Іржаве Серце

Після швидкого обслуговування у Новому Тарбунарі, Буревій якимось чином віднайшов останній запас міцності. Корабель трохи ожив і сумлінно, майже без помилок в обробці паливних обчислень, рухався закладеним курсом. Шостий, як і очікували члени екіпажу, наказав летіти до сектору QUF-01-03-99, звідкіля, за результатами аналізу сигналів, транслювалася реклама Казино.

— Це не буде легкою прогулянкою, — розвідник свердлив поглядом свої просторові пістолети. — Ой, не буде…

— Я це розумію, — Бет сиділа майже впритул до Шостого, тихо говорячи йому на вухо. — Ми будемо не перші, хто туди дістанеться… Але навіщо я зараз сиджу та шепочу тобі на вухо?

— Бо ніхто не повинен нас слухати. А на кораблі лише в тебе є відповідний бойовий досвід, — відповідав Шостий так само пошепки.

Елізабет трохи посунулася, багатозначно подивилася на розвідника, а потім повернулася в ту ж позу:

— І?

— Те, що десь у секторі навряд чи будуть зачіпки — це зрозуміло й дурню, — Шостий вказав на мапу на столі.

Ціль подорожі знаходилася досить далеко від галактичних держав, у ближче до центральних систем Галактики.

— Там багато чорних дір та гравітаційних вирв… — відповідала Бет. — Я поважаю навички Аппо, але дорога туди… Під питанням.

— До Казино навряд чи хтось дістанеться, забагато перешкод, — пояснив Шостий. — А ось до джерела сигналу… Гадаю, що зустрінемо пройдисвітів з усієї галактики. Не одні ми такі розумні за сигнатурою шукати це місце.

Розвідник спробував уникнути прямого контакту зі смарагдовими очима найманки, але не вийшло. Занадто багато вже було сказано, а якась подоба довіри встигла сформуватися — саме час просити допомоги. Шостий це розумів, але сформулювати свою ідею до кінця не міг.

— Ми не за координатою летимо, чи не так? — Елізабет торкнулася плеча розвідника. — Шостий, що таке? Ти сам не свій з моменту, як ми мапу активували. Ти не можеш сказати прямо?

— Якщо я правильно зрозумів… — шепотів чоловік. — Чи підсвідомість мені підказала… У нас вже є остання координата.

Елізабет, не розуміючи суті сказаного, здивовано округлила очі:

— Як це?

— Скажімо так, ми маємо цю координату, але ми не можемо її використати. Для того, щоб наш пілот зрозумів, що саме за координата, потрібно йому стрес-тест влаштувати…

— Що-що? — пирхнула Бет. — Аппо? Він тут до чого?

— Він розказав мені про дивне видіння, яке побачив після Вегаса. Довго розповідати, — Шостий швидко стрибнув до дверей, ще раз впевнився, що нікого поряд нема, і повернувся за стіл. — Але видіння пов’язане із Казино. Проте Аппо каже, що ніяких координат не пам’ятає…

— А при чому тут політ у той сектор? — Бет вказала на мапу.

— Це моя остання спроба, — знесилено сказав Шостий. — Більше варіантів в мене немає. Якщо не вийде… Ви можете летіти далі, а я… просто здамся ГБР.

Настільки засмученим Бет Шостого ще не бачила. Чорні очі, до того такі пекельно-темні, ніби посіріли.

— Гей-гей, не будемо зараз про найгірший варіант, — Елізабет кілька разів штовхнула Шостого у хворе коліно. — Голова місії, нумо! Ти щось задумав, і це мені подобається більше, ніж здаватися поліції.

Чоловік крутив у руках зламаний генератор Опала, намагаючись зібратися докупи. Двиген Буревія під підлогою на мить застогнав так натужно, ніби розумів усю печаль командира загону. Шостий провів рукою по переборці і сказав:

— План дійсно є. І, з урахуванням всіх обставин… Будемо відриватися на повну.

— То що там за план такий? Капітане Макарський, може, посвятиш мене у деталі? — Бет сперлася на руку в очікуванні подробиць.

— Диви, — Шостий відклав генератор поля подалі та розвернув мапу, — спочатку ми…

***

Сектор QUF-01-03-99 мав досить низьку щільність систем. Всього, як виявилося, у цьому галактичному відстійнику налічувалося близько трьох десятків систем, а місць, звідки рекламний сигнал міг транслюватися, й того менше. Жак, Грем, Окіта та К3 у вісім рук, один центральний процесор та два збірники анекдотів намагалися скалькулювати приблизний маршрут сигналу та його сигнатуру.

Шостий не заважав їм, лише спокійно спостерігав за мозковим штурмом у кают-кампанії, іноді навідуючи пілота на містку. Розвідник уважно спостерігав за кожним членом команди, намагаючись подивитися на кожного під новим кутом. Ніхто не уникав пильного профайлінгу з боку чоловіка, але всі, крім Бет, зважали на його знервований стан. Такі настрої Шостому були до вподоби: «Най думають, що параноя в мене. Самі сильніше будуть нервувати».

Після кількох напружених ночей діапазон пошуків звузився з цілого сектору до двох місць. Про це сповістила Окіта:

— Без зайвої скромності скажу, що за результатами моїх розрахунків, маємо таку картину, — лоріанка активувала голограму у кают-кампанії. — Два потенційних місця. Перше: колишня радіолокаційна станція в трьох парсеках звідси. Друга: ретрансляційна хмара…

— Або ретрансляційна дронова хмара, — поправив дівчину Грем.

— Дякую, пане Лео, — Окіта мило усміхнулася старому. — Так, або дронова хмара… Знаходиться трохи далі… В п’яти парсеках. За умов аномалій гравітації, в середньому на шлях що до першого об’єкта, що до другого доведеться витратити три дні.

Вся команда подивилася на пілота. Хлопець перевів погляд кудись убік, але й там спокою не знайшов — з іншого боку в очі вдивлялася Тінь. У всіх було одне запитання, яке бриніло в повітрі: «Чи вистачить у Буревія міцності та палива на щонайменше два стрибки?» Аппо це прекрасно розумів, але чіткої відповіді не мав.

— Туди-то ми долетимо… — сперся він на долоню. — А от назад… До того ж, палива вистачить лише до одного з місць і ще зверху з десяток парсеків. Не більше. А нам ще до Казино летіти…

— Тоді… Гм… — Шостий задумливо втупився в голограму із записаною рекламою Ель-Пуерто. — Команда? Ідеї? Один стрибок — одне місце.

— Як щодо радіолокаційної станції? — видав Жак. — Вірогідність, що повідомлення транслювалося через дронову хмару, на мій погляд, низька. Скоріше вона лише підсилювала сигнал.

— Слушна думка, — сказав Грем. — До того ж, дронова хмара — це цілі астрономічні одиниці, наповнені сотнями й сотнями дронів. Навіть якщо реклама транслювалася звідти, знайти потрібний дрон… Підуть роки. А так… Що нам втрачати? До речі, не забудьте взяти генератори екранів, перш ніж зійдемо на поверхню.

— Це ті, над якими ти корпів останні кілька днів? — спитала Окіта. — Щось типу щитів для перестрілки?

— Угу, — кивнув Лео, вказавши на бляху ременя. — Я свій вже підготував…

***

Бет спостерігала за посадкою Буревія, нависаючи над Аппо і прокручуючи в голові слова розвідника. Шостий був правий, що на джерело сигналу злетяться усі — і поодинокі шукачі пригод, і головорізи, і казна-хто ще.

Сідати прямісінько поряд із комплексом радіозв’язку на астероїді у такому випадку не було хорошою ідеєю, тому команда лише залетіла у поле генератора атмосфери та тихенько сховала Буревій за великою скелею. Шостий з якоїсь причини вимагав присутності усіх членів екіпажу поряд, тому довелося поспіхом перефарбовувати броню, щоб ніхто з присутніх не здогадався про те, хто саме перед ними. Навіть Окіта влізла у старий обладунок Бет.

Грем навідріз відмовився від звичайного обладунку, але Шостий таки змусив його натягнути бодай важкі кевларові пластини під одежу. Жак виявився більш поступливим та без зайвих сцен натягнув на себе запасний прикид пілота. Лише короткий плащ залишив на борту.

Радіолокаційна база виглядала як невелике містечко під ковпаком атмосферного поля. На відміну від астероїдів у системі NX, тутешня поверхня була більш гладкою, замість каміння під ногами відчувався важкий космічний пісок.

— Не зважайте на зовнішній вигляд, — сказав Грем з-під своєї автоматичної маски-шолома. — Всі нутрощі ретранслятора розташовані під поверхнею.

Загін дійшов до величезних відкритих дверей, очікуючи, що місцеві охоронці зреагують, але, як виявилося, жодних охоронців тут і не було.

— О, зальотні! — до групи прибився якийсь хлопчисько. — Ви також шукаєте Казино? А чому всі у шоломах? Тут же повітря є!

— Ми втратили наші легені через аварію на шахті, — промовив Грем.

Біловолосе дитя зі страхом в очах витріщилося на команду, але швидко усміхнулося:

— Зрозуміло! А я тут з батьком! Тут більшість поверхів вже обшукали, крім найнижчих…

Компанія поступово просувалася в глибини. Зальотні шукачі скарбів поступово обносили всі рівні, виносячи із собою навіть обшивку технічних приміщень.

— А ти знаєш, — Окіта подивилася на хлопчика через свою маску із прозорим візором, — що там взагалі… Хтось вже дістався казино?

Дитина з цікавістю роздивлялася лоріанку, аж поки не видала:

— Добра дівчино, які в тебе прекрасні очі! Такі… Аквамаринові…

— Окіто! — гаркнув Шостий, який вже встиг досить далеко відійти від команди.

— Так знайшли щось? — дівчина знову подивилася на хлопчика.

— Ні, — знизав він плечима. — Дурні тіки те й роблять, що намагаються через маяки стрибнути.

— А за ними що? За тими маяками?

— Як що? — усміхнувся хлопчик своїм майже беззубим ротом. — Чорні діри, звичайно!

***

— То що за план в тебе, Макарський? — питала Бет, сидячи в каюті розвідника.

— Потрібно зупинити час…

— Хе, добре, — дівчина підняла руки догори. — Я думала, що в тебе справжній план.

— Ти не зрозуміла, — Шостий прибив Бет поглядом до стільця. — Пілот ледь не загинув на Вегасі під час вибуху двигена, але щось його врятувало. Ти пам’ятаєш зелені іскри? Ті блискавки у момент, коли Аппо, як виявилося, все ж опинився у човні.

— Ну… Щось таке було, так, — закивала Бет, насупивши брови від цікавості.

— Потрібно повторити фінт. Пілот вже має потрібну координату, але не може згадати. Зробимо схожі умови — ситуація на межі життя та смерті, вибухи, небезпека для пілота та його друзів… До того ж, саме після цього у хлопця було видіння.

— Все ґрунтується на припущенні, що це «щось» врятує Аппо? — Бет відкинулася на кріслі.

— Так.

— А якщо він загине?

— У нього є Тінь. Ймовірніше, що загинемо ми, — Шостий підійшов до ілюмінатора та торкнувся скла.

— І як це зробити у тому секторі?

— Вочевидь, нарватися на таку бійку, щоб у того щось не було варіанту не втрутитися, — зітхнув розвідник. — Аппо з якоїсь причини став центральним елементом цієї загадки і більше… Більше ми нічого не зможемо зробити. Зненацька напасти на нього, хіба що. Але Тінь… Істота його захистить, тому доведеться йти в лобову.

— Звучить не дуже…

— Ага, — протягнув Шостий. — Але тут така халепа… Або нас приб’є влада, або головорізи, або ми нарвемося на джекпот. Якщо щось не з’явиться, Аппо точно… врятує щонайменше Окіту та Жака. Можливо тебе. Цього достатньо. Але життя одного розвідника та одного старого діда проти шансу на розгадку… Здається, угода досить вигідна.

***

Ілюмінатор згас, а перед очима замайоріло світло ліхтарів.

— Спускаємося нижче?

— Угу, — відповів Шостий вченому, натискаючи кнопку ліфта.

Радіолокаційна база нагадувала мурашник. Десятки й десятки людей та інших видів про щось жваво спілкувалися, обдирали обшивку, різали метал на частини та щось шукали у системних терміналах. І хоча народу було вдосталь, на тлі гігантських приміщень колишньої радіолокаційної бази могло здатися, що тут лише поодинокі мандрівники.

Бет зловила момент, поки команда відволіклася на стовп вогню по інший бік ліфта, та прошепотіла Шостому в радпром на особистій частоті:

— Нас роздеруть, якщо дізнаються, хто ми… Боже, Шостий, сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Це буде швидка смерть, — розвідник зітхнув під шоломом.

— А Окіту навіщо з собою брати? Зовсім молода…

— Щоб була додаткова мотивація для Аппо та його Тіні.

— Ну ти й паскуда…

— Розвідник, подруго. Розвідник, — поправив Бет Шостий.

Команда рухалася вперед, не звертаючи уваги ні на кого. А от на них в якийсь момент почали коситися деякі особливо зацікавлені відчайдухи. Крім того, проходячи черговий атріум, Шостий помітив ще й тіні тих, хто вже почав мовчазне переслідування команди.

— Шостий… За нами… — тихо казала Бет.

— Ш-ш-ш, — просвистів розвідник. — Знаю.

Все складалося непогано, аж поки за наступним рогом загін не зіштовхнувся із бандитами Щелепи. Кілька хгаварів із піратськими нашивками голосно вилаялися у бік нібито необачних подорожніх, але нічого не зробили.

— Шостий, ми ж прямуємо до терміналів зв’язку, так? — питав Лео.

— Так-так, друже, саме так, — спокійно відповідав чоловік.

— Хе… Фух, я вже думав тойво, — зніяковіло усміхався під маскою Грем. — Ну, може, я щось не так зрозумів під час летючки. Дістанемося туди, а я почаклую над передавачем сигналу, щоб дізнатися звідкіля…

— Так, якщо не буде цілої черги таких самих охочих, — обірвав старого розвідник.

Шостий зупинився неподалік від технічного проходу, який вів прямісінько в широченну силову шахту, де тих самих терміналів було щонайменше три. «Може, щось дізнаємося і без бійки… — думав чоловік. — Хоча нащо тоді взагалі сюди приперлися?»

По той бік коридору проглядалася кругла платформа, наче створена для кругової оборони — майже повністю вона була оточена невеликими укриттями, здатними витримати сотні бластерних та кульових снарядів. Розвідник моментально зрозумів, що це саме те місце. «Глуха кругова оборона. Маленький місток до коридору. Ідеальний тупик».

— Що саме ти не зрозумів? — чоловік повів за собою команду до одного з терміналів на платформі.

— Ну… Гм… — Лео здавався дуже схвильованим. — Наприклад, навіщо нам сюди взагалі летіти, — старий знов широко усміхнувся, але очі виражали скоріш смертельний переляк. — Може, дійсно було краще до дронової хмари…

— Старий? — Шостий уважно, дуже уважно подивився на Грема.

Вчений ще мить пометушився й видав:

— Вибачте, щось я трохи трухнув… — Лео випрямив спину. — Трохи вже старий… Та й той хлопець у Тарбунарі… — дід наблизився до терміналу та почав щось набирати на клавіатурі.

— Шостий, — сказала лоріанка, оглядаючи платформу та відкриті балкони шахти навкруги, — ти впевнений, що нам потрібно саме тут…

Навколо все затихло, повітря наповнилося важким відчуттям смерті. Атмосфера була настільки тягучою, що, здавалося, можна було відрізати шматки часу-простору звичайним ножем.

— Це команда Буревія! — донеслося з одного з балконів. — Конфедерація обіцяла амністію за них.

— Куди ти завів нас?! — Жак вхопив Шостого за руку, але той лише штовхнув його у живіт.

— Туди, де…

Шостий не встиг завершити фразу, адже майже з усіх сторін одночасно відкрили вогонь по команді.

***

Перші десять хвилин загін більш-менш вдало тримав оборону, але дощ зі снарядів, дронів, куль, бластерного вогню та казна-чого ще поступово вибивав з них усе лайно. Ситуацію трохи рятували захисні екрани, які тонкою аурою кружляли навколо кожного члена команди. «Дякую, Лео, — думав розвідник. — Непоганий прилад вигадав».

Зайнявши глуху оборону, Шостий зустрівся поглядом із Бет. Дівчина вказала на скроню, вочевидь, натякуючи на особистий канал зв’язку.

— І чого ти досяг? — Бет ледь встигала цілити вдалечінь. — Я думала, що є хоча б якийсь план!

— Це й є план! — Шостий від бойової подруги не відставав, прикриваючи її спину.

— Тінь ще тримається, навіть Окіта ще на ногах!

— Завдяки тобі, — розвідник зробив пірует, ухиляючись від якогось важкого снаряду. — Я чув, як ви перегони влаштовували по нижній палубі. Яке-не-яке, а тренування!

Чоловік почув, як найманка видала під шоломом щось дуже схоже на короткий смішок.

— Дихалка в неї гарна, ще хвилин десять витримає. Але далі?

— Імпровізуємо…

В останній момент Шостий ледь встиг відскочити від велетенської кулі вогню, яку запустила Тінь.

— Якщо ми загинемо, Макарський… — Бет дістала з-за спини важку бластерну рушницю. — Я знайду тебе на тому світі і вб’ю ще раз!

— Агов! — волав Аппо. — Ти спеціально вибрав місце, звідки неможливо прибити цих паскуд? Я не можу цілити аж на ті балкони!

Шостий на мить зупинився, щось відчувши спиною. От-от мало щось статися, і це було зовсім не те, чого розвідник очікував. «Прохід… Назад до основних коридорів… Дідько!»

Тільки чоловік закінчив про себе думку, з коридору, звідки команда прийшла на платформу, почали вивалюватися головорізи різних сортів та видів. У ті секунди в голові Шостого лунало: «Дурень, Шостий, дурень! Загубив команду, загрався в шпигуна!»

Наступні хвилини розтягнулися. Розвідник встиг побачити, як спадають захисні екрани з команди, як Жак обпікся об розпечену гвинтівку, як Тінь з останніх сил створювала стіну перед Окітою та Аппо, як Бет кружляла між снарядами, намагаючись відповідати супротивнику хоча б точковими пострілами, як Грем, старий, але незламний, цілив у ворога майже навмання.

«Дурень, дурень, дурень! — подумки Шостий лупцював себе по голові, а в реальності відстрілював черговому загарбнику кінцівку. — Невже так безглуздо загинути? Невже зараз… Невже я не побачу Землю?»

Саме у той момент, коли навала нарешті прорвала оборону, а розвідник відчув, як хрустить ще ціле ліве коліно, звідусіль пролунав заповітний вигук, який Шостий вже не очікував почути:

— Час зупинив свій хід!