Іржаве Серце

Пілот знайшов Шостого в каюті. Той сидів за верстаком, вкотре перебираючи свої пістолети, які пройшли вже друге польове випробовування після Вегасу. Розвідник обережно, зі знанням діла, перекладав запчастини, начищав корпус, перевіряв тягу мініатюрних двигунів.

— Шостий, — Аппо провів рукою по своїй шевелюрі, — який наш план дій?

— Нам потрібно передати дані про генерала комусь із моїх, — чоловік вказав на сріблястий галатек. — А до того ж щось вирішувати із третьою частиною мапи.

— Генерал нічого казав?

— Під час останнього сеансу зв’язку сказав, цитую: «Мої можливості вичерпані, спробуйте самостійно щось знайти», — спародіював генерала Шостий.

— Блиск, — Аппо всівся на стілець поряд з верстаком розвідника. — Якихось підказок не дав?

— Жодних. Ось і сиджу вже добу. Вигадую, що робити.

Аппо втупився у розібрану зброю, пориваючись розповісти напарнику про своє дивне видіння. «А як все скине на спори міміка?» — пронеслося в голові. Пілот би так і сидів, якби Шостий не спитав:

— Може, ти щось хочеш мені розповісти?

Хлопець відірвав очі від приладів, зустрівся поглядом із розвідником.

— Так, друже, — Шостий відклав у бік пістолети. — Нумо, я готовий тебе вислухати. Щось сталося? Якісь проблеми?

— Як тобі сказати, — ковтнув слину Аппо. — Я не знаю, як це нам допоможе, але...

Шостий уважно слухав розповідь пілота, не зводячи очей від хлопця. Інколи розвідник ставив уточнювальні питання, але загалом не відволікав Аппо від детальних описів Казино та дивних метафізичних пригод.

— До чи після цього в тебе були подібні «видіння»? — Шостий нарешті перевів погляд кудись у бік.

— Ні. Хоча...

Аппо замовк на кілька секунд, обмірковуючи необхідність наступних слів. «Може краще не згадувати звіра?»

— Щось схоже, — рот відкривався самостійно, пілот вже не міг контролювати потік щирості, — було на борту Відчайдушного, коли зустрівся з міміком...

— Судячи з того, яку паузу ти зробив перед відповіддю, бажання зайвий раз згадувати про того монстра при інших людях в тебе немає?

— Скажімо так, я не хочу, щоб будь-які проблеми із моєю головою скидали на цей епізод.

— Що ж… — Шостий зітхнув. — Я не великий знавець біології, але у злоякісного ураження спорами міміка зовсім інші симптоми. До того ж, якби в тобі був небезпечний вид цих спор, то з борту нашого Нокламатора після медогляду тебе б не випустили…

— І що це було тоді? Мені здається, що видіння якось пов’язане з предметом наших пошуків.

— Звичайно пов’язане. Але як саме? Спробуємо поговорити із Гремом. А поки летимо на Шибеник.

— Чому туди?

— Бо наше єдине джерело інформації повинно знаходитися там. — Шостий знову вказав на галатек. — А також там є довірені люди, кому ми зможемо передати дані про генерала. Готуй корабель до стрибка, а я порозпитую нашого вченого про твій випадок.

— Можеш якось не напряму про мене…

— Аппо, спокійно, — Шостий поклав руку на плече пілоту. — Не перший день у розвідці. Крім того, Леонард не в курсі твоїх попередніх пригод. Щось вигадаю.

Аппо подякував Шостому за увагу до своєї персони та рушив до містка. Спочатку хлопець сумнівався у доцільності розмови, але через деякий час відчув, як тягар з душі кудись зник. Тепер ноша знання про видіння була поділена навпіл — між ним та розвідником.

Серце зігрівала й думка про зустріч із Жаком. З часів останньої розмови пройшло щонайменше два місяці, а тривожитися за друга змушували обставини, зокрема його втеча з-під арешту ГВП.

— Отже, — погляд впав на календар у бортовому компʼютері, — вже більше півроку я у цій історії...

— Вісім місяців та дев’ятнадцять днів, якщо бути точним, — на місток зайшов К3 та всівся на друге крісло штурмана. — Окіта із нами шість місяців і десять днів.

— Ти дійсно це все пам’ятаєш? — усміхнувся пілот, вбиваючи потрібні координати в компʼютер.

— Пані Окіта пам’ятає, — донеслося з динаміків над головою. — Точніше, веде щоденник. Цю інформацію я отримав від неї, — сповістила частина К3, яка знаходилася в кораблі.

— Що ще цікавого пані Окіта знає?

— Я утримуюсь від несанкціонованого втручання в особистий простір, — одночасно заговорили обидві частини дроїда. — Але автоматони казали, що в цьому ж щоденнику вона зберігає фото із членами команди, зроблені на її голографічний фотоапарат.

— Гм, цікаво, що це за фото такі, — рука зсунула важіль тяжіння вперед. — Але хай сама розкаже, якщо захоче.

Магістраль двигену заревіла, а з двигунів на кормі вирвалися сині язики полум’я.

***

Шибеник виглядав так само, як і під час останнього візиту. Величезна Сталева Квітка повільно оберталася, а черга зорельотів на докування тягнулася на кілометри.

— Що там? — на місток зайшов Шостий. — Щоб ти був здоровий! Звідкіля тут така черга?

Аппо уважно вдивлявся в цілу флотилію кораблів поряд і ще більший табун зорельотів біля інших пелюсток-районів станції.

— Нагадай-но, друже, — розвідник трохи відійшов від шоку, — яка сьогодні дата?

— За стандартним галактичним часом зараз вже листопад — сьоме число. За місцевим січень — третє.

— Щось я останнім часом тойво… — Шостий прийнявся натирати скроні. — На Шибенику ж зараз проходить День Єднання! Хоча правильніше сказати, що цілий місяць Єднання.

У голові спливли спогади про попереднє святкування незалежності станції, коли Жак був одним з ініціаторів величезної гулянки. Одразу після цього зʼявилися картини довгих діалогів з місцевими офіцерами охорони з приводу розпивання алкоголю у громадських місцях.

— Так… Не дуже вдалий час для візиту ми підібрали, — Аппо потягнувся на кріслі. — Але знаючи вашого генерала, краще нам поспішити.

Шостий майже одразу забронював пілота та Бет на відвідини своїх товаришів-розвідників. Попри те, що головнішим у цьому ланцюзі подій був візит до Лавіна, чоловік ще раз пояснив важливість передачі даних про Хідроу. Команда з розумінням погодилась:

— До того ж, Жак під постійним наглядом моїх хлопців. Може дізнаємось щось цікаве про нього, — казав Шостий в кают-компанії, поки за бортом снували лоцмани у спробі відновити порядок черги до доків.

— А є якісь припущення щодо інформатора? — спитала Бет. — Я думала, що у вас взаємна довіра та кохання.

— Чесно кажучи, — розвідник глянув кудись в сторону каюти Грема, де старий порався над кубом та кулоном, — в мене є деякі питання з приводу джерел інформації нашого спільного друга. Окіті та Лео про це краще поки не знати.

— Ми щось від них приховуємо?

— Ні, Аппо, в жодному разі, — пояснив Шостий. — Просто краще Окіта буде виконувати свою роботу, а Грем — свою. Вони не є нашим бойовим активом.

На цьому розвідник відправив капітана корабля та найманку до зброярні збиратися. І хоча караван кораблів по ту сторону обшивки ніби й не закінчувався, Шостий вимагав від своїх підопічних бути в готовності одразу після прибуття. Вперше за довгий час Аппо та Бет опинилися наодинці.

— То ти тепер не… не з генералом? — невпевнено спитав хлопець, перевіряючи калібрування батарей бластерів.

— А тобі до цього є якась справа? — кинула Бет, але майже одразу повернулася до спокійного тону. — Ні. Більше не з ним.

— Зрозуміло, — сказав Аппо і попрямував до містка, почувши повідомлення про те, що керування Буревієм нарешті перехопив лоцман.

— А ти? — тепер трохи скуто себе почувала найманка. — Ти з ким?

Аппо зупинився в проході, намагаючись підібрати найбільш влучну відповідь.

— Думаю, з Буревієм та моєю новоствореною командою, — пілот подивився на Бет та, побачивши в її очах примару надії, додав, — з якою попереду будуть чергові не дуже законні доставки. Звичайно, що вже після того, як завершимо з Хідроу і отримаємо зарплатню за весь цей шлях.

***

Уже в доках стало зрозуміло, що Сталева Квітка насправді дещо змінилася — навкруги палали різнокольорові гірлянди, в повітрі відчувався аромат хмелю та солодощів. Замість звичного натовпу активного, але дещо втомленого космічного народу, всюди сяяли усмішки та лунав сміх.

— Люблю я День Єднання, — потягнувся Аппо, проходячи повз ряди ярмарки біля порту. — Прикро, що не можемо залишитись тут на кілька днів.

Шостий, Аппо та Бет прорубували собі шлях до найближчого військово-політичного консульства Конфедерації через галасливий риночок. Коли трійця нарешті завантажилася у таксі-паралелепіпед, а навколо зникли зайві вуха, розвідник почав роздавати інструкції:

— У консульство зайду лише я, ви чекаєте на мене ззовні. Після того йдемо до Лавіна.

— Я думала, що ми всі запрошені на аудієнцію, — зверхньо кинула Бет.

— Ви обидва, — Шостий вказав на пілота і найманку, — фактично у розшуку.

— Я? — Аппо усміхнувся, споглядаючи довжелезний ланцюг інших таксі по лівому борту. — Бет зрозуміло чому, вона у нас суперзірка, а я-то чого?

— Бо ліцензію перед «Архонтом» ми тобі може й відновили, але ти її не акредитував, — пояснив розвідник.

— Тобто не прийняв запропоноване звання, — додала Бет.

Таксі летіло за зазначеним Шостим маршрутом через серпантин поворотів, то піднімаючись догори, то спускаючись до нижніх рівнів станції. Шибеник дійсно збирався святкувати: за бортом виднілися афіши та вивіски, палав неон в оголошеннях на стінах навіть неблагополучних районів.

Транспорт зупинився біля невеликої, але вишуканої білої будівлі, на фасаді якої красувалася синя емблема Конфедерації, а прямо над нею завис у повітрі корвет розвідувального корпусу. Білосніжний мармур яскраво палав, віддзеркалюючи світло зеленої туманності.

— Почекайте хвилин десять, — Шостий попрямував до консульства. — Без зайвих дурниць, дуже прошу.

***

Головне посольство Конфедерації зустріло Шостого приємною прохолодою та знайомим ароматом офісних паперів формату ISO 2300. Ці чарівні нотки хвої із залізним відлунням було важко переплутати з чимось іншим. Саме так і пахла рідна КОС.

— Вітаю! — доброзичливо сказав хлопець-офіцер за стійкою реєстрації. — Повідомляю, що ви знаходитесь у…

— Тиха могила, мир, дев’ять шісток, — відчеканив код-пароль розвідник. — Натан-Лев Макарський, другий розвідувальний.

Усмішка з обличчя офіцера зникла, і він, не відводячи погляду від Шостого, взяв тремтячими руками радпром:

— Розвідник тут, — сказав побілілий хлопчина, вказавши на двері позаду себе. — Вам туди.

Чоловік відкланявся та рушив прямо до важких металевих дверей. За коротким коридором, підлога якого була вкрита м’яким сірим килимом, Шостого чекала маленька переговорна кімнатка, буквально два на два метри. По центру приміщення спочивав старий аналоговий приймач голозвʼязку — дроти ніжно обіймали корпус, приховуючи під собою скляну сферу-програвач.

— З богом, — розвідник підняв екран важкого обчислювального приладу та активував голографічну клавіатуру.

Тепле світло у приміщенні згасло і за столом перед розвідником з’явилася тьмяна голограма.

— Пане Макарський, ну і змусив же ти мене чекати, — бакенбарди були настільки чорними, що навіть голограма передавала зображення з артефактами. — Довго ти йшов.

— Віце-адмірале, — Шостий віддав честь і, на відміну від випадку з Хідроу, це був щирий жест. — Пане Андерсон, я і команда Буревія знайшли ще одну частину документів з приводу…

— Знаю-знаю з якого такого приводу, — Алекс Андерсон зміряв поглядом розвідника. — Передай через Мірну, вона також у цьому консульстві. Як там мій старий протеже?

— Пілот? Почувається непогано. Пілотує на всі сто.

— Так само наражається на небезпеку?

— Ні, віце-адмірале. Нещодавно був проти бою у відкритому космосі, тримається осторонь проблем… Трохи раніше провів цілу флотилію через гіперпростір.

— Він молодець, — зітхнув старий адмірал. — Що ще?

— Пан Х. шукає ІС і планує його використати, поки незрозуміло як. Бандити Щелепи також шукають предмет, але хочуть передати Альянсу.

— Кепсько, що сказати… Зроби усе можливе та неможливе, але знайди той предмет і не дай цьому вусатому гаду ним заволодіти, — адмірал також віддав честь. — Документи, що ти дістав, я долучу до справи. Скоро висунемо проти нього звинувачення.

***

Мірна чекала на Шостого в сусідньому кабінеті. Розвідник не міг повірити своєму щастю: дорога серцю подруга була жива і здорова.

— Мірно, — чоловік обережно торкнувся теплих долонь розвідниці. — Я чесно шукав ці білі пасма серед полеглих на Вегасі…

— Усе добре, Натане, — засяяла знайома усмішка. — Все добре.

— Я розумію, що у нас тут знову не найкращий час для зустрічі… — Шостий поклав на стіл перед Мірною галатек. — Тут усі необхідні дані. Адмірал знає, вже доклав йому.

— Чула, — тепер вже розвідниця накрила своїми долонями руки Шостого. — Передам у найкращому вигляді. Копії є?

— Так, звичайно. Скажи мені наступне: що там з Ервіном?

— З фронту відвели, зараз в режимі радіотиші патрулюють околиці секторів Альянсу. Це наскільки відомо мені. На ділі ж...

— Добре. А тепер конкретно і чітко з приводу Жака Лавіна, — Шостий зазирнув в рідні блакитні очі. — Що із дурнем і як взагалі він?

— Це вже складніше, — Мірна опустила очі. — Сидіть ніби тихо, але на якийсь час зникав з поля зору. Нещодавно вивіз частину речей з квартири.

— Є якісь здогадки?

— Жодних. У нас замало сил на те, щоб ще й за цивільним стежити… — пояснила Мірна. — Най в нього і такий послужний список підозр у злочинах. Ми на Шибенику, а не Терра-2 чи Терра-3.

— А агенти генерала? Вони могли якось...

— Ні. Кого-кого, а агентів генерала чи ГВП ми точно не бачили.

— Добре, — погляд Шостого ковзнув на годинник на стіні. — Це твій корвет над будівлею?

— Так. Скоро буду вже летіти.

— Тоді... Сподіваюся, що до зустрічі, — розвідник встав зі стільця та ніжно обійняв подругу.

— Не так. Сподіваюся на скору зустріч, Натане.