Іржаве Серце

Нарешті, після сотень років у забутті, останній концерт у покинутому Казино завершився. Відгриміли канонади пострілів, замовкли скрипки, одинока співачка завершила свою пісню, навіть сумна гітара… Навіть сумну гітару нарешті поставили у дальній кут. Усе завершилося — саме так, як і мало завершитися ще багато років тому.

Уцілілі мисливці на привидів розбрілися галактикою хто куди. Вони мали багато слів один до одного, але через невимовний біль ці слова так ніколи і не пролунали. Та й фінального акорду химерних пригод вистачило, щоб будь-які слова здавалися зайвими.

Людина, яка більше за інших жадала торкнутися забутих скарбів Казино, знайшла у його руїнах лише попіл минулого. Одна маленька фішка — ось і все, що залишила по собі таємнича легенда, створена Жозе Фонтейном. Після битви на супутнику газового гіганта, яку в народі прозвали Різаниною-заради-миру, Павук повернувся до своєї павутини — і ще сильніше затягнув вузол на шиї людей, які, на його думку, були винні у тому, що сталося.

Час від часу, коли на Сталевій Квітці видавалася тиха ніч, а жінка спокійно засинала, Павук тікав з квартири. Але замість темних кутів, де зазвичай він шукав секрети, хлопець прямував до одного горища у Старому місті. Там, у холодному сяйві зеленуватої туманності, він намагався розгледіти сліди від двигена Буревія, який, як завжди обіцяв друг, буде добре видно саме з цієї точки. Але час минав, а двох білосніжних рисок-слідів на небі так і не було…

Руда Буря в обличчі звичайної людини з незвичайними здібностями зникла майже тоді ж, коли божевільного Генерала визнали винним у держзраді — заочно і посмертно. Ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати ці звинувачення, адже єдина людина, до якої зрадник відчував хоча б щось віддалено схоже на любов, просто розчинилася серед нескінченного вирію зірок і планетарних систем.

Інколи люди балакали, що Буря перейшла на бік ворога, а хтось казав, що вона — лише жертва обставин або взагалі вигадана пропагандою особистість. Втім, і перші, і другі були неправі. Буря зникла просто тому, що хотіла. Вона прекрасно знала все, що про неї говорять, прекрасно знала й те, що розвідники йдуть по її слідах навіть у темряві, переслідують її у тінях. Але це вже не мало значення.

Вчергове тікаючи від правосуддя, Буря інколи згадувала про те, що не завжди була стихійним лихом — і про людей, які, самі того не бажаючи, перетворили її на те, чим вона стала. У ті миті її серце невимовно боляче стискалося — щоб наступної миті розум заткнув волаючу душу ще на кілька днів. І все одно її мучили жахіття. Жахіття про покинуте казино та невимовне бажання довести, що вона чогось варта…

Кесар так до кінця і не зрозумів сенсу послання Іржавого Серця. Він повернувся додому, зустрівся зі старим другом та коханою, знову йшов у бій, знову брав участь у небезпечних місіях на території ворога. Йшов вперед. Болючі спогади про нещодавні події інколи озивалися у штучному меніску — але він намагався не зосереджуватися на них.

Єдиний, хто прийшов у Казино не за нагородою, а за покликом долі, він продовжував свій рух серед зірок у дивній… тиші. Тиша дарувала йому спокій та розуміння, але душа інколи сильно сумувала за Буревієм. Сумувала за командою, про яку він ніколи не мріяв, але частиною якої він став. Розривалася від тягаря провини.

Попри наповнене подіями життя, щось глибоко всередині Розвідника не відпускало марення, яке показало йому Іржаве Серце. Не відпускали й пусті мощені вулички, якими він крокував до Шпилю Казино разом зі своєю справжньою сім’єю…

Поет облаштувалася на Сталевій Квітці, але якомога далі від Павука. Вона знала, що ця людина неодмінно дізнається про те, де саме вона створила собі тиху гавань, але зайвий раз не світилася. Складнощі повністю самостійного, одинокого життя дещо притупляли біль та спогади про подорож на борту Буревія, але один дроїд завжди нагадував їй про те, ким вона стала та який шлях пройшла.

Згодом Поет зрозуміла, що й сама стала бранкою Казино. Її не полишав жаль та смуток через втрачені можливості та згаяний час. Вона відчувала, що, хоча її тонкі стопи ходять пелюстками Сталевої Квітки, душа її залишилася десь там — біля Іржавого Серця на Шпилі, яке показало Поету те, що вона не мала побачити.

Інколи серед спогадів з’являвся до біса знайомий силует. Силует настільки рідний, що, здавалося, достатньо протягнути руку, щоб відчути його тепло. Але завжди він зникав, тільки-но Поет намагалася доторкнутися до нього — просто танув та залишав її одну на площі біля зруйнованої церкви, під червоною хмарою, яка дбайливо вкривала старе Казино та охороняла його від несподіваних гостей…

Старий Відлюдник розчинився між прохолодними променями зірок, розтанув у часі-просторі. На батьківщині про нього майже ніхто не пам’ятав — лише стара ID-картка на шостому поверсі рідного університету нагадувала про те, що він взагалі колись існував.

Про Старого лише інколи говорили цивери на маленькому базарі далекої планетарної станції десь на теренах нової галактичної країни. Малі та дорослі згадували дивакуватого чарівника, який колись дуже давно допоміг їхнім предкам прокласти шлях до зірок. Проте ці розмови передавали лише знеособлений образ, що мало нагадував те, ким та чим насправді був Старий.

У пам’яті місцевих залишився сивий чудернацький чуб та шкіряна куртка кольору сирої землі. Він зник — розчинився у повітрі так, ніби його й справді ніколи не було ані в цій галактиці, ані в будь-якій іншій. Лише стіни Казино на коротку мить визнали в ньому щось знайоме, рідне — та й вони досить швидко забули про примару далекого минулого…

Пілот. Кур’єр. Аппо. Людина, яка стала однією з трісок, кинутих у багаття вікової війни. До Казино його вела найпростіша з ймовірних причин — прославитися не у битві, а у відкритті. І його бажання справдилося.

Шлях, який проклав Кур’єр до Забутої системи, назвали Дугою Пілота, і всі астронавти галактики намагалися… Уникнути цього шляху. Льотчики-аси галактичних держав визнали, хоча й посмертно, відвагу людини, яка наважилася порушити закони логіки та фізики й не тільки проклала, а й сама пройшла шлях до Казино від початку та до самого його кінця.

Ті ж ентузіасти, які намагалися дістатися Дугою Пілота до Казино, зникали. Поступово авантюристи облишили спроби потрапити туди — хтось навіть казав, що прохід до Наддалеких регіонів тепер охороняє привид хлопця на такому ж примарному кораблі. В інших легендах, які переповідали один одному бандити з усієї Галактики, неодмінно згадували про дивну потвору, яка супроводжувала Кур’єра. Балакали, що вона пережила Різанину і тепер мандрує у пошуках винуватців смерті свого власника.

Проте більша частина Галактики знала про пілота виключно з маленького напису на величезній галактичній мапі. Ніхто не міг згадати для чого та для кого він проклав той маршрут, що шукав у тих землях та що знайшов. Ніхто не міг згадати і його послання. Крім Поета та Павука, про Кур’єра згадував лише Шпиль одинокої вежі — і хоча генератор струму майже вийшов з ладу, щось змушувало стару лампу мерехтіти серед хмар, наче маяк. Маяк, який попереджував необережних шукачів пригод про те, що краще оминати це місце.

Чи чули ви колись про… Ні, в Галактиці вже немає людини, яка хоча б раз не чула про Казино десь у Наддалеких регіонах. Всі чули легенду про нього, легенду про його прокляття та про його скарби. А після Різанини до фольклору додалася ще одна легенда — про шукачів пригод, мисливців на привидів, які приборкали буревій, попри здоровий глузд повернулися до богом забутого місця й відкрили людям правду.

Правду про те, що інколи легендам варто залишатися легендами. Що навіть маючи виграшну комбінацію на руках, дуже просто втратити все однією невдалою ставкою. Що інколи ціна скарбів вимірюється не кредитами, а спогадами про час, який був покладений на їхній пошук.

А Казино так собі й стоїть… Десь далеко-далеко, так само оповите червоною хмарою. І хтозна, може справжні його скарби все ще чекають на того самого шукача пригод? Втім, дістатися цього загадкового місця нескладно. Й навіть залишити його… не проблема. Забути — складніше.