Іржаве Серце

Окіта не одразу зрозуміла, що відбулося, але чомусь вона з’явилася на тому ж місці, де прийняла на себе удар генерала. Як і Жак. Як і Бет. Навіть Лео — той був живий та майже здоровий.

— Що? — Хідроу похитнувся. — Ні-ні, Серце ж показало…

Генерал почав трусити та стукати приладом то об стінку, то об кам’яний стіл біля вікна. Він, як навіжений, ходив колами, навіть не звертаючи уваги на присутніх. Мімік, який супроводжував генерала, з явним подивом на обличчі розтанув сумною темною хмаркою.

— Ні-ні, воно показало мені, як має бути, а зараз… — шипів м’ясник, намагаючись розтрощити заіржавілі пластинки Серця. — Це неправда… Ви, — він подивився на Бет, Жака та Окіту, які повернулися після розчинення у світлі, — не мали вижити!

Усе приміщення поступово вкривалося товстим шаром іржі. Аппо разом із Шостим рефлекторно відстрибнув від найближчого острівця циндри, проте Лео зупинив їх:

— Вона для нас безпечна.

Команда не без радощів дивилася один на одного — всі, за винятком Грема, виглядали чи не краще, ніж на початку подорожі. Повністю рана на скроні старого не зникла, але замість кривавого місива залишилося кілька глибоких подряпин. Мить спокою порушили оперативники Конфедерації, які увірвалися у кімнату, вклавши генерала обличчям у підлогу.

— Де адмірал? — важко зітхнув Шостий.

— На орбіті, — старший з оперативників відсалютував загону. — Бій продовжується. Зачекайте мить, зараз завершимо з генералом, а трохи згодом віддамо прилад.

Окіта нарешті дозволила собі видихнути, проте стіни швидко почали тиснути на скроні. Зловісна іржа продовжувала поширюватися приміщенням, але ніхто не звертав уваги. Уся команда, включно з оперативниками та навіженим генералом, поводилася так, начебто все абсолютно нормально і те, що сталося, відбувається з ними ледь не щодня.

Аппо зняв шолом та просто спостерігав за тим, як генерала намагалися закути у наручники. Окіта ж усіма силами ловила погляд пілота, але хлопець ніби спеціально відводив очі.

Дивне відчуття десь глибоко у грудях не давало спокою — все це здавалося погано зрежисованим спектаклем, у якому навіть Окіта була лише одним з другорядних персонажів. І хоча ця довга історія нарешті добігала свого логічного фіналу, полегшення не наставало, а тягар з плечей не падав. Увесь шлях видався аж занадто складним.

— Серце? — спитав Лео. — Я правильно почув? Віддадуть?

— Я вмовив адмірала, — задоволено видав Шостий. — Будеш головою за цю штуку відповідати. Себто, будеш її оберігати та досліджувати скільки заманеться подалі від галактичних війн.

— То… — у старого очі на чоло вилізли. — То Конфедерація…

— Ні, вони все одно продовжать шукати інші артефакти, просто це Серце… — Шостий подивився на шматок іржі в руках генерала, — не має більше нікому нашкодити.

Теплий тембр Шостого та ледь помітна, але впевнена усмішка Бет змусили дівчину трохи заспокоїтись. Так, можливо, саме так відчувається завершення подорожі через Золоте Світло Серця, у якому Окіта зникла хвилин десять тому — дивним, трохи химерним. Але усі живі та майже здорові.

— Ви з нами? — старший оперативник міряв кімнату кроками. — Чи на Буревії?

— А як скаже наш капітан, — Шостий штовхнув пілота під ребро. — Як капітан скаже?

— А-а-а, — потягнув Аппо. — Певно, що своїм ходом. Лише каналом зв’язку скажіть К3, щоб долетів, — хлопець подивився кудись у бік згорілого лісу. — А то РЕБ ніби вклали, а сигнал чомусь не доходить…

— Добре, тоді ми пішли, — оперативник подивився у бік своїх хлопців, які все ж оточили генерала зусібіч. — Вперед! Кавалерія вже чекає. До речі, — він знову звернувся до пілота, — виходьте з північного входу, там радіації майже немає. Чомусь при детонації не зачепило той район.

— Дякую, — кивнув Аппо. — А взагалі там як?

— Дупа, — промовив інший оперативник у шоломі. — Рівень радіації такий, що можна підсмажитися навіть у захисному комплекті.

Окіта провела поглядом перших оперативників, коли відчула на собі цей злий, неприємний погляд. Вона уважно подивилася на генерала, у якого чомусь досі не забрали Серце — і саме тоді кімната наповнилася гидким зеленим світлом.

***

Свідомість увімкнулася абсолютно випадково. Лише коли хребет сповістив про болюче падіння, Окіта підірвалася з місця. Навколо панувала розруха, каміння та залишки споруди лежали просто неба, формуючи чудернацьку піраміду.

Першим шоком став високий гул у вухах — нічого іншого вона не чула. Дівчина спробувала спочатку прочистити вуха, потім протерла потилицю. Коли на руках побачила власну кров, то спочатку навіть не здивувалася.

Спалах. Крик. Знову тиша. Вигуки невідомою мовою. Знову тиша. І так раз за разом. Навколо метушилися люди, бігали наче коні, не помічаючи дівчину на гострому камінні, гасали повз неї. Вона не могла зрозуміти, скільки пройшло часу, але пам’ять повернулася швидко. Короткий погляд на небо підтвердив здогадки — Окіта все ще не покинула супутник газового гіганта. Дівчина насилу піднялася, оглянулася.

Вона сиділа на полі по той бік цитаделі. Там, де радіація менша, як і казав оперативник.

— Аппо! Шостий! — кричала Окіта, але звук з голосових зв’язок не виходив. Чи то їй так здавалося?

Розвідника вона таки побачила: він витягував з-під завалів найманку та інформатора. Окіта вже збиралася рушити до них, коли по той бік цитаделі пролунав черговий вибух — і уся місцевість втонула під хвилями важкого пилу. Люди навкруги швидко перетворилися на силуети, а Окіта, не придумавши нічого кращого, взялася шукати інших членів команди. Вона підбігла до найближчої купи каміння та почала її розкорчовувати голими руками. Незважаючи на біль, на шкіру, що здиралася ледь не з м’ясом з долонь, вона розкидала камінь за каменем, намагаючись побачити під уламками бодай когось.

Першим дівчина знайшла вченого — той ніби просто спав під наметом з землі та каменю, але чомусь пульс зовсім не промацувався.

— Ні-ні, він просто… — шепотіла з усмішкою дівчина. — Лео Грем ніколи б не загинув.

Щось змінилося після цієї знахідки. У реальність того, що відбувається, вірити взагалі не хотілося. Вона перейшла до іншої купи каміння, яка чомусь тягнула до себе. Розуміючи, що саме тут ще живим може ховатися пілот, вона обережно, ледь торкаючись породи, знімала каміння, аби не потривожити його.

— Один за одним, — дівчина прокусила нижню губу до крові. — Один… за… одним…

Спочатку вона побачила його локони. Каштанові кучері змусили дівчину з полегшенням зітхнути — він тут. Вона продовжила обережно знімати породу.

За мить обличчя пілота побачило теплий захід сонця. Чомусь воно було аж занадто блідим, але чого не буває, коли лежиш під купою кам’яного сміття? Коли тонкі пальці зняли величезний шмат породи з грудини, то мовчазний крик застиг десь у гортані.

Вона погано пам’ятала, як її знайшов розвідник, як ледь зміг її відірвати від пілота. Вона не пам’ятала, що саме тоді робила — чи то кричала від болю, чи то голос тоді остаточно зірвався. Розвідник прикрив її собою, коли пролунали наступні вибухи. Ще за кілька нескінченно довгих хвилин нарешті прибув Буревій; чоловік запхав її у салон, але вона вирвалася — бігла до хлопця під камінням, знаючи, що йому ще можна допомогти.

Однак у розвідника наче й серця не було. Він повернув її назад, зачинив у каюті та якомога швидше стартував. Дівчину роздирало зсередини: як розвідник міг покинути друга, з яким пройшов такий шлях? Як можна залишити його помирати під купою каміння?

Добре вона запам’ятала, як марно старалася вибратися з каюти, як намагалася вкоротити віку. За вікном мрійливо майоріли зіроньки, а по той бік переборки, у капітанській каюті, мав бути той хлопець із зеленувато-карими очима. Той, з ким вона втекла зі страшної станції.

Запам’ятала дівчина і першу мовчазну вечерю у компанії все того ж чоловіка-розвідника та дроїда в людській подобі. Тоді їжа погано лізла, але колишній капітан корабля вважав, що всі найкращі рішення приходять на повний живіт. От вона і поглинала боби у томаті.

Перед очима проносилися станції, планети. Дівчина якось адаптувалася, навіть намагалася незграбно жартувати, проте все одно бачила в очах свого напарника-розвідника якусь дивну печаль та біль, яку не могла проінтерпретувати.

Кілька разів на борт поверталася знайома руда красуня із рукою на перев’язі, проте дівчина ніяк не могла згадати, звідки вона її знає. Руда найманка проводила з нею час, довго про щось говорила. Іноді красуня називала їй якісь імена, але вони вислизали з пам’яті. Вона дуже-дуже хотіла згадати і людей, про яких руда розповідала, і події, але чомусь не могла цього зробити.

Лише коли після чергової посадки на якійсь віддаленій колоніальній планеті дівчина заснула у своїй каюті, увесь тягар пережитого повернувся одним довгим спогадом.

***

— Скільки ми в дорозі? — з широко відкритими очима Окіта стояла над койкою Шостого.

Той аж підскочив від несподіваного нічного візиту.

— Господи, — чоловік натирав очі. — Все нормально? Ти як?

— Скільки. Ми. В. Дорозі? — ще раз тихо спитала лоріанка.

— Три тижні, — Шостий важко зітхнув та подивився на дівчину.

— А де ми зараз?

— Новий Тарбунар. Ми тут колись опала прибили, найманця із генератором, — розвідник подивився на дівчину. — Зараз за паливом залетіли. Місця знайомі, тож я подумав…

Окіта визирнула в ілюмінатор — на небі сяяли всі вісім місяців, наповнюючи прохолодним світлом пусті вулички невеликого містечка-столиці.

— І… Довго я була… Ну, така, — Окіта спустилася стіною на підлогу, обхопивши себе руками.

— Яка «така»? — спитав Шостий.

— Як у мареві.

— А, — розвідник почухав вже досить пристойну бороду. — Ну, ось близько трьох тижнів.

— Я сильно… Що я робила?

— Переважно затяжна важка істерика, яку тільки ґнаданом вдавалося вгамувати. Потім, близько тижня тому, вдалося тебе зняти з нього, — Шостий натягнув свій кітель та всівся поряд.

— Багато поганого наговорила?

— Ні, зовсім ні…

— Не бреши мені, — Окіта подивилася на Шостого. — Я ж благала повернутися? Казала, що… — голос затремтів. — Що він живий…

— Так, — відповів розвідник. — Але це нормально, не кожного дня бачиш свого хлопця з розірваною…

Болючі картинки промайнули в голові:

— Не треба, — важко промовила Окіта. — Без деталей.

— Не пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Тому і без них.

Вони ще деякий час посиділи, поки Окіту не зморило. Шостий відніс її до каюти, а сам попрямував за цигарками та кавою до космопорту — після цієї довгої подорожі розвідник знову запалив, як паровоз. Наступного ранку він знайшов її на пляжі біля моря.

— Слухай, я розумію, що ти марила, але… — Шостий присів поряд. — Але ми не могли врятувати ні його, ні Лео. Там травми несумісні з життям. Бет з Жаком дивом вижили під час каменепаду, — чорні очі чоловіка втомлено втупилися в обрій. — Я ледь встиг витягнути їх.

— Я розумію, — Окіта підняла червоні від сліз очі. — Я все розумію.

— Моя провина, — сухо сказав розвідник, дістаючи цигарку. — Якби не я зі своїм проханням допомогти…

— Всі знали, на що йшли, — Окіта вихопила пачку і також взяла собі тютюнову паличку. — Це, як його називають… — Шостий підніс вогонь до цигарки в зубах дівчини. — Дякую. Це супутні збитки. Кожен з нас міг стати, — вона випустила гіркий дим з легень, — цими збитками.

— Ні, Окіто, — Шостий втупився в море. — Це втрати. І вони незворотні, а не супутні. Для мене. Для тебе.

— А може й для Галактики? — спитала Окіта, ледь стримуючи сльози.

— І для неї також.

Солоні хвилі тихо плескалися, змушуючи двох останніх членів загону перемкнути фокус уваги. Тут, біля все ще прохолодного весняного моря, все відчувалося якось інакше — начебто нічого й не сталося, ніби й не було цієї подорожі довжиною в життя.

— Я думаю, — Шостий подивився на корвет. — Він хотів би, щоб корабель належав тобі…

Сонце повільно підіймалося з-за обрію, вітаючи усіх живих із новим днем. Тарбунар поступово прокидався, а на понівеченому фюзеляжі Буревія тихо співала маленька зграйка пташок. Черговий день починався — але вже без надій чи марних мрій.

— Дідька лисого, — дівчина відвернулася. — Нащо мені корабель, кожен міліметр якого нагадуватиме мені про… — сльози гарячою хвилею потекли щоками, але голос не здригнувся. — Про Аппо.