собою.

— Але чому стрибнув саме сюди? Чому не у попередні діри? — приголомшено питав Лео. — Ми б на спагеті перетворилися, якби куб не спрацював!

— А ще ми могли загинути на радіолокаційній базі, — Аппо зиркнув на Шостого та усміхнувся. — Але ж не загинули. Стрибнув сюди, бо мапа почала дивні сигнали видавати, ніби простір у себе затягувала. А ви не відчули?

— Ні, — зачаровано протягнув вчений. — Навіть для мене… це диво.

— Сідай на місце, старий, — протягнув пілот. — Зовсім скоро нас вижбурне з цього раю.

— Звідки ти знаєш? Знову Тінь? — спитала Окіта.

— Угу, — хлопець торкнувся приладової панелі. — Відчуваю. Гравітаційний виплеск.

Лео ледь встиг замкнути на плечах фіксатор та знову натягти свою маску, коли Буревій із силою вирвало з нескінченного білосніжного коридору. Тряска та перевантаження знову повернулися, у команди повністю заклало вуха, хтось втратив свідомість. Лише Аппо намагався триматися з останніх сил.

Біле сяйво згасло так само швидко, як і з’явилося. Спочатку пілотові здалося, що молочна імла дійсно була груповою галюцинацією, адже рубка ніби за магією втонула у пітьмі, але Тінь таки розгледіла світло — м’яке, далеке, слабке.

Трохи примружившись, Аппо побачив маленького червоного карлика, який ледь освітлював невеличку частину космосу навколо себе. Лише коли Тінь чітко сфокусувалася на зірці, пілот остаточно усвідомив, що вони досягли цілі.

— К3, — сказав Аппо, не відводячи погляду від світила, — з урахуванням похибки… Скільки зайняв наш шлях через гравітаційний колодязь?

Команда затамувала подих: класична теорія ймовірності давала доволі невтішну однозначну відповідь. Такий шлях для екіпажу Буревія повинен був тривати кілька годин, а для всього іншого Всесвіту — роки й десятиліття.

— Власнику, повний шлях від BS-12f до системи UJ-1999 Sierra Madre зайняв десять годин та вісімнадцять хвилин для нас з вами, — сповістив К3. — Це найшвидший маршрут у відомій історії. До того ще ніхто не зміг подолати близько сорока тисяч світлових років за такий проміжок часу.

— А для Галактики? — перелякано прошепотіла Бет.

— Судячи з сигнатур… — загудів навігаційний компʼютер. — Той же самий проміжок часу. Куб дійсно спрацював.

***

Маленька планетарна система чимось нагадувала Покинуту систему біля Астри. На орбіті зірки та єдиної планети-супутника оберталася така кількість знищених кораблів, фрегатів та пересувних станцій, що маневрувати було досить складно.

Аппо обережно прорубував шлях до Казино, намагаючись уникати зустрічі з уламками.

— Неймовірно, — Грем нависав над пілотом. — Кораблі різних епох! І так щільно!

— У космосі зазвичай щільність речовини набагато менша, — підтакувала Бет. — А тут просто… Один на одному.

Зірка зловісно спостерігала за гостями. Вочевидь, сюди навідувалися й раніше, але їхній візит став першим за дуже довгий час. Це бентежило пілота, адже товстий щит із залишків попередніх експедицій сильно ускладнював шлях до поверхні планети. Що вже казати про зворотний маршрут.

— Скоро будемо заходити в атмосферу, — Аппо подивився на команду. — Краще б вам пристебнутися.

Важкі рожево-криваві хмари швидко поглинули Буревій. Панелі фюзеляжу неприємно завібрували, а атмосферні двигуни відгукувалися досить низьким гудінням у сидіннях.

Серед червоного місива за лобовим склом вигравали маленькі блискавки, десь трохи далі хмари химерами перетікали одна в одну. Корабель слухняно йшов до цілі, точно повторюючи кожен рух штурвала. Дещо у пілотуванні допомагав К3, але пілот вирішив — у цих умовах краще довіритися очам та рукам.

— Три градуси, чотири… — сповіщував навігаційний компʼютер. — Десять…

Буревій випірнув з-під хмар. Перед очима команди відкрилася нескінчена пустеля з чорного каменю та гейзерів, абсолютно мертва й тиха. Лише десь за обрієм періодично спалахувала одинока зірка.

— Шпиль, — прошипів Аппо. — Туди летимо. Готуйтеся до висадки.

Команда нарешті звільнилася від плечових фіксаторів та розійшлася кораблем. Всі почали збирати речі: Шостий з Бет швидко начистили свою зброю, вдягли броню із шоломами, Жак та Грем підготували бластери та вже чекали біля виходу, а Окіта з К3 притягли сумку із обладнанням:

— Залиште це, — суворо промовив Шостий через радпром шолома. — А краще самі залишіться на кораблі.

— У жодному разі! — відрізала Окіта. — Ти нас на ретрансляційну базу витягнув? Витягнув. І зараз ти не забереш в мене можливість на власні очі побачити те, заради чого ми всі сюди летіли.

— А що там? — спитав Жак, вказуючи на сумку.

— Деякі мої інструменти, — Грем вихопив шкіряну сумку з рук Окіти. — Не переживайте, я сам її понесу.

— Твоя справа, — байдуже відповів Шостий.

Буревій добряче трусонуло. Команда ледь втримала рівновагу, але жоден не впав. Шостий незадоволено кинув у бік рубки:

— Що там, чорт його дери?

— ППО, — вигукнув пілот, оминаючи черговий снаряд. — Якого біса воно ще тут працює? І якого біса Злам нас не попередив?

Слідом за трасувальними снарядами пролунали звуки зенітної гармати. Аппо зробив черговий кульбіт, ведучи корабель між перехресним вогнем важкої бластерної зброї. Десь позаду почувся гучний вигук — команда, вочевидь, таки впала.

Силою думки пілот направив Тінь до важелів керування, а усі потужності К3 у навігаційному компʼютері швидко вивільнив для іонної гармати. Тепер корабель сам мав змогу атакувати.

— Нумо, — Аппо доєднався до Тіні. — Нам потрібно туди!

Хлопець вказав на містечко, що вже проглядалося через напівпрозору червону завісу.

— Тінь, не можна падати в хмару! За жодних обставин! — волав пілот, разом із істотою смикаючи за штурвал у різні боки.

На маленькому дисплеї поряд із штурманським кріслом запалав рожевий сигнал тривоги — ППО таки влучила в один з атмосферних двигунів.

— Дупу чорта можеш поцілувати, — гарчав пілот, направляючи і свої реальні, і фантомні сили Тіні у важіль тяжіння та штурвал. — Я не буду ще раз проходити через кляту Хмару!

Останнім, що побачив Аппо, став палаючий снаряд, який вилетів десь збоку та поцілив у другий атмосферний двигун. Після того вуха заповнив огидний свистячий звук.

***

— Не все так погано, пілоте, не придурюйся, — хлопець відчув чиїсь руки на шиї. — Ні, він точно не помер!

Тільки Бет у цій ситуації могла пахнути корицею та ваніллю. «Чому навіть зараз? Де ти той клятий флакон із собою носиш?» — думав Аппо, насилу продираючи очі.

Навкруги все було так само, як і у видінні. Мощені вулички, будиночки, фонтани, химерне червоно-чорне небо. Шпиль.

Команда знаходилася на одній з площ Ель-Пуерто. Теплий вітер пестив обличчя, а поодинокі зорі, що пробивалися через щільну атмосферу, грайливо миготіли над головою. Ще більше пілота здивувала повна відсутність будь-яких запахів — це місце, попри занедбаність, взагалі нічим не пахло.

— Буревій! — Аппо підірвався з місця, шукаючи поглядом корабель.

Інші члени екіпажу здивовано подивилися на хлопця та спокійно продовжили займатися своїми справами. Лише Бет відповіла:

— Все нормально, ти нас дотягнув до містечка. Отруйна Хмара вже позаду, — і пішла до Шостого. — Атмосферні двигуни постраждали, але стартувати звідси на них можна.

Аппо уважно оглянув площу. Біля фонтана сумно сидів Жак, копирсаючись у попелі, поряд стояли Окіта з К3 та про щось говорили. Шостий разом із Бет уважно сканував через шоломи найближчі домівки, Грем же встановлював якісь прилади на стіні церкви.

Очі самі зачепилися за годинник на вежі споруди. Жодного натяку на заповітний час не було — стрілки давно безсило звисали прямісінько донизу.

Буревій же, як виявилося, був припаркований на одному з черепичних дахів. Корабель незадоволено споглядав пілота, ніби говорячи: «Ну ти даєш, власнику! Скажи мені спасибі, що ви вижили!»

— Дякую, хлопчику, — тихо відповідав Аппо. — Скоро до тебе повернемося. Друзі!

Команда знову подивилася на пілота.

— Ну то як? Рухаємо туди? — Аппо вказав на Шпиль Казино, що зазивав до себе сяйвом своєї найвищої точки.

— Можливо, варто розділитися? — спитала Бет.

— Думаю, краще нам триматися разом, — Шостий переступив через залишки стіни і підійшов до центру площі. — Лише К3 хай боронить корабель у разі чого. Не думаю, що щось зараз нас усіх уб’є.

— Маєш рацію, — сказав Грем. — Тоді… Йдемо?

— Так, — в один голос відповіла команда.

Лише Павук з Шибеника промовчав. Аппо озирнувся, намагаючись спіймати погляд Жака. Друг був у розпачі — він нігтями дряпав днище фонтану, ніби намагався дістатися землі.

— І для чого це все? — з очей хлопця дощем лилися сльози. — Все це?

Пілот підійшов до друга та поклав руку на плече, але той лише вирвався та впав на коліна, потупивши погляд у бруківку.

— Гей-гей, — Аппо ще раз спробував наблизитися до Жака. — Ти чого?

— Всі пошуки… Лише привели нас до пустих фонтанів, — хлопець впав в обійми друга, уткнувшись йому в плече. — Ніяких скарбів. Ніяких золотих доріг. Ніяких багатств.

— Нумо, — Аппо намагався знайти потрібну інтонацію. — Попереду ще Казино! А може ти погано шукав? Містечко не маленьке, може десь…

Пілот подивився на команду у спробі знайти підтримку, але екіпаж лише похмуро споглядав ридаючого Жака на плечах Аппо.

— Нічого тут немає, — тихо відповів Лео, потупивши погляд вниз. — Ти був у відключці близько двох годин, ми багато чого встигли… дослідити. Без тебе до Шпиля йти не ризикнули, але… — вчений сумно зітхнув. — Скарби Вʼєхо-Мундо — лише казка, примара. Може щось залишилося у самому Казино, але…

— Але ми не за ними прийшли, — відрізав Шостий. — К3, візьми Жака та на корабель.

— Ні! — підірвався Жак, утираючи сльози. — Ні! Все нормально. Пробачте, трохи… Перенапружився. Лео правий, може щось лишилося у самій будівлі. Я з вами, — хлопець дістав бластер з-під шкірянки. — Ведіть!

І пілот повів. Він йшов попереду, вів групу за собою по залишках старого містечка, вивчаючи кожну цеглинку в обшарпаних стінах. Це було дивно — бачити на власні очі те, що здавалося страшним сном, маревом. Але зараз Аппо крокував у своєму сновидінні, відчуваючи втомлені погляди потилицею.

Він знав, що команда у той момент відчуває те саме. Там, у тінях зруйнованих часом будівель, у залишках фонтанів та башточках маленьких церков за ними тихо спостерігають вони. Навіть Тінь не могла побачити їх — всі ці привиди танули, щойно очі фокусували погляд на конкретній точці.

— Дуже… дуже неприємне місце, — сповістила Бет, вивчаючи торговельну вивіску на незнайомій мові.

— Ти щось бачиш, Лео? — спитав пілот, продовжуючи рух.

— Взагалі-то, — вчений озирався, намагаючись щось таки побачити, — ні. Але ці тіні… Навіть я відчуваю це… це зло.

— Зло? Це в який момент ми перейшли до таких однобоких метафор? — із сарказмом видав Шостий через шолом.

— Я також його відчуваю, — Окіта намагалася триматися поряд із пілотом, прикриваючи спину.

— Дивні імена нам Злам дав, не знаходите? — розвідник зупинився біля чергового пустого фонтану та зняв шолом. — Чому я Кесар? Тому що повів вас у пастку?

— А чому я Старий Відлюдник? Бо однією ногою в могилі? — відповів Лео. — Не думаю, що твоя самоіронія покращить стосунки у команді після того, що сталося, Шостий. Ти знав, на що йдеш, — вчений підійшов до розвідника. — А зараз вже краще не зупинятися.

Хоча смертельна втома накривала Аппо із головою, хлопець був згоден з Гремом — краще якомога швидше дістатися Шпиля. На щастя, до серпантину, який вів до Казино, залишалося буквально кілька кварталів.

— Не думаю, що взагалі що-небудь тепер покращить стосунки у команді, — відповів Шостий, натягуючи шолом. — Вперед, мисливці за привидами! Останній марш-кидок до нашої… — розвідник оглянув присутніх. — До вашої свободи.