Іржаве Серце

Шостий отямився, коли тіло неслося кудись вниз. Ще не відкривши очей, чоловік зрозумів — навколо коїться щось страшне. Через закриті повіки він бачив яскраві, болючі спалахи, у вуха вдаряли залпи артилерійської зброї.

Але він летів! Не сидів в окопі, де йому було саме місце, не тримав у руках рушницю, не слухав команди Ервіна. Ні, він летів кудись, відчуваючи всім тілом спопеляючий жар.

«Де я? Що коїться?» — пролунало в голові. Від почутого спиною побігли неприємні мурахи, Шостий на мить навіть дозволив собі злякатися. Цей внутрішній голос йому не належав, хоча й лунав з глибин черепної коробки.

Він намагався закричати, відкрити вуста, але м’язи не слухалися розвідника, а руки безпорадно билися об тіло. Так само він намагався й відкрити очі, але повіки надійно приросли одна до одної.

— Ти прийшов, куди бажав, Натане, — донеслося з усіх сторін одночасно. — Та чи знайшов ти те, що шукав?

Спина боляче приклалася до гострого каміння, але життєво важливі органи, на щастя, не зачепило. Рот та очі в один момент повернулися до нормального стану.

Навколо творилося фірмове пекло. Люди та нелюди бігали у різні боки, підпалені наче факели. Крики розпачу та болю нищили барабанні перетинки не гірше керованих авіаційних бомб Альянсу, тому першим ділом Шостий заткнув вуха пальцями та відкрив рот якомога ширше.

Погляд мимоволі впав на власну броню. Якийсь футуристичний обладунок кольору темного мармуру із характерною червоною рискою через усю праву руку був начищений до блиску. У цьому тьмяному відображенні можна було побачити все, що творилося навкруги.

— Ти прийшов, куди бажав, Натане, — знову пролунало прямо у голові. — Ти бачиш тут омріяний мир? Ти бачиш тут спокій? Заради цього ти погубив свою єдину, справжню команду? І заради цього погубиш мільйони живих істот? Заради чого ти прийшов сюди? Здається, твій шлях починався із того, щоб уникнути різанини…

— От халепа, — протягнув Шостий, відмахуючись від землі, що летіла звідусіль. — Аппо! Дурень! Активував-таки Серце.

— І завжди це робив, у всіх можливих всесвітах, — заговорили небеса і розверзлися страшним білим сяйвом.

Але замість світила Шостий побачив не зірку, не Бога чи ангелів. Прямо перед його очима повільно оберталася вона — планета Земля, покинута людством майже триста років тому.

— Твій шлях, — шепотіли спалені дерева, — не починався і не завершиться Іржавим Серцем.

Шостий не міг повірити у те, що бачить. Ціла, неушкоджена планета виглядала не так, як людям розповідали у школі. На ній вирували урагани та шторми, але вона… квітла.

Зачарований цією картиною розвідник забув про безлад навкруги і просто пішов кудись у бік планети. Він бажав, щоб це марево не закінчувалося, він хотів опинитися там — бодай на мить зазирнути у справжній дім людства, торкнутися руками вологих чорноземів, омити руки у солоних водах морів.

— Та чи справді ти… бажаєш цього?

Шостий спіткнувся та впав у якесь криваве місиво. Мимоволі він зазирнув у цю огидну калюжу — і побачив своє відображення. На ньому були не просто нові обладунки, ні. З плечей важким ланцюгом звисали адміральські погони. У той момент чоловік запримітив іронію: він стояв на колінах по лікоть у крові, вимазаний багном та блювотними масами, на ньому був блискучий обладунок, а прямісінько над головою сяяла мрія його життя. Мрія, яка перекривала собою усі моральні орієнтири.

— Ти готовий пожертвувати мільйонами, щоб знайти шлях додому?

Калюжа заповнила червоно-чорним смородом увесь простір до самого обрію. Всі люди, нелюди, окопи, каміння — все зникло. Залишився лише Шостий на колінах.

Рукою він спробував намацати дно, але відчув якусь дивну текстуру, ніби дно було вкрито тонкими нитками чи волоссям. Один за одним з-під поверхні кривавого океану почали з’являтися знайомі обличчя — батька, матері, друзів. За ними випірнули холодні обриси адмірала Андерсона, Мірни, побратимів та посестер. Навіть бойові товариші, про загибель, а особливо життя яких він встиг забути.

Останнім зʼявився Ервін. Командор стояв із ритуальною шаблею у руках та злісно споглядав розвідника.

— Ти обереш їх?! Чи нас?! — Ервін направив зброю на Шостого.

— Ти — марево, не більше, — відповів чоловік, але рука чомусь намацала таку ж шаблю на поясі.

— Ти обереш покинуту Землю? — очі Ервіна палали пекельним полум’ям. — І плюнеш на всі надбання людства?

— Марево, напущене Іржавим Серцем, — з останніх сил Шостий відвів руку від ефесу шаблі.

— Байдужість — злочин, зрада — смерть, — процідив Ервін, наближаючись до Шостого. — Поставив власну мрію вище наказів. Вище людства. Вище нас. Вище мене.

— Показуй що завгодно, — вигукнув Шостий кудись у бік примарної Землі, яка також забарвилася у багряні відтінки. — Я не буду битися із привидами.

— Байдужість — злочин, зрада — смерть, — з-за спини Ервіна випірнув пілот, вгризаючись хижим поглядом у Шостого.

— Байдужість — злочин, зрада — смерть, — з-за Аппо вийшла уся команда Буревія.

Навіть мертві навкруги заговорили. Всі повторювали одне й те саме, навіть загиблі друзі — своїми пробитими зв’язками вони додавали мерзенних дисонансів у цю какофонію.

— Байдужість… — Шостий відчув спиною, як Тінь м’яко мацала його кінцівки. — Байдужість — це смерть.

Лише присутність Тіні змусила розвідника здригнутися. Ця потвора і в реальності, здавалося, розуміла набагато більше, ніж показувала, а у цьому мареві саме вона мала абсолютну владу навіть над Шостим.

— Забудь про Землю, Натане, — пролунало в голові. — Прийми себе тут. Не думай, що звідси можна втекти.

Тінь ніжно торкнулася шиї розвідника, і тепла кров полилася на блискучий обладунок. Від гострого болю у горлі Шостий забув і про Серце, і про пілота. Усвідомив він себе лише через цілу вічність.

Десь далеко забриніли низькі труби, гулом пробуджуючи мертвий океан. З-під води рівними рядами крокували Легіони, а на їх чолі йшов той самий адмірал у чорному обладунку. Він не пам’ятав імен, він вже не міг згадати обличь — лише вів за собою людей кудись за обрій. Обрій, який був ще темнішим та злішим, ніж червона безодня, з якої вони всі вийшли.

***

Вона кружляла у танці одна. Посеред величезного холодного атріуму. Костюм-броня не рятував — кістки відчували легкий морозець, а ніс, судячи з відчуттів, ряснів червоною плямою.

— Шкода, що нікого немає, — Елізабет робила один пірует та, наче вода, перетікала в інший. — Цікаво, а Окіті сподобалося б тут?

Найманка зупинилася та ще раз подивилася через прозору стелю у небо. Зіроньки ніжно сяяли, грайливо підморгуючи, а серед них снували метеори — зорепад на цій планеті був у самому піці.

— А Аппо? — Бет закинула голову ще вище. — А… Шостому?

Не тільки з Окітою її пов’язували сестринські почуття. Навіть такий сноб, як Шостий, викликав у неї якусь невимовну повагу та щире захоплення. Про пілота й казати було нічого — у ньому вона давно вже бачила радше брата, ніж коханця. Нехай технічно він і був колишнім.

— А Грему? А К3? — Елізабет поморщилася. — Яке дурне питання. Що взагалі може сподобатися роботу?

— Чогось ти зовсім не згадуєш про мене, — пролунав позаду знайомий голос марміра. — Про шпигунів та наставників згадується в останню чергу?

Навіть зараз ця істота — а Бет не могла сказати, до якої саме раси відноситься мармір — була в своєму фірмовому балахоні.

— Про тебе у першу чергу згадую, — Елізабет усміхнулася та вже збиралася обійняти старого знайомого, коли зрозуміла неправильність того, що відбувається. — Ага-ага, — дівчина вихопила пістолети, — так я і повірила, що мармір прийшов до…

Вона огледіла атріум з прозорою стелею та стінами.

— Де я?

— Там, де повинна бути, — з-під балахона засяяла зловісна усмішка.

Мармір клацнув пальцями, а підлога вилетіла з-під ніг Бет. Руде волосся перекрило собою увесь навколишній простір, але вже за мить найманка бачила у метушливих пасмах короткі кадри.

Спочатку з небес спускалися янголи, трансформуючись на яскраві кулі зі світла та падали на людей, що стояли на якомусь жовтому полі. Потім ціла армія інсектоїдних циверів штурмувала міста на поверхні Терри-2. Навіть мертві покоління людей піднялися на захист нового дому землян — про це свідчило різноманіття військових форм на цих живих трупах, — але й цього було недостатньо, щоб стримати навалу.

Далі Бет побачила себе з боку на якомусь десантному корветі у компанії пілота та Шостого. Довго фокус уваги на цій картинці мозок втримати не зміг — і події остаточно злилися в один нескінченний калейдоскоп.

Болючий удар головою привів дівчину до тями. Вона билася не на життя, а на смерть із Аппо. Цей пілот чимось відрізнявся від того хлопця, який завів її до вежі Казино, але Елізабет ніяк не могла зрозуміти, чим саме. На мить дівчина злякалася, що замість бою вона займається пустими роздумами, але рука наче сама собою намацала на стегні ніж та всадила його Аппові точно у шию.

Попри очікування, пілот не впав. Навіть очі не закотив. Він впився очима у Бет та легким рухом дістав зброю з шиї. Тілом хлопця рікою полилася кров.

— То що ти хотіла сказати? — Бет відчула слова Аппо глибоко в голові. — Що не проти повернути все назад?

— Ти… Ти повинен був загинути, — дихання перехопило від цього дійства. — Ти не можеш вижити, я перебила тобі сонну артерію.

— Може й так, — Аппо вирівнявся й став вище самого себе на голову чи дві. — Але ж живий. Чого не скажеш про тебе, — хлопець легким рухом зірвав з себе шкіру на обличчі.

Бет застигла із німим криком на вустах. Замість мʼязів побачила інше знайоме лице — генерала Аарона Хідроу. Чоловік розпотрошив залишки чужої шкіри на собі, ніби це був просто шар одягу.

— Зрада дорого тобі обійдеться, мила, — Аарон протягнув свою жорстку долоню до губ Бет. — Але не бійся, кохана. Я з тобою… Я подолаю поріг життя та смерті, і ми будемо з тобою… — генерал притиснув дівчину до свого слизького від чужої крові камзола. — Разом. Назавжди…

Елізабет намагалася вирватися, але нічого не могло допомогти. Залізні обійми тримали її міцніше, ніж будь-яка чорна діра бідолашне світло, яке не може втекти під дією приливних сил.

— Здохни, покидьку, — дівчина щосили вкусила генерала, але не відчула у роті нічого, крім гіркого попелу.

— Та чи не було тобі добре зі мною, лисиця? — замість Хідроу над Бет нависала торіанка Зухра. — Чого ти біжиш від мене?

Від цього калейдоскопу близьких знайомих Бет почало нудити. Вона відчувала цей майже тваринний жах перед ними усіма — хоча десь глибоко в душі розуміла, що це лише привиди, марева минулого. Дівчина намагалася вирватися з обіймів Зухри, але мільярдерка, здавалося, тримає ще сильніше, ніж тримав до того генерал. Ще за мить торіанка перетворилася на до біса знайому руду красуню.

— Ніколи проблема не була у них, — солодко співала найманка, вимазуючи Бет своїм огидним слизом. — Це ми бажали не того і не від тих. Але ще не пізно відкинути цю маячню. Політаємо, Буре? Політаємо разом?

Очі двійника запалали рожевим вогнем. Найманка ще сильніше притислася до Елізабет, закручуючи їх обох у смертельному танці:

— Політаємо, Бет?

У момент, коли дівчина майже прийняла свою долю, а очима потекли пекельно гарячі сльози, вона відчула неймовірну легкість. Слиз з перевертня кудись зник, а всі фантомні фігури несло кудись за обрій — Пекельний Вирій забрав їх усіх з собою. Буря зайнялася над горизонтом.

Вона неслася й неслася, не знаючи жалю. Старі чи діти, жінки чи чоловіки — Буря не знала страху, адже вона скинула окови, що тримали її. Вона неслася над річками й полями, вільно проходила гори та не вщухала навіть за межами атмосфери. А за мить Буря вже поглинала зорі, цілі системи. Навіть чорні діри на заваді не були.

Вона так неслася й неслася, аж поки не вщухла десь за межами відомого Всесвіту — у місці, якого вона ніколи не знала.

***

Павуки бігали з місця на місце. Не було спокою їм — павутина ніяк не жадала плестися. З-поміж інших виділявся один павучок, який порався на межі своїх можливостей. Він ткав і ткав, аж поки, абсолютно випадково, не зав’язав петлю навколо своєї шиї.

— А! — вигукнув Жак, боляче вдарившись головою об компʼютер. — Якого…

Інформатор сидів у своєму офісі на Шибенику. Все, що передувало цій ночі, здавалося лише далеким сном — якісь скарби, якесь Казино, якісь військові. Аппо повинен був зайти з хвилини на хвилину, але чомусь тягнув.

— Що він знову вигадав? — Жак підійшов до дзеркала та поправив шевелюру. — Невже знову якийсь дурнуватий сюрприз готує?

— Сюрприз!!! — з тіней погано освітленого офісу вистрибнули всі разом.

І Аппо, і кохана Меліса, і Окіта, — навіть Шостий із Бет нагрянули сюди, щоб привітати його з днем народження. Жак застиг, насолоджуючись цією феєрією. Навіть найманка прийшла. Ну дива. Та ще й старий Лео прибув — на своєму високотехнологічному візку для людей з хворобами ніг.

— Друзі! — інформатор пригорнув усіх до себе. — Дякую!

— Зарано дякуєш, — Аппо легенько вдарив друга у бік. — Попереду ще подарунки.

Це був найкращий день народження у цілому житті. Ні, навіть у всіх інших можливих і неможливих життях не було події кращої за цю. Вони їли, пили, грали в ігри — переважно у різні види карт та шахів, — та просто спілкувалися.

— А тепер… — така ж чорнява, як і Жак, Меліса, змовницьки відсунула від себе шматок торта. — А тепер, коли майже всі вже подарували свої подарунки, настала моя черга!

— Мел! Мел! Мел! — скандувала компанія за столом.

Дівчина дістала з-під стола маленький кольоровий пакунок.

— Я… — запнулася дівчина, шукаючи своїми карими очима підтримку в інших гостей. — Не знаю, чи… Коротше, я не знаю, чи будеш ти радий такому подарунку, але… — і протягнула пакунок Жаку.

Кімната затихла, і ця тиша інформатору не сподобалась.

— Ви знаєте, що там? — Жак оглянув присутніх.

— Ні, — в один голос відповіла чоловіча частина присутніх.

— Так! — радісно повідомила жіноча частина колективу.

— І я також! Я знаю! Пані Окіта сказала! — радісно сповістив К3, заходячи в офіс-квартиру.

— Нарешті, К3, — незадоволено кинув Аппо та вихопив з рук дроїда коробку. — Так, Жак, ти відкривай подарунок Меліси, а свій я потім вручу.

— Аппо! — ображено кинула Окіта. — Я думала, що то був наш подарунок. А тепер виявляється, що в тебе ще один?

— Друзі! — гаркнула Меліса.

Команда притихла. Жак із захопленням подивився на найкращу жінку у всесвіті — вона могла і вислухати у скрутну хвилину, і екіпаж Буревія заспокоїти.

— Отже… — хлопець усміхнувся і обережно відкрив пакунок. — Матір Божа…

— Що там? Що там? — Лео намагався побачити своїми старими очима, що саме запакувала Меліса.

— Це правда? — Жак намагався одночасно не втратити свідомість і не осушити найближчий келих оковитої.

— Так… — протягнула Меліса, винувато потупившись в підлогу. — Ти не радий?

— Ні, — відрізав Жак. — Я найщасливіший у цілому світі! — він почав обіймати та цілувати кохану.

— То що там було? — незадоволено видав Шостий, наминаючи салати.

— Десятий тиждень, — відповіла Бет та показала два пальці.

— Йоу, — сказав Лео, який тепер виглядав на свій справжній поважний вік. — А він точно з цим впорається? Жак-то із собою інколи не справляється.

— Впорається, — Окіта поклала голову на плече пілоту. — Куди ж він дінеться?

Жак їх вже не чув. Що йому ще потрібно було для щастя? Кохана жінка, нормальна робота без криміналу, по-справжньому вільний від Конфедерації та Альянсу Шибеник, команда Буревія, нехай і на достроковій пенсії, а тепер і… бажана дитина.

Але павуки знову набігли всією зграєю, заповнивши і офіс, і навіть очниці хлопця. Вони виїли все — спогади, цілі, мрії. Це нашестя, навала винищила все живе, винесла по цеглинці навіть Шибеник, залишивши лише тонкий остов станції сумно обертатися у космосі.

Одинокий павук ніяк не хотів полишати ці залишки колись шляхетного місця. Він споглядав зелену туманність, яка нікуди не ділася. Роздивлявся зелені блискавки. І лише невимовний смуток за чимось нездійсненим зжирав його зсередини.

Він оговтався, коли зрозумів, що усі родичі давно покинули цю систему, залишивши павучка сам на сам із холодним космосом. Лише дивний ангел спустився із Туманності Шибеника, пригорнувши істоту до себе:

— Твій шанс ще не втрачений, Павуче, — співала важким басом білосніжна фігура. — Твій шанс попереду. Використай його. І побачене тобою… — ніжні крила оповили павучка. — Побачене стане правдою, — ангел зазирнув у всі його вісім очей. — Але не намагайся протистояти нам. Не йди проти Серця.

Павучок побачив жахливий вибух, в якому гине якийсь чорнявий хлопець. Молодика розривало на шматки, кістки боляче ламалися, а шкіра, наче віск, плавилася.

— Не намагайся йти проти течії, Павуче, — голос важкими трубами заволав у вухах. — Інакше твоя Доля піде проти тебе.