Іржаве Серце

Окіта відклала ручку та втупилася у зеленувату туманність. Вона знала, що прямо зараз на туманність Шибеника дивиться ще одна пара знайомих карих очей. Хотілося б, щоб крім них цю красу споглядали й більш рідні, зелено-карі очі, але…

— Як думаєш, К3, не сильно я вдарилася у поетичність оповіді? — лоріанка всадила дроїда на коліна та показала останню сторінку історії.

Після повернення на Сталеву Квітку Окіта запхнула матрицю особистості К3 у старий кубічний корпус на коліщатках. Людиноподібну форму вона бачити більше не могла — аж занадто фізичним був спогад про нещодавні події.

— Угу... Павук, Буря, Кесар, Відлюдник… — бубонів знайомий бас. — Мені здається, що Пілот — це вже аж занадто зрозуміло. Всі інші між рядків впізнаються, але Пілот… Ну дуже в лоба.

— Напевно, згодна із цим, — Окіта втомлено поклала голову на руку та знову взялася розглядати поодинокі зіроньки туманності.

— До речі, я помітив, що в епілозі я не маю власного блоку. З урахуванням моєї важливості та причетності до подій…

— Я думаю, що твій внесок знавці оцінять й без епілогу, мій любий друже.

— Знецінення дроїдів, угу. Так і запишемо.

— Годі тобі, — усміхнулася дівчина. — Певно, варто й тебе додати.

К3 ще деякий час сканував роботичним оком сторінки, а згодом задумливо додав:

— Думається мені, що ви якось аж занадто вдарилися у внутрішні переживання деяких членів команди. До того ж, як ви можете знати, що думала, наприклад, Бет? Чи Шостий? А тим паче пан Грем!

Окіта почухала макітру:

— Скажімо так, це творчий прийом. Я дещо… ну, додумала. Для більшого драматичного ефекту. Звичайно, деякі мотивації можуть виглядати… Не зовсім логічними. І логіка деяких подій під питанням… Але! Але головне, що твір виглядає цілісно. Принаймні, так мені здається.

У маленькій квартирці у Кварталі Пурпурних на Шибенику запанувала тиша. Своїм одиноким робоглазом К3 намагався ще раз вичитати всі помилки, але батарея зрадницьки розряджалася. Окіта лише дбайливо поставила тепер вже свого дроїда на зарядку та видралася на підвіконня, обхопивши тендітні коліна руками.

— Може, це ще не кінець? — погляд впав на купу паперу, яку механікиня без зупину наповнювала своїми спогадами. — Може, у якомусь всесвіті… Може, ти десь блукаєш серед зірок, любий пілоте?

Втомлені очі поступово втрачали фокус уваги, аж поки свідомість остаточно не поринула у вирій спокійного сну, який повернув дівчину на богом забутий пляж на Карелі.

Прохолодна вода лоскотала її ноги, а тепле сонце ніжно торкалося шкіри. Все було так само, як і майже півтора року тому, у засланні, організованому Шостим. Не вистачало тільки пілота.

Окіта подивилася на лежак, в якому спочивав тоді Аппо, та побачила дві вудки, які самотньо вдивлялися кудись за обрій. Дівчина підійшла до них та сіла поряд.

— То одна для твого друга… До речі, так і не розповів мені, що за друг такий. А інша, — рука ледь торкнулася дерев’яної палички. — А інша для тебе…

Відчуваючи якусь не дуже приємну самотність, Окіта таки наважилася зайти у води океану. Спочатку вона зазирнула у майже дзеркальну воду, але навіть уві сні бачила своє теперішнє відображення. Усі трагедії минулого остаточно змінили її вигляд — ніякого натяку на ледь зеленуватий відтінок шкіри більше не було. На Окіту з води дивилася звичайна дівчина-людина, яку відрізняли лише аквамаринові очі та одне білосніжне пасмо волосся. Вона ще деякий час вивчала своє обличчя, а потім скинула залишки одежі та стрибнула у приємні теплі хвилі.

Знаряддя для риболовлі так собі й стояли і в цьому сновидінні, і у всіх інших, і на справжній Карелі. Там, на покинутому пляжі дійсно залишилися дві вудки, поставлені пілотом та залишені через місію під командуванням розвідника. На одну з цих вудок інколи прилітав метелик із синіми крилами. А от інша... А інша так і стояла в очікуванні свого власника.