Іржаве Серце

— Що на цей раз? — Аппо добив чергову чарку горілки.

— Дещо більше, друже, — радісно проголосив Жак.

— Тихіше, розбудиш Окіту.

— До речі, а хто вона така? Хтось казав, що ніяких жінок більше в моєму житті! — глузував інформатор.

Його карі очі весело вигравали у тьмяному світлі приміщення.

— Та, — відмахнувся пілот. — Механік. Кмітлива дівчина.

— Ну диви, — серйозно промовив Жак. — Я все-таки за друга переживаю! Ще одного твого розставання я не переживу.

— Та йди ти… — тихо сміявся Аппо. — Так що за справа?

— А тобі все розкажи!

— А ти спробуй, — пілот підлив чарку.

— Це остання! Я більше ні-ні, — Жак дивився на напій так, ніби то була не горілка, а сеча.

— Як знаєш.

Пілот не міг зрозуміти, чому після майже пів літра чистого самогону будь-якого помітного ефекту не спостерігається. Ані втома від сьогоднішнього нескінченного дня, ані голод, ані будь-що ще не могло змусити свідомість хоч трохи розслабитися. Тіло вимагало відпочинку не менше, ніж Окіта, а от мозок працював ніби на максимумі можливостей. І лише дивні масляні тіні десь на самому краю поля зору дивно споглядали хлопця. Споглядали так само, як і той клятий мімік з Відчайдушного.

— Мені здається, що я натрапив на дещо більше за все, що ми коли-небудь з тобою робили, — таємничо почав Жак.

— Слухаю…

— Ця історія починається з того, що…

— Я дуже втомився, друже. Не хочеш скоротити?

— Як завжди, — Жак ображено склав руки на грудях.

— Не ображайся, — пілот обійняв старого друга. — Знаючи тебе, ми ще три години проведемо у блуканнях інформаційними потоками…

— Добре-добре! — знизав плечима інформатор. — Мені здається… Я… — Жак озирнувся так, ніби поряд було як мінімум декілька головорізів. — Я знайшов дорогу до нього!

— До нього? Це до кого?

— До чого! Памʼятаєш легенду про старе казино…

— Я тебе благаю, — з усмішкою до вух сказав пілот. — Ти досі бігаєш за казками з дитинства?

Жак мовчки поліз кудись в глибини свого каптана. Хутким рухом молодик кинув долоню на тумбу і, ніби справжній фонускник, матеріалізував щось віддалено схоже на маленьку золоту монетку.

— Якого… — пілот подивився на Жака.

Той лише переможно викривив брови.

— Деталі згодом. Єдине, що скажу — це наш рубікон. Справа всього життя. Я… Тобто ми, за два кроки до безбідної старості…

Поки Жак вкотре розповідав про давно забуте казино на околицях галактики, пілот уважно розглядав золотий диск, який виявився зовсім не монеткою, а стилізованою фішкою. На гурті фішки красувався напис на старій людській мові, на аверсі — шпиль головної будівлі казино, а на реверсі — профіль Фредеріка Фонтена, засновника та власника втраченої легенди.

— Це не може бути правдою, Жак. Навіть якщо воно є…

— Воно є, друже. І ми будемо першими за два століття, хто зайде до нього.

— І на якому ти етапі пошуків?

— Ну… Скажімо так, я отримав реальні докази існування цього місця, — зніяковіло усміхнувся Жак.

— Ага, а я так розумію, що один з цих доказів знаходиться прямо переді мною, — пілот вказав на фішку.

— Ну типу того, — хлопець почухав за вухом.

— Блиск. Ну, що я можу тобі сказати…

— Я знайшов навігаційний маяк, який веде до невідомого сектора.

— Що-що ти знайшов? — від несподіванки пілот перейшов на шепіт.

— Навігаційний маяк, який веде до тієї самої системи, де знаходиться те, що ми шукаємо.

— Зачекай, як…

— Згодом. Все згодом. Я тобі пропоную долю — половину, якщо бути точним. Ми знайдемо те місце і…

— Скільки ми зможемо взяти? — перебив Жака пілот.

— Якщо рахувати імперськими монетами, то вистачить на декілька життів. Нам навіть не треба відкривати сховище та грабувати покинуте казино, — Жак взяв монетку та витягнув з-під тумби маленький хімнабор. — Ти думаєш, що це просто фішка?

— Ну… Так? Стилізована, але фішка.

Жак лише усміхнувся та капнув на металеву окружність якоюсь рідиною. В місці, де великий скол металу оголював внутрішні шари фішки, реактив спокійно вкривав поверхню предмету, не демонструючи жодної реакції.

— Це… — Аппо приголомшено дивився на фішку.

— Це золото 999 проби, друже.

— Звідкіля взагалі? Як? Коли? Де ця інформація була?

— Можу розповісти все, крім джерела. Інакше… Ну, тоді я б не був інформатором, — ласкаво усміхнувся захмелілий Жак.

Всередині пілота зайнялося полумʼя надії. Якщо оповідь друга правдива, то ймовірний куш вартий будь-яких складнощів. «Нарешті шанс на безбідне життя», — промайнуло в голові Аппо.

— Ти впевнений, що навігаційний маяк справний?

— Звісно ні, — сказав Жак. — Але тільки з нього можна дістати хоча б якусь більш детальну інформацію. Тому мені потрібен напарник, друже. Похєру в якому стані маяк — все найцікавіше знаходиться в ядрі його системи.

— Ай, дідько, — Аппо протер очі. — Спочатку потрібно відремонтувати Буревій. Дай мені тиждень.

— Чекаю! А поки що я спати. Закриєш квартиру, добре? - Жак накинув на очі капюшон свого каптана та відкинувся у кріслі.

— Надобраніч, Жаку.

— До зустрічі, друже… — пробубонів інформатор і солодко захропів.

Пілот тихенько підвівся з-за тумби та закинув в кишеню фішку з казино. «Залишився ремонт… Дідько, куди я лізу, га? Нічому не навчив останній вояж галактикою? Дурень».

Вже на шляху до виходу пілот згадав, що заходив сюди не один. Він поглядом просканував майже рідну квартиру у пошуках напарниці.

Дівчина згорнулася клубком на кріслі серед стелажів та солодко спала, обіймаючи шолом Аппо. Вдруге за день йому доведеться її виривати з обіймів сну, але час вже був пізнім.

Аппо обережно сів на край крісла та подивився у вікно. Стояла пізня ніч. Штучне світло на вулицях станції зовсім згасло, але яскраве зеленувате сяйво туманності гарно освітлювало все навкруги.

Пілот дивився через пильне скло на маленький клаптик нічного неба, який проривався через багатоповерхівки станції. На відміну від випадку з ліками для посередника, нова пропозиція Жака не виглядала авантюрою. Пропозиція була чистим самогубством. «Казино на околиці галактики… Яка ж маячня».

В голові спливали варіанти більш спокійного життя: кинути авантюри, відновити ліцензію пілота Конфедерації та піти штурманом на флот. Так і Окіту не доведеться наражати на небезпеку.

І хоча за останні півроку Аппо вже заробив більше середньостатистичного громадянина Конфедерації за три-чотири роки, але моральні та фізичні втрати були… Завеликими? «Чи варті ці гроші того?», — лунало в голові хлопця. Відповідь глибин розуму завжди була ствердна.

— Ти що, пив? — тихенько спитала Окіта.

— Га?

— Пив алкоголь, питаю, — повторила питання Окіта.

Вона все ще лежала із заплющеними очима та обережно натирала шолом.

— Та, трохи. Ти як?

— Сплю.

— Може будемо збиратися на корабель?

— Може сам підеш? Я так мріяла поспати, і ось нарешті… Твій дружок цей… Жак, так? Здається нормальний чувак. Ніхто мене тут не зґвалтує…

— Окіто… — Аппо обережно похлопав дівчину по коліну. — Пора вставати.

— Не хочу я…

— Ходімо вже додому.

Окіта розплющила очі та подивилася прямо на пілота.

— Ах, пілоте, — протягнула дівчина. — Ти не уявляєш як я мріяла почути цю фразу колись в своєму житті. Добре, пішли вже.

Пара тихо висковзнула з будинку Жака. Аппо, як і обіцяв, закрив двері ззовні.

— Тут завжди так холодно? — Окіта терла долоні одна б одну.

— Вночі холодніше. Так система опалення на станції працює.

— Хєрово працює.

— Згоден, — пілот підійшов до порожнього левітуючого паралелепіпеда із скошеними гранями та активував його дотиком пальця. — Так, а ось і наше таксі

Він простягнув руку дівчині:

— Давай, залізай.

Окіта обережно стрибнула з платформи на борт таксі, але замість металевої підлоги відчула лише пустоту. Швидкий погляд вниз змусив серце лоріанки зупинитися.

— Обережно! Тут летіти метрів двісті, — Аппо в останній момент схопив Окіту за руку та повернув її на місце.

— Дякую. Які плани на завтра?

— Завтра спимо та відпочиваємо. Коли встанемо, то йдемо на ринок шукати для К3 модулятор. Потім…

Тиха вібрація таксі та спокійний голос Аппо знову заколисали дівчину. Якісь плани, цілі, підготовка, нова пропозиція Жака — все це пройшло повз вуха Окіти. Вона дивилися через напівзакриті очі то на туманність, то на силует пілота, то на пропливаючі внизу будівлі.

Це все був просто сон. Щасливий сон чи жахіття? Важко сказати. Але Окіта розуміла, що за власною згодою стала на шлях, з якого вже немає вороття. Це на «Астрі» можна було відмовитися, добалакатися зі знайомими, відпетляти від обовʼязків. Але зараз чи то призначення, чи то доля, чи то рок, чи то випадковість вчепилися в неї та не збираються покидати до самого кінця.