Іржаве Серце

Сигма слухняно залетіла в стикувальний відсік. Десь вдалині блимала одинока лампа аварійного освітлення, залишаючи на долю секунди усе приміщення у темряві. Її світло ледь пробивалося через густу завісу чорного пилу, що стояла у повітрі.

— Так, мабуть, прогулянка справді буде цікавою, — підсумував Аппо.

Поки К3 вимикав окремі системи Сигми перед виходом, Аппо уважно вдивлявся в ілюмінатори, намагаючись знайти хоча б якісь ознаки корабля Грелла. Зрозумівши, що через товщу пилу не вдасться побачити що-небудь далі власних рук, пілот сказав:

— К3, залишаєшся тут. Стеж за кораблем. Будь-який рух — відразу ж доповідай.

>Так, капітане.

— Я увімкну маячок на своєму костюмі — стеж за моїм переміщенням. Не знаю, скільки часу це триватиме, але якщо мене не буде занадто довго або я перестану виходити на зв’язок — навіть не думай мене шукати.

> Сарказм: будьте більш оптимістичним, капітане — якщо Ви загинете, то мені хоча б не доведеться витягувати Вашу /цензура/ з чергової колотнечі.

— Добре, друже, — сказав Аппо, усміхнувшись.

Пілот відкрив кабіну, переліз через крило й обережно зіскочив на підлогу. За його спиною кабіна автоматично зачинилася, а дроїд на прощання махнув рукою-щупом. Аппо приклав праву руку на шолом у скроневій частині та активував передавач зв'язку — тепер дроїд міг чути його лише через приймач, адже між ними було щонайменше кілька сантиметрів обшивки корабля.

— Як чути? Перевірка зв’язку.

>Сигнал чіткий, без перебоїв.

— До речі, частота, на якій я говорю, закрита?

>Шифрування універсальне. Декодер вбудований у програмне забезпечення вашого костюма.

— Зрозумів, починаю рух, — сказав Аппо і рушив у бік того, що можна було здалеку прийняти за прохід у якийсь коридор.

Пройшовши з десяток кроків, пілот озирнувся, аби пересвідчитися, що з кораблем усе гаразд. На свій подив, крім ледь помітних обрисів нічого не було видно — пил повністю поглинув силует винищувача.

— Чорт би мене взяв ще раз працювати з Греллом чи його родичами, — сердито сказав Аппо і рушив далі.

До темного проходу під аварійною лампою залишалося буквально кілька метрів, коли хлопець раптом перечепився об металеву балку й упав.

— Це що таке… — пілот підняв голову. — К3, чуєш?

>Так, господарю.

— Я, здається, знайшов корабель Грелла. Подивися на сигнатуру маячка.

Крізь пил у повітрі виднівся легкий космічний корвет, який, як і казав Грелл, дійсно чимось нагадував Буревій. Аппо обійшов корабель кілька разів, уважно вивчаючи обшивку. Завдовжки метрів двадцять та у ширину десь десять — класичний легкий корвет.

Не було нічого незвичного, крім тієї плісняви, що вкривала увесь фюзеляж корабля. Серед дивних візерунків незрозумілого біологічного матеріалу пілот помітив якусь блакитну лінію на одній з посадкових стійок корвета.

Діставши бластер з кобури, Аппо обережно стер дулом шар плісняви, з-під якого з’явився добре знайомий кожному пілоту галактики символ. На стійці красувалася синя пташка-емблема розвідників Конфедерації Об’єднаних Систем.

— Герб розвідників… Дуже цікаво, — пілот приклав руку до скроні, знову активувавши приймач. — Що там із сигнатурою?

> Корабель справді відповідає основній сигнатурі маячка, але не є першоджерелом сигналу.

У пам’яті спливла фраза Грелла: «Головне для вас — слідувати за сигналом маячка». Дещо стало на свої місця, і логічні висновки не дуже сподобалися пілоту. «Мене послали не за кораблем, а буквально за іншим маячком».

Про всяк випадок хлопець спробував штурмувати двері корвета, хоча розумів, що, ймовірніше за все, вони зачинені. Аппо дістав бластер та вистрілив у панель управління дверима. Заряджена плазма лише розплавила панель.

— Дідько, — хлопець ледь встиг відскочити від крапель гарячого металу.

>Що сталося?

— Я вирішив, що буде логічно вистрілити в панель управління дверима корвета, щоб відкрити їх.

>Сарказм: мені здається, що ця ситуація ілюструє вираз «недоумство та відвага». При тому в повному обсязі.

— Так, друже, саме так.

Ще кілька хвилин пілот просто стояв поряд із гермодверима корвета. Усі думки зводилися до втечі. Ідеальний момент для цього настав — покинутий фрегат, вкритий незрозумілим біологічним матеріалом, сам по собі є однією великою проблемою. До реальності хлопця повернув вантаж Буревія та необхідність його доставити замовнику.

— К3, а що саме каже сигнатура маячка?

>Джерело сигналу знаходиться в глибині фрегата. Орієнтовний напрямок – технічний коридор, вхід у який знаходиться поряд із вами.

— Зрозуміло. Що ж…

Хлопець підійшов до отвору в стіні, що вів у коридор. Він зупинився прямо перед входом, раптово відчувши якесь давно забуте почуття, від якого трохи похитнувся. «Темряви злякався?» — спитав Аппо сам себе та зробив крок у темряву проходу.

Опинившись всередині, пілот озирнувся. Пилова завіса залишилась позаду, ніби відсічена невидимою межею — коридор був чистим, навіть стерильним.

— Добре, — пошепки сказав Аппо, — К3, прийом.

>Капітане, прийом.

— Вмикаю тепловізор.

>Чи не доцільніше буде увімкнути ліхтар?

— Щось мені підказує, що світло нам тут не допоможе. До речі, мене видно на твоїй мапі?

>Сигнал чіткий, дуже добре вас бачу.

— Прекрасно, кінець зв’язку.

Візор на секунду осліпив пілота яскравим спалахом приладу теплового бачення. Перед поглядом Аппо постав холодний та дуже довгий коридор. Колись тут бігали зграйки техніків та інженерів, але зараз він був порожнім. Повільно, навіть обережно, хлопець ступав вперед.

Теплова сигнатура була абсолютно звичайною для корабля в аварійному стані. Лише з глибин корабля лунав стогін старих переборок, що рухалися під власною вагою. Зважаючи на все, на борту Відчайдушного справді нікого не було.

— Дідько, як же холодно, — у цей момент пілот думав про те, що все ж потрібно було перед початком цієї дурацької пригоди встановити теплоізоляційний шар у костюм.

***

Коридор кілька разів змінив свій напрямок, але жодного приміщення чи відгалуження не було. Час від часу про себе нагадував металевий корпус корабля: і що глибше заходив пілот, тим гучнішим ставав скрегіт. Здавалося, що це не просто корабель, а помираюча тварина — кожен її «подих» супроводжувався приголомшливим виттям сталевих легень.

>Капітане, як успіхи?

— Поки нічого, К3. Йду вже десять хвилин, ніяких приміщень чи чогось ще. Попереду тільки якесь випромінювання, але не теплове. Вимикаю тепловізор.

Тепловізор вимкнувся, очі пілота наповнила непроглядна темрява. Секунда, дві — очі поступово адаптувалися. Справді, попереду на переборці відбивалося слабке червоне світло. Таке ж саме аварійне світло, що і у стикувальному відсіку.

— Продовжую рух, кінець зв’язку.

Візор знову запалав, переливаючись то синім, то зеленим відтінком. Пілот легким кроком пробирався до джерела світла. Кут падіння світла швидко дав зрозуміти — джерело знаходиться у невеличкому приміщенні, першому відгалуженні на шляху.

У ніс вдарив трупний сморід — важкий, насичений запах гниття, що посилювався з кожним кроком. Легким рухом пілот натиснув кнопку біля гомілки та загерметизував костюм.

Хлопець підійшов майже впритул до дверного отвору та притулився до стіни. Навколо панувала тиша, навіть гучні переборки замовкли. Тільки якийсь тихий свист лунав з технічної кімнатки. Цей звук був схожий на те, як здувається повітряна кулька, майже ритмічний. Ніби… Ніби хтось важко дихав.

Це могло пояснити сморід. Аппо про всяк випадок дістав бластер та обережно визирнув з проходу. На тому кінці маленької кімнатки, серед купи мотлоху, у червоному світлі аварійної лампи виднілося тіло. Понівечене, у жахливому стані. Частина скафандру була відсутня, з-під його залишків виступала подряпана шкіра зі страшними ранами. На гомілці істоти щось рухалось.

Аппо придивився та насилу стримав блювотний рефлекс: «щось» виявилось купою білих жирних хробаків. Істота важко підняла голову та подивилася прямо на пілота.

Це була людина. Звичайна людина, чоловік. Очі повністю запливли, капіляри полопалися так сильно і так щільно, що очі здавалися повністю чорним. Губи облізли білими пелюстками сухої шкіри, а в щоці зіяла величезна діра, через яку проглядалася щелепа. Фіолетовий бойовий скафандр, немов хижий звір, впивався в шию нещасного.

Пілот підійшов ближче до чоловіка:

— Гей, ти живий?

— Поки що, — пролунав протяжний, стомлений бас.

— Ти з команди Грелла, чи не так?

— Типу того, — людина закашлялася. — Якщо ти прийшов допомогти, то вже запізно.

— Бачу. Нумо, — пілот дістав з сумки автошприц із морпиною та всадив у ціле передпліччя. — Так краще?

Людина захитала головою, а згодом затихла. Дихання вирівнялося, голова перестала безпорадно висіти. За хвилину він знову відкрив очі.

— Живий? Дякую… Дякую за знеболювальне. Мене звати Олекса, — чоловік більш осмисленим поглядом подивився на пілота. — А тебе як?

— Аппо.

Хлопець уважно вивчив ушкодження та підтвердив свої попередні здогадки: чоловікові залишилось жити кілька годин. Але було дещо, що зацікавило пілота набагато більше, ніж травми, несумісні із життям. На правому плечі людини була нашивка, на якій красувалася синя пташка.

— Як розвідника Конфедерації занесло спочатку на Астру, а потім сюди?

— Я цю Конфедерацію, — людина подивилася на пілота, — на одному місці вертів.

— Я просто спитав, — Аппо знизав плечима. — Що тут сталося? Чому ваш корабель пустий?

— Тому що Грелл — жирна сука… Тому, що… — людина знову зайшлася кашлем. — Як ти сюди дістався?

Аппо показав маячок, який дав йому Грелл та додав:

— Вочевидь, я на твоєму кораблі сюди прилетів.

— На Сигмі? Грелл, падлюка. Казав же не чіпати, — сумно сказав Олекса.

— Вибач, мене просто змусили сісти за його штурвал. Якби не… — Аппо склав пальці у формі пістолета та приставив до скроні. — То хрін би я летів на ньому.

— Знаєш, було б не дуже правильно казати щось людині, яка тобі знеболююче дала перед смертю, — Олекса спробував усміхнутися.

— Так що тебе привело сюди?

— Кажу ж, Грелл-зараза, — відсік розвідник.

— Це я зрозумів, а докладніше?

— Грелл нас сюди відправив, бо один з його фрегатиків зник, поки метал звідси крали. Тому ми тут, трясця і опинилися, — розвідник скривився від болю.

— Ще морпини?

— Ні-ні, хрін з ним, — чоловік заплющив очі та продовжив оповідь. — Зрештою, якщо скоротити останній тиждень… Сигнатура доносилася з цього корабля.

— І ви пришвартувалися тут?

— Ага. Шукали довбнів Грелла. А потім… Спочатку зник Ігор, наш пілот. За ним Жела та Рой. Залишився лише Віннок та я.

— Дай вгадаю, — пілот присів поряд із Олексою. — Отой пил у повітрі…

— Так, — зітхнув розвідник. — Але це не пил. Це спори міміка.

Від цієї істоти Аппо здригнувся. «Що? Мімік? Тут? Їх же винищили ще до мого народження».

— Якого… І ви в повному складі…

— Ага, були інфіковані. Як ти зрозумів вже, Ігор не просто так зник. Зіжрав його мімік. Його рештки ми з Вінноком знайшли біля кімнати зі зброєю. Жела з Роєм попалися біля ангара на протилежному боці Відчайдушного. Віннока ця потвора захапала поки ми йшли до корабля. А я, як бачиш, — Олекса подивився на свої поранення. — Вирішив живим не даватися.

— Але мімік тебе не з’їв. Це дивно.

— Немає нічого дивного. З’їсть, коли дух з мене вийде, — розвідник втомлено закрив очі і продовжив. — Моя тобі порада, хлопче — гати звідси. Якомога швидше. Забирай свого корабля у Грелла і рви кігті з Астри.

— Це ти послав сигнал тривоги? Той що «Оминайте Астру».

— Га? Ні, не знаю про це… Може то якась видумка муріанця…

Аппо нічого не відповів. Наявність міміка пояснювала загибель команди, але взагалі не давала відповідей про те, навіщо насправді Грелл відправив сюди своїх кишенькових рейдерів. «Жодних слідів сміттярів тут немає, корпус загалом цілий, — думав хлопець. — Щось вони тут робили, але Олекса правди мені не скаже».

— Як він виглядає, цей мімік? — спитав пілот.

— Знаю тільки те, що набагато більший за міміків з легенд. А так я навіть побачити нічого не встиг, все наче в тумані.

Повисла тиша. Аппо розмірковував над тим, що тільки що почув. Олекса ж важко дихав та намагався якось зібратися до купи.

— Гей, Аппо, — чоловік знайшов в собі сили в останній раз підняти голову. — Є прохання. Навіть два!

— Що хочеш?

— Порибалити хочу страшно, — на обличчі Олекси з’явилася весела усмішка, — дуже хочу.

— Ну, це реалізувати трохи складно з урахуванням обставин, — пілот сумно зітхнув та продовжив. — А друге що?

— Ти можеш залишити старого солдата помирати тут. Твоє право. Але я бачу, що ти не боязкий хлоп. Сам приперся на цю посудину та щось шукаєш…

Аппо розумів до чого веде Олекса. Ставати тим самим героєм, що вбиває свого пораненого товариша, він не хотів. Побачені розвідником якості хлопця також реальності не відповідали — від небезпеки Аппо намагався триматися подалі, від проблем намагався тікати.

— Закінчи мої страждання. Будь ласка, — на очах розвідника навернулися сльози, — я відчуваю кожен рух цих клятих хробаків, а кожен подих — просто жах. Я так більше не можу. Я мав загинути у битві, а не гниючи у цій дірі.

Пілот мовчки слухав його. Одна справа — вбивати бандитів, які намагаються прибити тебе, інша — закінчувати життя людини добровільно. «Може передозування морпиною влаштувати? Ні, навіть на Буревії стільки препарату не знайдеться».

— Аппо, подивись на мене, — Олекса відволік увагу пілота від важких думок. — Будь ласка. Клянуся, на тому світі я замовлю за тебе слівце, якщо допоможеш.

Рука сама стиснулася на рукояті бластера. Пілот повільно підвівся.

— Не вірю я у «той світ», — голос пілота тремтів, а горлянка неприємно свербіла.

— Дарма не віриш. У космосі тільки віра й рятує, — Олекса заплющив очі, — а коли все закінчиться, то постав за мене вудку десь на річці. Якщо після смерті щось є, то навідаюсь… — зітхнув чоловік. — Порибалю…

Аппо намагався зібрати всі сили та спрямувати їх на гачок бластера. Він довго вагався, слухаючи хрипи помираючого розвідника, але, зрештою, виконав його прохання.