Іржаве Серце

Грем таки знайшов Бет. Дівчина знервовано потягувала цигарку поверхом нижче, але старий так і не наважився перервати цю мовчазну ідилію. Замість цього він спокійно покрокував до оранжереї, де й залишив Шостого.

Стан голови місії вченого трохи бентежив, але не так, щоб сильно переживати. До того ж, розвідник давно не дитина, сам все розуміє та знає. Розум вченого був зайнятий іншим — на шляху Грем побачив щонайменше чотири термінали, через які можна було вимкнути світло.

— Як ся маєш, пане Шостий? — Лео всівся під найближчим кущем гігантської папороті та подивився в бік чоловіка.

На розвіднику не було обличчя. Чи то від втоми, чи то від напруги — але Шостий як навіжений гортав новини на маленькому планшеті та уважно вчитувався в тонкі рядки інформації.

— Що там? — спитав Грем.

— Нічого. Якась дурня.

— Може поділишся?

— Ні, все нормально, — Шостий сховав пристрій під бронею. — Що з приводу Аппо та Окіти?

— Їхні сигнали на місці, — Лео натягнув свої окуляри та кілька разів махнув руками перед собою, керуючи голограмами, які тільки він і бачив. — Отже, насолоджуються концертом. Як, до речі, твоя розробка?

— Ти про програмну надбудову для чипа в голові? — Шостий вказав на голову. — Нормально. Тепер не зможе увійти в резонанс із генератором, як на Вегасі, — розвідник зробив паузу. — Слухай…

— Гм?

— А ти не знаєш… Розумію, що це не твій профіль, але… — Шостий обережно добирав слова. — Припустимо, що є людина, уражена спорами міміка…

— О-о-о, це вже цікаво, — усміхнувся старий.

— Уражена не смертельно, міміком не стане. Але ця людина, просто уявімо на секунду, одного разу побачила видіння. Настільки реальне, що не переплутати з чимось іншим, — розвідник напружився. — І видіння це пов’язане із…

— Із Іржавим Серцем?

Шостий вилупився на Лео:

— Якого…

— Ти правий, — вчений закинув одну ногу на іншу, — це не мій профіль. Але-але. Під час перебування на «Архонті» я побачив багато дивних див. І одне із них, скажімо так… Спори міміка іноді взаємодіють із ортоладієм і… — знову усміхнувся старий, — серцями-компʼютерами з цього металу. А що, звідки такі питання?

— Та так, — розвідник глянув на годинник. — У знайомого деякі проблеми.

— Ймовірно, знайомому варто триматися подалі від ортоладієвих сердець та чистого ортоладію.

Шостий потягнувся, обдумуючи все сказане. «Дивні інтонації в старого. Дивні історії. Дивне все», — чоловік сам того не розуміючи, подивився за спину вченому. Там, у тінях під папороттю на мить зʼявився обрис: якийсь потойбічний, несправжній. Шостий протер очі і зітхнув, адже саме у той момент за вікном запалав салют, який і змусив рослину дивно виглядати. Розвідник продовжив:

— Як думаєш, як працює той аудіонаркотик?

— Технічно вони схожі на генератори на Вегасі, — відмахнувся Грем. — Мій вояж залою увечері дав мені розуміння довжини хвиль, але не принципу їхньої дії на людину. Затички у вухах Аппо та Окіти повинні створювати бар’єр для них, — Лео закрив вуха долонями, демонструючи суть роботи приладу.

— Сподіваюся, що все в наших друзів нормально, — зітхнув Шостий.

— Якщо не загублять навушники, то буде нормально.

***

Окіта кружляла з Аппо у повільному танці, намагаючись спіймати поглядом кляті сині лампи. Коли ДМ69 оголосив білий танець — старий звичай землян — лоріанка спочатку не зрозуміла сенсу цього дійства. Лише коли інші дами та ті, хто себе дамами ідентифікував, почали активно залицятися до умовно чоловічої частини зали, до дівчини дійшло, що потребується зробити.

— І хто це взагалі вигадав? Яка різниця хто кого на танок запрошує, — Окіта невимушено вальсувала під приємну музику.

— Здається, що ще на Землі, — Аппо червонів у спробах не наступити дівчині на ногу. — Ніби у Відні щось таке було.

— Я так розумію, що Відень це таке місто, так?

— Угу.

Поступово, такт за тактом, музика пришвидшувалася. Але зрозуміти це можна було лише після кількох повторів вальсових рухів — у той момент вже не встигалося зробити потрібний крок.

— Це, мені здається… — тепер вже Окіта рожевіла на очах, намагаючись не притиснутися до пілота аж занадто близько. — Круто, коли таке різноманіття всього на одній планеті… Як у вас було на Землі.

— Не знаю, круто це чи ні, але щось ДМ69 аж занадто прискорює ритм звичайного вальсу… — Аппо на секунду підняв руку, щоб протерти спітнілий лоб.

Пілот краєм ока спостерігав за присутніми, по очах яких зчитувалося лише мління під дією тонко налаштованих хвиль музики. Ніякого натяку на інтелект навіть у тих, хто виглядав, як інтелектуал на вході — всі кружилися у танку, як навіжені.

— Довго ще там? — Окіта вгризалася поглядом в робота. — До речі, а як команда зброю принесла?

— К3, — знизав плечима Аппо, також не відриваючи погляду від ДМ69. — Лео вигадав запхнути весь мінімальний арсенал в його корпус. Я свої бластери під час походу до туалету в К3 й забрав.

— А як же нутрощі дроїда?

— Не знаю як, але старий впорався з ідеєю. Потрібно було бачити обличчя офіцера безпеки, коли до рамки металошукача підійшов повністю металевий дроїд.

Окіта широко усміхнулася:

— Так, Грем недарма його до блиску начистив. Ніби хотів натякнути охороні, що можна навіть не вмикати рамку.

І хоча ситуація не сприяла справді приємному настрою, Окіта та Аппо раділи, що видалася можливість хоча б трохи відлучитися від команди. Вони просто танцювали, єдині при розумі та пам’яті в цьому величезному океані помутніння та спокою.

— Хотілося б по-скоріше завершити з пошуками та просто подорожувати галактикою. Більше за все мені подобалось, коли ми були у малій команді той короткий проміжок часу, — Окіта мрійливо косилася на робота.

— Скільки це часу було? Два тижні? А потім ми потрапили...

— Ще була Карелі. Ще три тижні, — зауважила дівчина. — Врешті-решт, залишився тільки третій шмат мапи… І все. Воля.

Ніби почувши молитви, ДМ69 все ж знизив темп музики. Зала налилася теплим рожевим світлом, а повітря наповнив аромат персиків та масла.

— Клята бляшанка, — Аппо опустив очі. — Не міг трохи раніше... Сердечко з грудини рветься.

Люди та нелюди навкруги поступово почали відходити від музичного трансу. Деінде в залі почулися оплески.

— Як думаєш, що вони бачили, га? — сумно спитала Окіта.

— Не знаю. Що з тобою?

— Нічого, — лоріанка відмахнулася. — Коли мене генератор той прибив на початку виступу, то побачила сестру. Такою ж самою, якою її запам’ятала… Я востаннє спілкувалася з нею кілька тижнів тому, а зараз навіть звістки ніякої…

Очі наповнилися гарячою вологою самі по собі. Окіта вже зібралася змахнути їх, як завжди і робила, коли відчула теплі обійми. Це тепло відчувалося навіть через нагрудну пластину обладунку, приховану під тканиною. Слова якісь не були потрібні взагалі — її хтось нарешті без умов прийняв та мовчки доєднався до її емоцій.

— В барі ще дещо забув сказати. Пробач, що вимагав від тебе ще й звернень на «ви» та субординації, — шепотів пілот. — Я думав, що тебе після Астри буде корисно якось відволікти на проблему в моїй подобі, але… Краще б просто тебе вислухав одразу.

— Мовчи, дурень, — Окіта протерла очі. — Просто мовчи.

Наступна пісня заграла непомітно, почавшись з таких низьких басів, що шлунок важко завібрував. Гості навкруги так само здійняли голови до гори, але дівчина вже не мала сил на цю дурню. Най хоча б усі головорізи галактики зараз зірвуться з місця, досить хоробра та відносно дружна — за деякими виключеннями — команда Буревія дасть відсіч будь-якому ворогу. В цьому Окіта була впевнена.

Але от в чому вона впевненою не була, так це у тому, що так просто вийде дочекатися потрібного моменту, адже ДМ69 ніби й не збирався зупинятися. Воно-то й зрозуміло, роботичний мозок відпочинку не вимагає. Але навкруги були переважно люди, споріднені види та інсектоїди — їм відпочинок потрібен у будь-якому випадку. Втім, з якоїсь причини присутні не виказували жодної втоми.

— Давай трохи ближче до сцени підійдемо, — Аппо підхопив лоріанку та у вальсовому ритмі попрямував прямісінько до постаменту

— Гарна ідея, якраз роздивимось ті сходи… — Окіта відірвала обличчя від грудини пілота та зомліла.

Ні, це точно не могло бути ілюзією чи просто гарно спроектованою картинкою на екранах півсфери. Весь танцпол разом із присутніми перемістився кудись за межі логіки — під ногами повільно обертався галактичний диск, вгорі самі по собі пролітали зорі та планети, а в центрі цього буремного дійства сяяв діджей.

Сяяв він, до того ж, зовсім аномально. ДМ69 був напівпрозорим, кожна деталь його тіла добре проглядалася, навіть світилася на тлі синювато-чорного космосу та зірок. В голові Окіти почали спливати якісь обриси сестри, але вона швидко відігнала їх. «На мені навушники, на мене ця гидота не діє», — подумала дівчина.

Єдина деталь у зовнішньому вигляді робота привертала увагу більше, ніж все інше разом узяте. Серед усіх напівпрозорих елементів виділялася лише одна невелика пластинка в шиї. Пластина, вкрита такими знайомими золотими візерунками.

— Аппо, — прошепотіла лоріанка та торкнулася руки пілота. — Я, здається, знаю, де конкретно нам шукати третій шматок…

— Де?

— Трохи нижче голови…

Окіта подивилася на пілота. Той лише з уважно роздивлявся маленьку сяючу пластинку.

— Пані та панове! — голос ДМ69 ніби звучав прямо в голові, оминаючи вуха. — Сьогодні, на жаль, я не зможу провести з вами весь вечір, як я завжди роблю…

Присутні разом сумно зітхнули та почали голосно вигукувати.

— Здається, що пора казати Грему… — шепотіла Окіта.

— Пішли ближче до сцени, я поки наклацаю в навушнику сигнал, — Аппо продирався через збуджений натовп.

— Але для всіх вас я приготував особливий сюрприз! — ДМ69 підняв руки догори. — Сюрприз, який добре відомий моїм шанувальникам з виступу на Гдазарі та Цеклаті!

Частина гостей явно пожвавішала після цих слів, але більшість так само не розуміла, про що йде мова.

— Бачу, деякі з вас не знайомі із цією секретною частиною нашої програми… — майже прозорий ДМ69 усміхнувся. — Але не проблема. Ви все зрозумієте, коли почуєте наступну пісню…

За роботом з пустоти матеріалізувався справжній хор з трьох чи чотирьох десятків голограм, схожих на самого ДМ69. Всі вони одночасно відкрили роти, а бас разом з усіма іншими інструментами зазвучали точнісінько в голові, як і голос діджея до того.

Окіта вже уявляла, як підіймається цими маленькими сходами на сцену, коли в прямому сенсі слова відчула суть пісні. Сором тягарем ліг на серце, а десь трохи нижче талії все запалало настільки пекельним вогнем, що в очах все почало плисти.

— Аппо! — лоріанка насилу відкривала рота. — Скажи Шостому, що вже час… Скажи їм…

Пілотові було не легше. З останніх сил він відштовхував людей навкруги, одночасно намагаючись торкнутися навушника у вусі. Злощасна кнопка тихо клацала, але нічого не відбувалося, жодного звукового сигналу чи чогось ще.

Замість відповіді пілот просто подивився на Окіту, яка ніби все зрозуміла без слів. Лоріанка окинула поглядом на інших гостей та ледь стримала нудотний позив, який дивним чином поєднувався все з тим же палаючим вогнем, що спускався все нижче й нижче.

Кілька сотень людей повільно розривали на собі одежу. Навіть поважного виду зеленошкірий лоріанин, якого дівчина запримітила ще на вході до зали, голими руками знищив товстий металевий ланцюг на шиї.

— Аппо! Це ж точно ілюзія?

Замість відповіді пілот лише вхопив лоріанку за руку. Від перших сходинок на сцену їх відділяло лише кілька метрів, але гості концерту вже утворили щось подібне до живої інертної маси, яка муром стала на заваді руху.

Пара припала один одному до спини та схопилася за бластери, які Аппо витягнув з тушки К3 ще години дві тому. Втім, усім було байдуже на зброю.

— Якого біса? — Окіта важко дихала. — Де ми? Як нам через цю навалу продертися?

Галактики та зорі навкруги, як виявилося, вже давно перетворилися на чорно-рожево-червоний рідко-скляний градієнт, який перетікав то зверху вниз, то знизу верх. Люди поступово сходилися у дикому танку, закручуючи пілота та механікиню в зловісний водограй.

— Якого біса навушники не працюють? Грем казав, що це буде наш сигнал SOS! — гарчав пілот.

Аппо намагався дослухатися до своїх почуттів. Це все не могло бути реальністю, лише дія генераторів. На жаль, дією одних лише генераторів наявність важкого почуття в грудині та на рівні тазу було важко пояснити. До того ж, повітря, таке вологе та тепле, навряд чи можна було згенерувати штучно. «Як Бет та Шостий на Вегасі з тими генераторами впоралися... Не могли ж просто вуха закрити».

Пілот зрештою спробував закрити вуха долонями, але неприємні почуття нікуди не ділися.

— Не намагайтеся втекти від цього, віддавайтеся йому повністю! — солодко співав ДМ69.

— Навушники не можуть стати на заваді хвилям цих генераторів, — кричала Окіта. — Бо… Бо…

Від нудотно-гидотного тембру діджея ніби й хотілося скоріше вийти на свіже повітря, але гіпнотичний стан поступово накривав із головою. Пілот знову і знову намагався тиснути заповітну кнопку, поки не повернувся до Окіти обличчям у спробі витягнути її за руку з цього пекла у напрямку сцени.

Лоріанку Аппо таки побачив, але явно не в тому образі, в якому очікував. Прямо перед ним простягалося ціле цунамі рук, голів, ніг та тулубів, які, наче найціннішу прикрасу, тримали її — настільки чарівно-красиву дівчину, що неочікуваний відтік крові від голови ледь не змусив Аппо забути про навушник.

Сталеві фанфари вдарили в саме той момент, коли палець востаннє натиснув необхідну кнопку. З-під ніг таки вилетіла земля, а позаду пілота підхопила та ж сама хвиля з рук, що несла Окіту. Лише коли частина цих рук міцно схопила за кінцівки, а інша почала знімати обладунок, Аппо зрозумів, що опиратися вже немає сил.

— Давайте зробимо щось нечестиве, — діджей, хор та гості зали разом нищили мозок.

Повільно дві хвилі почали зближатися, і Аппо все краще міг роздивитися її — таку розумну, кмітливу та прекрасну. І як тільки можна було цього не помічати весь час подорожі? Як на це можна було не звертати уваги? Чи варті всі дари Вʼєхо-Мундо хоча б десятої долі цього брильянту?

Окіта роздивлялася пілота своїми аквамариновими очима так, ніби бачила його востаннє. Одна лише думка про те, що це може бути її останній шанс дати волю почуттям перед нескінченним польотом до проклятого казино, змушувала розум сходитися в конвульсіях, а тіло — розриватися на тисячі шматочків та збиратися назад.

Обидвоє пропустили момент, коли стіни нарешті зімкнулися, а губи, такі неймовірно гарячі, нарешті зустрілися. В моменті зникло абсолютно все. Навіть світло згасло, навіть Всесвіт затамував подих.

***

З розуму нарешті спали ланцюги та все, що хоча б якось утримувало Тінь всередині. Пілот відчув, як його грудина розривається, як ребра голосно ламаються зсередини, як ті самі масляні тіні, що переслідували його з часів повернення з Відчайдушного, зливаються в єдину форму, як шепіт нарешті отримує повноцінний голос та як «чиясь» присутність трансформується в чиюсь завершену волю.

Він не міг сказати, що це була частина його «я», але однозначно це було щось, що стало продовженням самого організму. Повноцінна надбудова над свідомістю та новий фундамент під підсвідомістю.

Розум майже остаточно полишив голову, а кінцівки віддалися у полон чарівних звуків металевого чаклуна за діджейським столом, але це саме «щось» насильно вирвало Аппо з марення. Першим, що побачив пілот після пробудження, стали два палаючих ока із вертикальними зіницями.