Іржаве Серце

— Дуже дивно, — Жак проводив рукою по стіні, вивчаючи її структуру, — що попри все, навіть попри ядерну загрозу, ми поки що випереджаємо час за планом.

Тріо просувалося до іншої секції очисної споруди, де їх вже повинні були чекати Аппо, Бет та Шостий. Шлях пролягав через тихі, спокійні технічні проходи, які сильно контрастували з іншою частиною комплексу. Єдиною перепоною стала щільність цих проходів — кожні метрів п’ять траплялася розвилка, а тому інколи компанія потрапляла у глухий кут.

— Ну як, інформаторе? — впевнено крокував Лео, дослухаючись порад Окіти з приводу шляху. — Як тобі бути частиною Конфедерації, бодай і у вигляді найманця?

— Сплюнь, — відмахнувся Жак, озираючись. — Я тут з власних причин. А коли у якусь дупу влізаєш сам… Просто якось спокійніше, — хлопець задрав рукав шкірянки та втупився у годинник. — Спокійніше, коли від смерті тебе відділяють конкретні плани, підплани, запасні варіанти. А не очікування агентів генерала.

— Тут наліво! — скомандувала Окіта, однією рукою тримаючи планшет, а другою свій важкий гайковий ключ.

Наповнені пилом коридори ніяк не хотіли завершуватися. У той момент лоріанка відчула, ніби потрапила на рідну Астру. Проходи, проходи, проходи…

Дівчина вже збиралася повідомити про наступний поворот, коли зрозуміла, що поряд немає ані Лео, ані Жака. Вона на мить зупинилася, оглянула сірі стіни.

— Фе, — зітхнула дівчина. — Спокійно…

Попри очікування, ніякої тривоги вона не відчула. Лише холодну, майже тваринну впевненість — попереду її чекала відпустка на Шибенику разом із Аппо, і жодна тутешня потвора її не зупинить. Вона сховала планшет під кевларову пластину на грудях, а у вільну руку взяла пістолет, подарований Бет.

— Чим би ти не було, — скреготіла зубами дівчина. — Ти пошкодуєш, що з’явилося на світ…

Окіта не встигла завершити фразу, як відчула, що зверху на неї летить те саме «щось». Отримані нещодавно навички знадобилися і тут — дівчина блискавкою відскочила та розрядила половину магазину у слизьку істоту. Спочатку їй здалося, що то чергова лялька, але височенна темна сутність швидко нагадала про те, що тільки Тінь пілот може бути милим міміком.

— Ах ти… — Окіта ледь встигла ухилитися від швидкого випаду істоти.

Вона очікувала чого завгодно, крім абсолютної тиші. Створіння стрибало стінами майже без звуку, навіть не дихало.

— Ну і як… — дівчина захекалася, але продовжувала спроби поцілити у тварину. — Як тебе прибити?

— Не завжди потрібно стріляти, щоб відкрити шлях, — пролунало над вухом.

Окіта припала до стіни, свердлячи поглядом пустоту:

— Знову ти? Знову Серце?

— Стріляй впевнено, або не стріляй зовсім, — продовжував голос.

— Як я можу не стріляти, якщо воно зараз мене приб’є? — дівчина зробила черговий пірует, стрибаючи вбік від міміка.

— Чи впевнена ти, що все навкруги — реальне?

У той момент Окіта взагалі не зрозуміла про що саме говорить голос. Проте помітила дивину — на стінах, у дивних розтрісканих візерунках старого бетону, вона побачила трійцю. Перед нею, ніби на єгипетських фресках, крокували Лео, Окіта та Жак. Пазл потихеньку почав складатися.

— То ти вже у моїй голові? — дівчина поглядом сфокусувалася на пустих очницях істоти. — А ззовні… — вона швидко подивилася на стіну. — А ззовні я можу йти і нічого не відчувати?

Мімік повільно насувався до неї, але Окіта лише відкинула зброю.

— Нумо, крихітко, — лоріанка з усіх сил стрибнула на істоту.

Потвора, явно не очікуючи такого повороту подій, розтанула темною хмаркою попелу прямо на очах, а дівчина тим часом боляче приклалася головою об стіну.

— Боже, Окіто! — метушився навколо неї Лео. — Ти як? Все нормально?

— Га? — дівчина ледь продерла очі. — О, Лео… А чого… Тут міміки, треба йти!

— Міміки? Де? — Жак перелякано почав озиратися.

Прохолодний вітерець неприємно торкнувся шкіри. Лео підняв погляд, намагаючись краєм ока зловити злощасні тіні, аж поки не крикнув:

— Час зупинив свій хід!

Тріо рвонуло куди очі бачили — оминаючи на шляху ціле сімейство міміків, яке притаїлося за поворотом. Перегони не на життя, а на смерть, завели команду у чергову серверну, двері якої надійно замкнув старий.

— Халепа-халепа, — цокотів зубами Жак.

— Спокійно, — Лео поклав хлопцю руку на плече та огледів приміщення. — У наших товаришів ситуація не краще. Пропоную поки трохи дослідити місцеві архіви, а також пошукати мапи, — старий подивився на Окіту. — Ще трохи часу є, а поки нехай міміки…

З-за дверей пролунали пронизливі крики.

— Трохи заспокояться, — закінчив Лео, здуваючи пил з терміналів у маленькому приміщенні.

— Ти як? — спитала Окіта, вивчаючи гіллясті криваві візерунки на шкірі старого, які зʼявилися після чергової зупинки часу.

— Нормально, — відмахнувся Грем. — Це ще не межа моєї здібності, але…

— Але спробуй не загнутися, добре? — сказала дівчина та попрямувала до терміналу.

Компанія судомно вивчала комп’ютери не тільки щоб перемкнути фокус уваги, але й знайти обхідний шлях. У таких місцях архітектори не обмежувалися двома технічними проходами, а тому десь обов’язково мав ховатися прихований прохід, про що Лео неодмінно знав.

У знайдених технічних файлах ховалися і деякі цікаві таємниці генерала. Хідроу справді використовував солдатів для експериментів, вживлюючи у них мініатюрні генератори хвиль, створюючи страшних мутантів, — і основною базою для дослідів став саме цей супутник.

Схожість з Архонтом також була не випадкова, адже генерал доклав чимало зусиль, щоб залучити до свого задуму колишніх вчених з покинутого комплексу. Але найстрашнішим було не це; набагато більше жахали масштаби цих «досліджень».

— Половину свого флоту пустити на досліди… — Лео закрив рот рукою. — Для чого це все? Він не просто збирається розв’язати війну між Альянсом та КОС. Це щось…

— А що твої Творці? — спитала Окіта, гортаючи черговий документ на екрані. — Вони про щось таке казали?

— Окіто, пташко, — Лео відволікся від монітору. — Ці Творці для мене такі ж боги, як і для вас — ваші. Всесильні? Ймовірно. Але не спускаються з неба, щоб передати своє вчення. Про те, що тут коїться, — старий вказав на цілий ряд сяючих зловісним зеленим світлом терміналів, — і що генерал ще збирається зробити, у моїй пам’яті немає нічого! Експерименти на Архонті з тамтешнім серцем про таке майбутнє також не попереджали.

— Друзі, — серйозно почав Жак. — Тут, здається, є щось про справжні мотиви Хідроу. І справа зовсім не в реваншизмі чи класовій нерівності у Конфедерації…

— Що там? — Лео наблизився до хлопця, зазираючи йому з-за спини.

— Іржаве Серце. Протокол 1, — прочитала вголос Окіта з монітора Жака. — Піднесення. Програма зі втілення <заборонено> у живих нащадках <заборонено> та їхніх споріднених видах… — дівчина усміхнулася. — Це що за мура? Знову заборонено? Як у видінні Аппо?

— А ось про це я дещо знаю, — світло важким переливом лягло на зморшки Лео. — І якщо це правда, то Серце варто якомога швидше забрати у генерала…

***

— Що-що генерал хоче зробити? — Шостий відбивався від чергових ляльок, намагаючись тримати контакт з техніками на іншому боці радпрома.

— Піднесення? — гарчала Бет, прориваючись через вузький прохід до гермодверей комплексу. — Маячня якась…

— Ваша правда! — Аппо жбурляв Тінню вогненні сфери у супротивника, залишаючи замість ляльок купу слизу. — Дичина. Я думав, що у генерала більш зрозумілі плани!

Трійця майже дісталася виходу з очисної споруди, який вів прямісінько до тонких стежок на гірському масиві. Там, буквально за кількасот метрів, мав бути вхід до цитаделі Хідроу — старої башти часів Великої війни між людством і місцевими расами.

«І що найгірше, — продовжував Грем. — Частина з його найближчих офіцерів пройшла підготовку до цього процесу».

— Що це означає на практиці? — спитав Шостий, прорубуючи шлях до консолі керування важкими дверима.

«Що будь-який з тих загонів, які послав крім нас Андерсон, — замість старого сказала Окіта, — буде просто знищений цими чудовиськами».

Останній цивер-мутант з гучним криком впав на металеву підлогу, коли Шостий відволікся від терміналу дверей та втупився у величезне оглядове вікно по той бік зали. Буря, яка супроводжувала бойові дії та надійно вкривала Ервіна від очей армії генерала, поступово затихала.

— Точніше, — сухо сказав розвідник, наближаючись до спітнілого вікна. — Що це означає?

«Що вони вже не люди, а щось на кшталт… — зам’явся Лео, — мене. І якщо у тих групах проникнення не буде мого клона або хоча б пілота з міміком, то їм кришка».

— Ви скоро будете? — Бет обережно обходила ще дихаючих ляльок, намагаючись не ступити у ріки біологічних рідин на підлозі.

«Ще хвилин п’ять і будемо», — сповістив Жак.

— Добре, — руда подивилася на Аппо. — Слухай, твоя Тінь — це він чи вона?

— Вона, — пілот перевірив бластери. — Ну, якщо я правильно зрозумів.

— Цікаво, — Бет поправила шолом на голові. — До речі, К3, якби не ППО, сюди міг би долетіти?

Поки пілот та найманка намагалися згадати деталізовані плани Андерсона, Шостий лише мовчки дивився в оглядове вікно. Усе поле битви у долині між горами виглядало суцільним кривавим морем. Навіть звідси, за кілька кілометрів від зони відволікаючої операції Ервіна, було видно вкриті тілами барикади.

— Шостий, — Аппо наблизився до друга. — Ти як?

— Попереду фінішна пряма, — Шостий натягнув шолом та попрямував до дверей. — Тому не дуже. Враховуючи те, що фініш повинен був бути ще у Казино.

Стежки серед гірських схилів зустріли трійцю холодним пронизливим вітром. Ліворуч, на заході, комбайни колоністів-поселенців вже поступово поверталися назад до ангарів перед наступним довгим робочим днем.

— Фух! — пролунало позаду. — Щось справді тяжко за вами встигнути!

Лео разом із Окітою та Лавіном, повністю вимазані чи то у мастилі, чи то у крові, нагнали іншу частину команди досить швидко. Всі разом вони мовчки попрямували до цитаделі, яку вже можна було розгледіти з цього місця.

Військові генерала, які проводили в очисній споруді свої досліди, влаштували зручні сходи, що вели нагору — завдяки їм шлях став дещо простішим. Коли буря праворуч від загону остаточно вщухла, у небі нарешті можна було розгледіти три великі лінійні кораблі Конфедерації у всій красі. Майже трикутні, як Нокламатори розвідників, гіганти спокійно левітували в атмосфері так, ніби нічого незвичного не відбувається.

Шостий очікував нападу з боку цитаделі та наявності снайперів вище у горах, тому змусив команду пересуватися майже навпочіпки. Побоювання розвідника не справдилися, адже замість підготовлених бійців їх знову атакували нерозумні ляльки-цивери, дезорієнтовані відсутністю команд від голови Дреса. Прямо посеред чергової сутички радпроми у шоломах розірвало гучним викликом: «Мака… Макарський… — лунало з жахливими перебоями. — Андерсон… наказав…»

— Грем, що по РЕБ? — Шостий крутив потенціометр на скроні шолома, намагаючись налаштуватися на потрібну частоту.

— Нічого, — Лео ледь ухилявся від випадів істот. — Це до нас зараз почало пробиватися тільки тому, що ми піднялися вище.

Коли із противником було покінчено, загін попрямував далі вузькими, промерзлими стежками. Шостий постійно озирався, кидаючи короткі погляди на поле битви біля підніжжя гір.

— Може, ми попередимо ті групи? — спитала Окіта, перестрибуючи каменюку. — Щоб не йшли до генерала?

— Навіть якби тут не було РЕБ, а вони отримали б наш сигнал, то все одно пішли б туди, — пояснив Шостий. — Це їхній наказ.

Кілька сотень метрів до входу у каземати цитаделі виявилися складнішими, ніж взагалі будь-хто з команди міг очікувати. Хоча навкруги панувала відносно спокійна погода, легкий морозець боляче бив по легенях після теплих коридорів очисної споруди.

Стежка досить швидко перетворилася на тісний прохід між двома стінами породи, які заввишки були не менше трьох десятків метрів. Лео вчасно попередив про загрозу каменепаду, тож команда вимірювала кожний крок, уважно оглядаючи брили зверху. До неприємностей додалися довжелезні бурульки, що зловісно сяяли у промінні місцевої зірки. Їх вчасно помітила Окіта, врятувавши Бет та Шостого від прицільного прильоту по головах.

Коли від заповітних гермодверей команду відділяв всього лише один поворот, Шостий зупинився:

— Чуєте?

— Га? — спитав Жак, розглядаючи мапу.

— Генератори, — процідив Шостий. — Сподіваюся, що не щось серйозне…

Проте передчуття вчергове за цей день підвело розвідника — на бетонній платформі-містку майоріло величезне синьо-фіолетове полотнище захисного екрану.

— До біса! — гаркнув Шостий.

Прямий шлях до гермодверей цитаделі перекривав протонний екран, генератори якого знаходилися по той бік завіси. Продертися як-небудь на той бік було неможливо — платформу з обох боків оточувала холодна безодня.

— Може, на пістолетах? — розвідник сховав свою гвинтівку за спину, дістав просторові прилади та вже збирався стрибати.

— Стій! — зупинив його Лео. — Не долетиш. Заряду не вистачить. Це тобі не гасати в умовах зниженої гравітації на Вегасі.

— А що ти пропонуєш? — встряв Аппо. — Тут навіть Тінь не перестрибне, — хлопець зміряв поглядом екран.

«Макарський! Макарський! — лунало з радпрому. — Андерсон на зв’язку! Ви де?»

— Адмірале… — розгублено видав чоловік, дивлячись на стрункі ряди окопів далеко внизу. — Ми тут у процесі…

«З іншими групами втрачено зв… зв… зв’язок, — запинався радпром. — А ще й війська Альянсу прибули».

Аппо подивився на захід. На горизонті дійсно виднілися важкі фрегати ворожого флоту, а вів їх у бій зоряний корабель класу «Дредноут» — той самий, який пілот вперше побачив ще за часів першого візиту на Астру. Гортань неприємно здригнулася, адже ця машина смерті була здатна нищити не тільки орбітальні об’єкти, а й наземні.

Кораблі похмуро пливли повітрям у напрямку трьох лінкорів Конфедерації, а навколо хвилями розгойдувався простір — атмосфера біля флоту блимала від роботи генераторів штучної тяги.

«На якому ви етапі?» — питав Андерсон у радпромі.

— Майже продерлися всередину, у Цитадель, — встряла Бет.

— Так, а ще Хідроу готує термоядерний удар на поверхні, — Шостий подивився у бік столиці колонії.

«Це ми знаємо. Але поки активність його військ не знижується, — зітхнув Андерсон. — Поки ми не фіксуємо жодних сигнатур навіть з його цитаделі. Ервін проводить штурм та готується брати нижні поверхи тієї споруди».

— Ні! — запротестував Лео. — У генерала на озброєнні є дещо дуже страшне, пане Андерсон. Їх просто переб’ють…

«Не страшніше за термоядерну боєголовку, пане Грем, — відвісив адмірал. — У них своя робота і вони готові її виконати. Добре, зараз розберемося з Альянсом, а ви поки продовжуйте проникнення. Кінець зв’язку».

Окіта, яка також мала змогу слухати увесь цей полілог, трохи пом’ялася та видала:

— Тобто він — як і Хідроу — готовий жертвувати своїми людьми навіть під загрозою термоядерної катастрофи на поверхні?

— Так, — коротко відповів Шостий, вивчаючи протонний екран.

— У мене все більше питань, у чому різниця між Хідроу та верхівкою Конфедерації, — сказала Окіта, також наблизившись до синьої завіси. — Може, вони могли б просто домовитися між собою?