Іржаве Серце

Після бентежних новин про бандитів Щелепи команда в екстреному порядку полишила Іден Нексус та попрямувала до секторів Конфедерації. Бет не поділяла побоювань Шостого з приводу прямої сутички з рейдерами, бо прекрасно знала — і вона, і розвідник, і пілот, та навіть вчений утворили напрочуд вдалу робочу команду. Опорою активної частини екіпажу були Окіта та К3, які і забезпечували нормальне функціонування корабля.

Дивна синергія найманки та механіка розпочалася після подій на Вегасі. Неприємні спогади про час, проведений в апартаментах мільярдерки, змусили Бет переглянути деякі свої пріоритети у цій довготривалій місії. Від цієї важкої та неприємної ментальної жуйки могла відволікти лише Окіта.

Вкотре замкнувшись у своїй каюті, Бет згадала про звичайний вечір перед прильотом на Іден Нексус. Тоді вона намагалася непомітно прослизнути на камбуз за кавою, але там її вже чекала лоріанка:

— Бет! — нявкала заспана дівчина. — Я ось встала щойно... Буду системи налаштовувати. А ти як? Як себе почуваєш?

— Ну... Останні кілька годин зброю чистила, — буркнула Бет.

— Еге ж, щось ти якась... ну, трохи як я... — лоріанка потягнулася та ледь не заснула прямо за столом. — Тобі вже казали, що в тебе волосся розкішне?

Найманка зніяковіло провела рукою по рудим пасмам і невпевнено відповіла:

— Дякую... Може й тобі кави? А то ти якась квола.

— Не відмовлюся, — втомлені очі Окіти засяяли. — Як після Вегасу? Тебе там...

Тіло відгукнулося неприємною трясучкою, але Бет якось вгамувала тремор:

— Нормально, — вичавила вона з себе. — Все нормально. Дякую... Дякую, що запитала.

У той день Бет ще кілька разів перетиналася з Окітою. І наступного дня. І весь наступний тиждень. Здавалося, що лоріанка розуміє її стан без зайвих слів. Поки чоловіча частина команди переживала через обставини завдання, а К3 зі своєю роботичною апатичністю ганяв автоматонів по кораблю, Окіта обдаровувала Бет якимось незвичним теплом та увагою.

Так, Макарський також іноді запитував про стан, але то була суто професійна цікавість. Окіта ж цікавилася щиро, в її аквамаринових очах не зчитувалося ніякої зацікавленості, крім суто альтруїстичної.

***

Дні польоту в пустоті космосу тягнулися й тягнулися. Хідроу щовечора переносив сеанс зв’язку, але Бет вирішила, що воно на краще. Знову бачити вусату пику вже не було ані сил, ані бажання.

Дівчина залізла у невелику душову кабіну та омила себе пекельно гарячою водою. Вона спокійно споглядала своє відображення у дзеркалі та намагалася зрозуміти, що взагалі відбувається. Її нудило від цього нескінченного квесту, який для інших членів екіпажу розпочався кілька місяців тому.

Для неї ж ця подорож вимірювалася роками служби у Збройних силах КОС, а цьому передувало закінчення льотної академії з відзнакою і курси командос на передовій. Це Аппо міг собі дозволити кинути академію на третьому курсі та байдикувати; Бет такого вибору не мала — адже держава... Держава, як їй тоді здавалося, не вистоїть без неї.

А потім був генерал. Чоловік з великої літери «Ч», сутність якого вона зрозуміла лише з часом. Три злощасних слова — генерал Аарон Хідроу — змушували шлунок битися об сонячне сплетіння. І зовсім не від добре відомих метеликів.

Після початку співпраці з цим м’ясником усі ніби позабули про попередні досягнення Бет. Так, пройдені бойові завдання були простіші за операції капітана Макарського та командора Лайтоллера, але вона побувала в такому глибокому тилу супротивника, що досвідченим розвідникам про таке й не снилося.

Але людям цього було мало. Залишилося лише прізвисько — генеральська сука. Навіть не підстилка. Було навіть байдуже на еротичний підтекст, проте повна зневага з боку оточуючих військових та цивільних, коли вони дізнавалися на кого вона працює, змушувала стискати щелепи сильніше та продовжувати важку роботу.

— Ненавиджу... Себе... — Бет прокусила нижню губу до крові. — Ненавиджу Хідроу... Ненавиджу все це...

Вона вдивлялася у своє відображення довго та прискіпливо, вкотре вивчаючи саму себе. Бет розуміла, що подобається людям, навчилася цим користуватися, але так і не змогла осягнути причину цього явища.

Чим більше найманка отримувала заздрісних жіночих поглядів, чим більше чоловіків поглинало її очима, тим більше серце холонуло до навколишнього світу, а розум намагався знайти бодай якісь зачіпки, що свідчили б про власну важливість:

— Що я без цих очей? — дівчина наблизилася до дзеркала. — Що я без фігури?

Запітніла поверхня спотворювала знайомі обриси, приховуючи за шаром вологи найголовніші деталі, які роблять людину людиною.

— Я взагалі чогось варта в очах інших людей? Чи мені дозволено бути лише красивою виконавицею геніальних планів Хідроу? — Бет не могла наважитися змахнути вологу з дзеркала. — Нічого, що це я звела його з марміром? Нічого, що я ледь не знайшла клятий маяк в тій системі? Нічого, що... — нігті важко пройшлися по долоні.

Затишна каюта на оновленому кораблі пілота була чи не єдиним місцем спокою. Попри небажання полишати Морріган, на ЛКК-1 Бет вперше за дуже довгий час відчула ковток свободи. Ніяких тріангуляторів та відстеження кожного кроку, ніяких звітів. Просто... Пригоди?

— Пригоди, — фиркнула Бет. — Мені що, сімнадцять? — дівчина навіть не накинула на себе рушник та просто впала на койку. — Пригоди... Тут доля галактики вирішується, а я повинна з цими дітьми...

Проте навряд чи цю команду можна було назвати дітьми. Під цей опис підпадала, ймовірно, лише Окіта, та й те за лоріанськими звичаями. За законом Конфедерації це була повнолітня особа, яка мала всі права та обов’язки звичайної дорослої людини.

***

Скільки разів вона намагалася витягнути з Аарона хоча б якусь інформацію про артефакт. Але замість стандартних «зброя масового ураження», «старовинний гігакомпʼютер» чи «не твого розуму справа» більш розгорнутих відповідей не було. Екстранет у цих пошуках також не сильно допомагав.

Іноді, під час чергової спроби заснути, Бет здавалося, що саме Іржаве Серце говорить із нею. Солодкий шепіт тягнувся десь з боку міделя корабля, де була каюта пілота, тому дівчина швидко відганяла такі думки. Але артефакт завжди знаходив лазівку:

— Не Хідроу мій власник... — доносилося з темряви каюти. — Не йому мною володіти...

Кілька разів Бет намагалася обережно запитати про Серце марміра — загадкового шпіона з Альянсу, що ніколи не показував свого обличчя.

Вкотре зловивши момент, коли вся команда відпочивала, дівчина прошмигнула до радіорубки та зв’язалася із ним.

— ... цивери гадають, — віщала темна фігура в балахоні, — що Серце це артефакт Натхненних, — фігура мерехтіла на маленькому екранчику. — Але правди ніхто не знає, Буря. Твоя задача полягає в тому, щоб цей артефакт знайти. Інше — наші клопоти.

— Думаю, що з Хідроу вже час прощатися... — з острахом сказала Бет.

— Ні в якому разі, — відповіла фігура. — Нехай зробить те, що повинен. Нехай використає артефакт. Це те, для чого ми взагалі розпочали співпрацю із ним.

— А розвідник?

— Цікавий кадр, — мовив голос. — Ймовірно, ще знадобиться. Але вже після цього спектаклю. Якщо загине — знайдемо іншого.

— Боюся, що такого, як він, ви точно не знайдете, — шепотіла в радіорубці Бет.

— Потенційний?

— Угу. До того ж товаришує з іншим вашим можливим протеже.

— Блондином? До нього також ще справа не дійшла, але...

З часів тієї розмови пройшло майже місяць, команда Буревія встигла обнести Вегас та тільки-но забрати другу частину мапи з Іден Нексусу... Але Бет ніяк не могла наважитися на серйозну розмову. За сумною іронією, саме пан Шостий, який був не дуже до вподоби дівчині, міг якось допомогти у ситуації, коли до потилиці було приставлено одразу два пістолети.

Вона лежала у своїй теплій ковдрі й все намагалася вигадати, як підійти до Шостого та що сказати. В який бік вести розмову, які слова підібрати. «Чи потрібно казати про марміра? Чи варто так вже прямо повідомляти частину правди про Хідроу?»

Шостий майже ніколи не був сам. Після тихого зльоту з Іден Нексусу він здебільшого проводив час то з пілотом, то з вченим. Чи, що було ще частіше, поринав у глибокий вирій своїх дум та прораховував наступні кроки. Справжній командир.

***

Не тільки Шостий став недоступним для прямого контакту. Усю увагу лоріанки тепер займали лише Буревій та пілот. От і лишалося сидіти в каюті та гадати про майбутні обережні кроки в цій складній ситуації.

Того вечора вона так і не вилізла з-під ковдри та задрімала, уявляючи розмову з Шостим:

— Хідроу злодій! — гарчала Бет-дитина.

— Не дай йому заволодіти Іржавим Серцем! — стогнала від болю Бет-жінка.

— Йдемо за мною, — шепотіла Бет-дівчина. — Я покажу тобі наскільки глибока кроляча нора... Я покажу тобі, Натане, що ми можемо справді зробити разом...

— Ти до мене звертаєшся?

Бет насилу продерла очі й побачила прямо перед собою Макарського. Чоловік мовчки сидів на стільці поряд із ліжком та втомлено роздивлявся переливи гіперпростору за ілюмінатором.

— Шостий, — зітхнула Бет. — Можеш не з’являтися ось так?

— Як?

— Несподівано, — дівчина оглянула каюту. — До того ж я без спіднього... — і ще глибше зарилася під термоковдру.

Шостий не відреагував. Він просто сидів, ніби нічого не відбулося і ніхто не вломився в каюту, поки власниця солодко спала.

— Облиш цю дурню, Єлизавета.

— Не називай мене так, пане розвіднику, — Бет стиснула жовна. — Якщо не бажаєш... — найманка важко зітхнула. — Так. Спокійно...

— Отож. Я прийшов до тебе не просто так і не дарма потривожив твій сон, — Макарський протягнув їй цигарку.

Бет з відразою подивилася на тютюнову паличку:

— Так із чим прийшов?

— Явно не на твої принади дивитися. Я... — Шостий запнувся. — Я востаннє навідався дізнатися з приводу моєї пропозиції. Тієї самої, про яку ми говорили з тобою, коли забирали нашу механікиню й терраківʼянина з Карелі.

«Може й не доведеться нічого вигадувати? Може якось дійдемо до конструктиву», — промайнуло в голові Бет. Пальці на холодних ногах неприємно здригнулися.

— Я розвідник, а не шпигун, і грати в ці шпигунські ігри не хочу, — почав Шостий. — Я знаю, що на Хідроу ти не через велику любов до Конфедерації працюєш. Тому востаннє спитаю: ти готова допомогти нам засадити генерала за ґрати та отримати свободу від нього?

«Може то дійсно останній шанс?»

— Бо якщо твоя відповідь «ні», то... — продовжив Шостий. — То, заради бога, прошу — просто не заважай. Ти більше не на своєму кораблі, а поряд нема людей, які можуть...

— Не треба, — Бет сама здивувалася м’якості свого тону. — Не треба погроз. Скажімо так, я калькулюю усі змінні...

— Я це чув попереднього разу, — Шостий хутко підвівся та рушив до дверей.

— Стій! — крикнула Бет. — Стій, клятий Шостий! Зрозумій, що не все так просто!

Розвідник зупинився прямо в проході, але голови не повернув.

— Поки розбираємось із наступним етапом операції... У тебе дві галактичні доби, тобто 55 годин, 33 хвилини та 20 секунд, — відчеканив Шостий. — Я дам тобі навіть 56 годин на прийняття рішення. І не секундою більше.