Іржаве Серце

Команда віднайшла себе на тому ж місці, де пілот активував Серце — на Шпилі Казино. Сяйво дивного приладу згасло, але Іржаве Серце продовжувало повільно обертатися на постаменті.

— Ви… Всі це бачили? — спитала Бет.

— Так, — перелякано видав Жак.

— Угу, — протягнули інші члени екіпажу.

Всі застигли на місцях, ніхто не міг віднайти собі сили, щоб рухатися далі. Будь-який крок, здавалося, наближував до неминучого — до подій, що показало Серце.

— Спокійно, — сказав Лео. — Давай по порядку…

— Якому порядку? — не витримала Бет. — Ти хоча б знаєш, що мені показала ця хрінь?!

— І мені, — сказала Окіта. — Я… Просто…

— Нам усім… — прошепотів Шостий.

Аппо подивився на розвідника. Той стояв, потупивши погляд у підлогу, ледь стримуючи емоції. Пілот на мить спробував зазирнути у самого себе — жодного натяку на присутність Джошуа не було. Ба більше, навіть Тінь була на місці! Цей факт змусив хлопця видихнути.

— Спокійно! Це було лише марево! — гучно сказав Грем. — Не бійтеся сходити зі своїх місць, нічого…

— Ага, і я не зустрінуся з… — перебила вченого Бет, але сама швидко замовкла.

— Не зустрінешся! — вчений підійшов до найманки та легенько вдарив її по щоках. — Бет! Спокійно!

— А ти чого всіх заспокоюєш, — Шостий повільно дістав пістолет з кобури, — га? Що побачив ти? Я-от, наприклад, метафорично вклав мільйон людей для своїх цілей. А ти, Грем?

Аппо подивився на вченого, але той лише відвів погляд. Тоді пілот зрозумів, що старий або побачив щось таке, про що іншим краще не казати, або втратив щось співрозмірне.

— Лео, ти… — пілот наблизився до вченого. — Все в порядку?

Замість старого відповіла Тінь, ставши між ним та хлопцем.

— З ним щось не так, — сказала Бет, також схопившись за зброю.

— Спокійно, — Лео підняв руки догори.

— Більше ніяких тирад про Леонарда Ілліча Грема, — Шостий взяв вченого на приціл. — Що ти таке?

— Мене звати… ШІ Навігатор, — сказав Лео. — Я та Грем… Одна сутність. Неподільна, єдина сутність.

— Але чомусь зараз говориш ти, а не він, — кинув Шостий. — Що сталося?

— Я і є Грем, — вичавив з себе Лео. — Трохи… оновлений.

Аппо збирався втрутитися в розмову, коли відчув чиюсь присутність. Не близько — але у межах атмосфери рухалось щось зловісне та темне.

— І тепер я можу не тільки зупиняти час, але й…

— Друзі, я думаю, що до нас гості, — перервав старого Аппо. — Шостий, Бет, — хлопець показав Іржаве Серце у руці. — Потім питання до нього. Давайте вирішувати, що робити.

— У сенсі? — спитав розвідник.

— У прямому, трясця. Хто сюди може прибути, га?

— Генерал, — протягнули Шостий та Бет та переглянулися.

— Отож. Вирішуйте, що робити. Грем?

— Так? — зніяковіло відповів той, хто намагався бути схожим на старого.

— Твої думки? Ти ніби не хотів нікому взагалі віддавати Серце, — Аппо уважно вдивлявся у знайомі сірі очі. — Чи то попередній Грем так хотів?

— Ми хотіли, — поправив хлопця Лео. — І я… Певно я не виконав головну задачу, бо Серце було активоване тобою. Тому най Шостий вирішує.

— Яка ж така задача, пане Грем? — спитав Аппо.

— Не допустити твого прямого контакту із Джошуа, — втомлені очі подивилися на хлопця, очікуючи відповіді.

Короткого погляду вистачило, щоб з обличчя Грема зникла примара надії. Аппо хотів пояснити, що все нормально і навіть Тінь на місці, але його випередив Шостий:

— Тікати не варіант, ми вже у цунгцванзі, — сповістив командир. — Греме, я правильно відчуваю, що Серце деякий час неможливо активувати ще раз?

— Так.

— Тоді… імпровізуємо. Лише про одне я хотів би попросити, — Шостий взяв Серце до рук, запхав у мішечок та поклав під обладунок. — Востаннє попросити.

Настільки щирий, винуватий тон змусив усю команду затамувати подих.

— Це остання моя авантюра, як командира, — сказав розвідник. — Я лише прошу востаннє мені довіритися. Якщо все вийде, то вийдемо сухими з води. Обіцяю.

***

Передчуття пілотові не збрехало — за вікнами Казино вже виднівся довжелезний фрегат генерала. Команда йшла заіржавілим кишківником з коридорів наче до ешафоту. Усі розуміли неминучість того, що трапиться, але вдіяти вже нічого не могли. Хтось вже здався фізично, хтось — морально.

Екіпаж знов вів Шостий, мовчазний, але спокійний. Втім, навіть за цією завісою впевненості Тінь відчувала, як тремтять жижки капітана розвідки, як його серце вискакує з грудини. Ймовірно, Шостий волів зараз бути десь далеко, поряд із Мірною та Ервіном виконувати якісь складні завдання в глибокому тилу противника.

Лео також намагався тримати себе у руках. Старий ніби заспокоївся, відійшов від марення Серця, але побачене його вразило не менше, ніж непідготовлену частину команди. Щось ледь помітне, майже забуте зламалося всередині, зникло, ніби й не було. Він намагався осягнути масштаб цієї втрати, але це ніяк не вдавалося. «Лео? — питав Навігатор подумки, але ніхто не відповідав. — Чи дійсно ти зник? Може… Може все це насправді мета-фізична дурня… І я насправді ніколи не був Навігатором? Може я насправді — Леонард Грем?»

Роздуми перервав теплий вітерець, команда нарешті покинула стіни Казино. Десь вдалині вже чулися гучні команди солдатів, сяяли прожектори на тлі майже темного неба. Шостий зупинив екіпаж рукою:

— Я… Ми з Бет йдемо на поклін до генерала та звітуємо, що все пройшло успішно. Далі він, скоріше за все, розрахується з усіма вами просто тут, а потім, — розвідник розгублено перевірив артефакт під бронею, — ми з ним, а ви… Вільні.

— Це твій геніальний план? — зверхньо кинула Бет.

— Може ми якось проберемося до корабля та втечемо? — спитала Окіта.

— Ні, годі тікати, — відрізав Шостий. — До того ж, поки Серце неможливо повторно активувати, краще я буду поряд із генералом, а мої розвідники щось поки вигадають. До речі, Жаку, — розвідник вказав на інформатора, — краще тобі десь сховатися, поки ми балакаємо з Хідроу. Генерал тебе все ще хоче прибити.

Чоловік вже збирався піти у бік застиглого у повітрі фрегата, як з-за найближчого кута зʼявився цілий загін озброєних по самі ікла солдатів.

— За мною! — скомандував офіцер в темному шоломі із бірюзовим візором та прицілився у команду.

Зграйка мовчки підняла руки до гори та попрямувала за солдатами генерала. Перевага була на їхньому боці не тільки у кількості, але й у якості — еліта збройних сил Конфедерації, що служила особисто генералу, проблем з точністю не мала. Втомлений екіпаж Буревія змирився зі своєю долею та просто мовчки йшов, споглядаючи старе містечко.

Хідроу, майже на півтори голови вищий за усіх присутніх, включно зі своїми кремезними воїнами, виглядав більш ніж зловісно. Рум’янець з щік кудись зник, під очима майоріли глибокі синці, зачіска більше підходила генералу-відступнику з романтичних п’єс, ніж славетному воєначальнику. Лише зараз Лео помітив, що не тільки Хідроу якось недобре — навіть його солдати важко дихали, ніби тільки-но завершили десятикілометровий крос.

Броня особистої армії м’ясника також виглядала зношеною, а славнозвісний білосніжний кітель генерала давно втратив і свою білизну, і красу — нижня частина мундира була обірвана та вкрита чорним пилом.

— Я вирішив не чекати на вас, — Хідроу запнувся, побачивши Жака Лавіна. — Ти…

Лео очікував будь-якої реакції від хлопця крім тієї, яку він видав. Жак випростався, склав руки по швах і спокійно зазирнув в очі м’яснику.

— Та це дрібниці, Павуче, — відмахнувся Хідроу. — Галактика тебе сама приб’є. Отже, капрале Сиваченко, досить цієї дурні, — генерал вказав офіцеру, який привів команду. — Ми їх не розстрілювати будемо. Давайте швидше закінчимо із цим фарсом та розійдемося, ніби ніколи один одного не знали. Не усі, звичайно, — Хідроу багатозначно подивився на Шостого.

Розвідник окинув прощальним поглядом команду.

— Спочатку їхня плата, — голосно сказав Шостий.

Хідроу зміряв поглядом чоловіка та почухав вуса:

— Ти не у тому положенні…

— У тому, генерале. Тим паче, що вони свою частину угоди виконали. Відпусти їх.

Генерал важко протер очі, зітхнув та підкликав до себе одного з солдатів. Той вручив йому якісь папери та невеликий мішечок.

— Хто там? — Хідроу натягнув окуляри та покосився на команду. — Пілот Аппо, механікиня Окіта, вчений Грем… Тримайте. Можете бути вільними, — він жбурнув у бік екіпажу усе, що тримав у руках.

Кілька тек та мішечок приземлилися точнісінько біля ніг команди. «Яка точність, — подумав Лео. — Так точно кинути папір на відстань у десять метрів… Щось тут не так».

— Можете не дякувати, з вас знято усі обвинувачення і розшук, — пояснив Хідроу. — Друзі в Конфедерації в мене все ще є, як і можливості. Там також чеки на Банк Шибеника за контрактами, які уклав ваш командир. Лавіне, вибач, але тобі нагороди від мене ні у цьому, ні у наступному житті не бачити.

Лео обережно підняв теку та зазирнув — всередині були складені чотири квитки-індульгенції на вільне пересування Галактикою. Відпущення гріхів перед законом було навіть для Лавіна.

— А тепер до тебе, Макарський, — Хідроу підійшов на крок ближче до розвідника. — Серце!

Шостий ще раз подивився на команду та мовчки запустив руку під обладунок.

— Прошу, — сказав Шостий.

Те, що відбулося далі, вразило усіх — крім оточення генерала. З-за спини Хідроу вистрибнула істота у вигляді зловісної тіні, та обережно вихопила мішечок із Серцем з рук розвідника. Істота не була схожа на подругу пілота ззовні, проте повадки, швидкість та рух давали чітке розуміння — це був черговий мімік.

Потвора, вдвічі більше за Тінь, мала асиметричну морду із великим зобом, пусті очниці, з яких капала бура рідина та темні набряклі вени. Лео зиркнув на Аппо: той здригнувся від побаченого.

— Отже, — Хідроу заплющив очі, мацаючи мішечок. — Так-так… Воно… М-м-м…

Порушувати ідилію зовсім не хотілося, генерал ніби нарешті отримав абсолютне щастя. На його спотвореному від зла обличчі чи не вперше за роки засяяла майже дитяча усмішка, очі на мить перестали палати полум’ям.

— Йдемо, Макарський. Єлизавето, ти також, — Хідроу всучив мішечок із Серцем своєму міміку. — Всім іншим… Дякую за працю! Якщо бажаєте жити — не летіть за нами. Це мій останній подарунок вам усім — життя. Це найбільше, на що ви можете розраховувати.

Невелика армія солдатів мовчки попрямувала назад на корабель.

— Окіто, я… — поривалася щось сказати Бет. — Аппо, пробач…

— Єлизавето! — гаркнув Хідроу, навіть не обертаючись до найманки.

— Пробачте, — розгублено казала Бет, прямуючи за своїм командиром.

Через крок вона озиралася на команду, лише Шостий позаду підганяв її, штовхаючи у спину.

Аппо, Окіта, Лео та Жак мовчки спостерігали за процесією. Коли всі солдати генерала зникли у лоні корабля, Шостий повернувся до команди та так само мовчки віддав честь.

Заговорити наважився лише Лео — і то, після того, як фрегат генерала завів двигуни:

— Ну то… Що робимо далі? Я так розумію, що тепер ти, — старий поклав руку на плече Аппо, — безпосередній голова нашої місії.

— Я поки не до кінця осягнув те, що відбулося, — пілот вдивлявся у фрегат. — Та й… Яка місія без цілі?

— Я поки нікуди не збираюся, — процідив Жак. — Меліса все одно мене приб’є після того, як я у розшуку опинився. Знову.

— Навряд чи мене чекають у деканаті, — знизав плечима Лео.

— Аппо, — тремтячим голосом завела Окіта, — слухай… Може… Може ми відправимось на Астру? Серце мені показало, що там щось дуже нехороше, а в мене ж сестра…

Пілот звільнився від руки Лео та підійшов до найближчого пересохлого фонтану.

— Так-так, вочевидь… — Аппо протер очі. — Ну, якщо команда… чи те, що від неї залишилося… не проти. Лише підлатаємо корабель і одразу на Астру. Йдемо на Буревій, нам усім потрібно перепочити…

***

— Точно, Лео, точно! — Аппо копирсався у двигені разом з Окітою на рембазі.

— Повтори ще раз, — старий напирав, подаючи гравітаційну викрутку. — Як все відбулося?

— Твій Джошуа мене торкнувся, але зараз все нормально! — гаркнув Аппо. — А видіння — маячня. Полеглий там Тінь розірвав навпіл, а вона жива! Ти ж жива?

Тінь визирнула з-за двигену, однією рукою тримаючи частину магістралі двигуна, та показала великий палець.

— Дуже дивно… — Лео знов занурився у роздуми.

Віддалена база Зухри шʼАталь прийняла команду Буревія у якомусь сенсі радісно — новини про те, що пілот Аппо подолав такий складний маршрут поширилися Галактикою дуже швидко. Пам’ятаючи про запрошення мільярдерки, пілот скорегував шлях назад так, щоб вистрибнути прямісінько до рук бандитів-друзів. Зустрічала Буревій особисто торіанка.

У новій буремній реальності лише на цих трьох астероїдах можна було трохи перепочити. Хоча Хідроу не збрехав і розшук з команди зняли, особливо ретивих елементів аж занадто сильно турбували відвідини Казино командою. Простими словами — частина Галактики свято вірила, що екіпаж таки зірвав куш та розпочала кволу гонитву за Буревієм. База мільярдерки стала надійним укриттям від мисливців за наживою.

Одного вечора Зухра викликала пілота та лоріанку до себе:

— Справа в тому, — пояснювала торіанка, — що на Астрі була й моя людина, яка саме тижня два тому зникла з радарів. Якби ви мені допомогли…

— При всій повазі, — Аппо перервав Зухру, — але ми зараз не в тій кондиції.

Прямій відмові здивувалися всі помічники Зухри, хтось навіть схопився за серце.

— Облиште цю байду, — торіанка підвищила голос. — Ви не бачите, що вони досі з дороги виснажені? Пане капітане, я все розумію. Тому прошу — ваш шлях все одно приведе вас на Астру, тож просто зв’яжіться зі мною, коли закінчите.

На виході з кабінету вже чекав Лео — з черговою зв’язкою приладів, які намагався навішати на Аппо.

— Господи-прости, Леонард Грем! — крикнув Аппо, вирвавши прилади з рук старця Тінню. — Я можу тебе висадити тут і жодна зупинка часу…

Слова про зупинку часу привернули аж занадто багато уваги, тому Аппо просто схопив вченого за лікоть та відвів його убік:

— Я можу тебе залишити будь-де чи прибити Тінню. Але ні, я цього все ще не зробив. І… — Аппо важко зітхнув. — Не збираюся. Аж занадто ти цінний кадр.

— Аппо, я просто не до кінця розумію, що сталося на Шпилі і що саме мені показало Серце… — Лео вдивлявся в очі парубка. — Я отримав нову здібність, все сталося так, як і планувалося, але… Але симуляція мене не готувала до того, що сталося з тобою.

— Ти поряд?

— У сенсі?

— Ти поряд? Поряд зі мною? — Аппо зазирнув в очі старого, намагаючись щось розгледіти. — Ти поруч, і якщо я обв’яжуся бинтами, почну гнити живцем та марити курʼєрством та посланнями, то ти мене врятуєш, чи не так?

Лео кивнув.

— Добре, — протягнув пілот. — Ми поки що у всю міфологію Іржавого Серця не поглиблювалися, але обіцяю, що ми це зробимо. Поки… Поки ми не розберемося з Астрою, прошу, старий, не чіпай мене із цим, — Аппо подивився на Окіту своїм найніжнішим поглядом. — Навіть якщо сталося щось непоправне, то воно вже сталося. Поки підготуй мені зрозумілий лікбез з приводу усіх зв’язків усіх персонажів, ролей та історій твоєї битви, про яку ми зовсім нічого не знаємо. І ми все…

Далі старий не слухав. Чомусь чи не вперше за усе своє життя він зрозумів, що іноді ситуацію варто просто відпустити. Хлопець був правий — навіть якщо він став Кур’єром, то це вже сталося. Творці давали якісь інструкції з цього приводу, але вони торкалися таких далеких подій, що спершу потрібно було до них дожити.

Залишок тижня, поки пілот з Окітою бігали базою та шукали необхідні компоненти, а Жак їм допомагав, Лео лише те й робив, що заварював усім присутнім каву та травив якісь історії. Він був щасливий — просто разом із ними.

— Тож, Арі, — Лео задумливо гойдався на імпровізованому кріслі-візку у доку бази-астероїда, — вчасно ти звалив звідси.

Кава того вечора вийшла по-особливому міцною.

— Залишив мене саме тоді… — чорний окріп боляче пройшовся горлянкою. — Коли наші знання про майбутнє з симуляцій штучного серця з Архонту завершилися. Але це дійсно була непогана подорож.

І все ж таки, у цьому тілі справді існував лише він — Леонард. Сім десятків та пʼять повних років за паспортом та трохи більше двох тисяч років від дня народження. Левеня давно перетворилося на старого досвідченого лева, а Арі — на Лео.

З усіх тисяч життів, які Навігатор прожив, виконуючи вказівки своїх Творців, саме це життя йому запам’яталося найбільше. Настільки запам’яталося, що від того дня його єдине справжнє ім’я складалося з трьох слів: Леонард Ілліч Грем.