Таня ШАФ

Осінній сад вбирається в багрянець,

І жовтень тихо стукає в вікно,

Але в повітрі — бабиного літа танець,

Останнє сонце, тепле, як вино.

Це літо бабине — як та душа жіноча,

Що крізь роки і прохолоду днів,

Того ж тепла і сонячності хоче,

Й любові чистої, без зайвих слів.

Їй не потрібні золоті палаци,

Бо справжня цінність криється в простім:

В дитячім сміху, що лунає вранці

Й наповняє світлом кожен дім.

Їй треба дотик рук, міцні обійми,

Коли коханий ніжно пригорта,

Щоб затихали всі життєві війни,

І посмішка розквітла на вустах.

І найважливіше до Бога є благання —

Щоб рідні всі здорові й поряд йшли.

Осіннє сонце, почуй моє прохання:

Даруй тепло, щоб душі їх цвіли.

Tetiana Shaf

Я йшла до тебе крізь роки й тумани,

Крізь чужі назви, погляди й слова.

Перев’язувала власноруч всі рани,

Чекала, поки стихне течія.

Шукала віддзеркалення у комусь,

Писала долю по чужих руках,

Лишала на порогах втому й сором,

І затискала в кулаці свій жах.

А ти чекала. Тихо і терпляче.

В моєму серці, десь на самім дні.

Ти знала: я колись-таки побачу,

Яке багатство криється в мені.

І ось цей день. Дивлюся у люстерко —

І бачу жінку, рідну й осяйну.

Не ідеальну, не святу з ікони,

А справжню, теплу, сильну і живу.

Я обійму себе за ніжні плечі,

Пробачу все, що встигла натворить.

Цей тихий, дивний, незабутній вечір —

Початок права: просто жити і любить.

(Усім, хто тримає світло в темряві)

Завиють сирени, розірвуть оманливу тишу,

І небо здригнеться від спалахів зла й ворожнечі.

У темному сховищі серцю молитву напишу,

Яка захистить у цей праведний, змучений вечір.

Цей марафон виживання — дорога крізь грози,

Де кожен твій подих дорожчий за золото світу.

У згаслих будинках, де холод приносить морози,

Ми вчимося знову в пітьмах й  мовчанні світити.

Блекаути гасять вогні, та не спалять нам душу,

І скрута підступна не зломить козацького гарту.

Я спокій триматиму, не зламаюсь, я вистоять мушу,

Бо кожна хвилина життя мого справді щось варта.

Нехай під ногами здригається змучена твердь,

І хаос у вікна буття гатить криком безумства —

Ми кажемо «ні» всьому, що несе лише смерть,

Бережемо лиш світло людського святого союзу.

Мій світ понівечений, шрамами вкритий до краю,

Де біль запікається в серці гіркою сльозою,

Одного дня знову розквітне весняним розмаєм,

І рани загояться чистою зоряною росою.

Врятує нас Віра, що ранком розвіє тумани,

Надія утримає над прірвою в мить непереборну,

А чиста Любов залікує глибокі всі рани —

Й поверне життя на понівечену землю чорну.

26.09.2026

Спиняє час своє стрімке ходіння,

Коли над світом зацвітає німбова імла.

То Місяць виткав світляне видіння

З кришталю, срібла та крила.

Розмило небо акварельні межі,

Пустило хмари в дивний, плавний танець.

І ловлять крони, мов живіі вежі,

Цей чарівний, магічний глянець.

Там, у горі, де спокій світить досі,

Розлився ніжно неземний нектар.

Корона сяє у нічнім хаосі —

Яскравий, чистий, таємничий дар.

Душа стає легка, неначе птиця,

І п’є цю тишу крізь прозору височінь.

Таке можливе лише раз в житті присниться…

Замри. Послухай. Просто відпочинь .

Минають дні, і час стирає кроки,

І кожен з нас — лиш крапля в морі слів.

Я знаю мудрість, крізь роки й уроки:

Замінять ВСІХ, хто згас і відболів.

Приймати це навчилася спокійно,

Без зайвих сліз і туги на душі.

Бо все, що зовнє, — зрадливе й ненадійно,

І доля лиш міняє рубежі.

Та є в мені небачена основа,

Святий вогонь, що в серці я несу.

Вона жива, яскрава і раптова,

І береже сумління мого суть.

Мою енергію, що світло ллє у ночі,

І відданість, як чистота й  кришталь,

Та цінності, правдиві ще й пророчі,

Ніхто не знайде в інших, ось в чім жаль.

Душа моя — це дивна казка,

Її у світі двічі не знайти.

Вона — не копія, не вигадка, не маска,

А мій єдиний шлях до висоти.

За вікном холодний дощ тривожно плаче,

І осінь світ стискає в обіймах крижаних,

Але в мені сьогодні все інакше —

Я не боюся цих ночей сумних.

Моє тепло — не від м’якої вовни,

Не від гарячих кухлів чи багаття.

Я зсередини світлом чистим повна,

Що виткало мені незриме плаття.

В моїй душі цвіте невтомна сила,

Яку ніяк не осягнути зливі.

Любов і віра дали мені крила,

Щоб дні похмурі ці ставали дивом.

Не час для суму, хоч і сіро всюди,

Шукайте барви в краплях на вікні.

Хай світло серця будить віру в людях

І розганяє тугу на землі.

Нехай шумить негода за стіною,

І листопад фарбує сірим місто —

Надія світла залишається зі мною,

І в серці тепло, радісно і чисто.

Увесь цей світ — мов дзеркало велике,

Що відбиває душі без прикрас.

В очах чужих ми бачимо обличчя,

Яке насправді криється у нас.

Коли навколо тільки бруд і тіні,

І кожен крок здається нам чужим,

Це знак того, що в нашому сумлінні

Бракує світла у житті палкім.

Хто бачить бруд — той носить бруд у серці,

Хто кривить рота в осуді німім,

Той пробиває власну душу в герці

І тоне в егоїзмі лиш своїм.

А той, хто вміє крізь важкі колючки

Побачити троянду чарівну,

Простягне щиро і ласкаво ручки,

Подарувавши віру весняну.

Ми судимо людей за власним світом,

Своїм мерилом міряєм чуже.

Нехай же серце буде теплим літом,

Яке любові подарунок збереже.

Поглянь навколо оком незакутим,

Знайди в людині світло, не дефект.

Бо те, як бачиш інших ти у суті, —

Це твій душевний, власний силует.

Коли панічний страх за кожну гривню

Стискає душу і затьмарює твій зір,

Ти чуєш заклик — тихий і невпинний:

«Облиш контроль і Промислу повір».

Це іспит віри — в мить, коли так важко,

Забути про рахунки і нужду,

Ступити впевнено, немов тендітна пташка,

На Божу стежку — чесну і живу.

Бо страх підступний — це не просто трепет

Перед майбутнім, де густа імла,

Це капітуляція твоєї волі,

Яка творити і літати би могла.

Капітуляція твоєї сили й дії

Перед лицем придуманих тривог...

Але коли ти кажеш страху: «Ні!»,

З тобою поруч розмовляє Бог.

Дорога Бога — це земна дорога,

Де під ногами відчуваєш ґрунт.

Там затихає паніка й тривога,

І втихомирюється внутрішній твій бунт.

Ти просто йди, і Промисел втримає,

Твори майбутнє крізь морок і туман.

Хто цю дорогу серцем обирає,

Тому Господь загоїть кожну з ран.

Я дякую Тобі, мій Мудрий Тату,

За Твій покров і за живий вогонь,

За те, що вчиш вставати і взлітати,

Приймаючи святу іскру з Твоїх долонь.

У тиші сфер, де зародився час,

Зі світла зір, із лагідного пилу

Творець ліпив людину в водночас

І дарував їй незбагненну силу.

Ось мить тремка, піднесена, німа:

Правиця Бога — владна і стрімка —

Несе життя, палаючи вогнем,

А на землі — Адамова рука.

Вона лежить розслаблено в траві,

Десь поруч вітер лагідно шумить.

Чому ж між ними простір золотий?

Чому іскра священна не горить?

Бо Бог спинився за один лиш крок,

Не став раба ліпити з глини.

Він зняв кайдани примусу й тривог,

Лишивши вибір в серці у людини.

«Я поруч, сину, але йди єси», —

Шепоче космос у святій красі.

Той незавершений, прекрасний рух —

Найвищий дар любові для душі.

Немає дотику — є право обирать:

Іти на світло чи блукати в тіні.

Свобода волі — Божа благодать,

Що світить нам у кожній світлій миті.

Осіннє світло ллється із небес,

Торкає золотом натомлені коліна.

Мій Господи, Ти Бог омріяних чудес,

В Твоїх руках — уся моя надія.

Я дякую за Твій святий покров,

За те, що в серці віру зберігала,

Що в кожнім дні Твоя палка любов

Мене тримала і благословляла.

Все, що весною сіяла в сльозах,

Усе, що влітку з працею ростила,

Сьогодні плодом зріє у садах,

Бо Ти давав мені щоденно сили.

Прийшла пора збирати урожай,

Тобі приношу ці плоди, мій Боже.

На краще все в житті моїм міняй,

Я знаю: Твоя рука все переможе.

Прийми, мій Тату, тихий цей уклін

За кожен крок, що ми пройшли з Тобою.

Ця осінь — час Твоїх благословінь,

Час миру, вдячності і чистого спокою.

Ми граєм ролі, виправдовуючи плани,

І світ навколо каже: «Все гаразд».

Усе здається гарним, без догани,

Та ти живеш не свій життєвий час.

Мов у гостях, де затишно і сито,

Але чужа сорочка тисне груди.

Там прагнення твої дощем пролито,

І поруч — не твої, здається, люди.

Подбай про те, що душу ніжно гріє,

Що повертає спокій і тепло,

Що серце чистим світлом володіє,

Щоб у душі усе розквітнути могло.

Шукай той простір, де любов панує,

Що наближає до Творця щомиті,

Де кожен дар твій іншим радощі дарує,

І добрі справи сходять, ніби квіти.

Моє це місце — де стихають грози,

Де я не мушу одягати маски.

Тут висохли пекучі, непотрібні сльози,

І серце тихо каже: «Вдома я вже».

У молитві тихій схиляємо серця,

Твій промисел, Боже, веде нас крізь роки.

Матриця космосу в Твоєму задумі Творця,

Для нас прописала ці зоряні кроки.

Ми небом судились крізь виміри й час,

Де доля узори вплітала магічно:

Я жінка — Одиниця, початок для нас,

Він чоловік — Вісімка, сонячна й вічна.

Де Трійка свята проросла, як основа,

Символом сили, творіння і вищих причасть.

Сім років життєвого циклу і Слова,

Вели нас до цих благословенних щасть.

Двадцять перше число — як сакральна корона,

Де тричі по сім замикає святу повноту.

Матриця неба з Твого престолу

Явила у серпні єдину любові мету.

Триста шістдесят — знак долі на свідоцтві,

Повне, замкнене коло Твоєї руки.

В нім немає кінця, і ключ у пророцтві,

Де дім наш вінчають небесні шляхи.

Дякую, Боже, за шлюб благодатний,

На довгі літа під покровом Твоїх святинь.

За щире кохання - дарунок Твій первозданний,

Як віру в життя для усіх поколінь.

Вона не просто ходить по землі —

Вона над світом лагідно парить.

В її очах, у мудрій глибині,

Святий вогонь любові миготить.

Вона є сонце, чисте і ясне,

Що зігріває душі у біді.

Вона — початок, диво осяйне,

Що дарить нове дихання землі.

Її любов — мов океан без меж,

Що обіймає всесвіт у теплі.

Та розцвіте вона тоді лишень,

Як прийде справжній лицар в її дні.

Де двоє йдуть крізь долю в унісон,

І не змагаються за владу чи серця.

Де рівність — їхній золотий закон,

А вірність — без початку і кінця.

Жінка — вогонь. Вона горить весь час.

Іі багаття вічно буде жить.

Та чи зігріє, чи спалить водночас —

Лише залежить від мужа біля вас.

«Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово...» (Від Івана 1:1)

Життя людське — не аркуш у клітинку,

Його не розбереш на креслення і кроки.

Не вгадаєш, де знайдеш ти спочинку,

А де зів’янеш під дощем жорстоким.

Буває так: виграв люту битву,

А програєш у тому, що найвище.

І залишаєш на вустах молитву,

Коли навколо тільки попелище.

А можна впасти на дно криниці,

Де відчай душить і немає неба.

Згубити все — від крихти до крупиці,

І зрозуміти: більшого й не треба.

Бо саме там, де порожньо і глухо,

Де людська сила більше не тримає,

Господь торкнеться зраненого духу

І благодаттю душу обіймає.

Вповай на Нього в кожну злу хвилину,

Його благословення — твоя криця.

Він не залишить втомлену дитину,

З Його джерел твоє серце хай нап'ється.

Довір Йому і кожен крок, і рану,

Іди за Божим, світлим, святим зовом.

Знай: благодать Його розвіє хмари,

Й життя розквітне вічним Божим Словом.

– Ура, ура! – гукає сонце зрання.

Прокинулась – і жодного вагання!

У ліжку потягнулась: «Ех, як круто!»

І серце щастям до країв розкуто.

Усе так чотко, весело і ясно,

Ти точно знаєш: день минеться класно!

Тебе тут люблять, пестять і чекають,

Й обіймами лагідно стрічають.

– Ого! – летиш на кухню босонож,

Пиріг домашній – це реальний розкіш!

Ковток відпадного, парного молока –

І все, погнала! Справ ріка стрімка!

– Клас! – мчиш на річку ряску назбирати,

Щоб жовтих каченяток частувати.

Вжик-вжик мітлою – і подвір'я чисте,

Курям трави насмика, як намисто.

– Єсть! – у гніздечку тепле яйце взяла,

І з цуценям у двір почимчикувала.

Коти мурркочуть: «Мяу, нумо грати!»,

Ну як усе це можна не кохати?

А ввечері – фух, сонечко сідає,

Вода із лійки квіти напуває.

В садку пахтить, краса така навколо,

І ти сідаєш у затишне коло.

Ух, книжка! Там пригоди неймовірні!

Сторінки крутяться, герої вірні...

Йооой, як же класно в ті часи було,

Дитинства безтурботного тепло!

Ні, я не можу… Хоч уже стократ

Ковтала цей гіркий, пекучий щем.

Коли в душі ламається агат,

А серце умивається дощем.

Просити поміч? Але світ мовчить,

Люди замерзли до чужої спраги.

І ця свята, вишнева, чиста мить

Не має в них ні крапельки поваги.

Душа кричить у небо: «Поможіть!»,

Розриває груди від безсилля,

Але в реальності, де треба просто жить,

Рука й вуста заніміли від зусилля.

Я не прошу дарунків чи чудес,

Лиш теплу руку в морі самоти.

Це крик душі, що лине до небес,

Благання промінь з темноти.

Та крізь туман, образи і жалі,

Десь там, попереду, зоря моя ясніє.

І в найтемніші дні на цій землі

Я одягну ту білу сукню мрії.

Нехай без розкоші, без блиску і прикрас,

Вона осяє зранену душі руїну.

Господь почує нас в буремний час,

Й благословить світлу цю хвилину.

Вона впаде на плечі, як крило,

Змиваючи весь біль, що серце ранить.

І попри все, що в грудях запекло,

Ця біла сукня віру не покине.

Я так давно шукала, Боже, всюди

Твій тихий слід у провесні й снігах.

Вдивлялася в обличчя і у долі,

Шукала сенс на спалених мостах.

Я йшла до Тебе довго і уперто,

Збивала ноги в кров об гострі дні.

І танули надії мої мертві,

І гасли зорі у нічній імлі.

Я падала... Здавалося, немає

Ні сили, ні повітря, ні мети.

Та підіймавшись, знов з колін, я знала -

То так Твоя любов могла вести.

За всі жалі, за довгу ту дорогу

Ти дар безцінний приберіг мені:

Взаємне справжнє щастя й ласку Бога —

Людину, що не кине у пітьмі.

Вона тримає руку мою ніжно,

Коли навколо холод і туман.

Твоє благословення дивовижне —

Цей щирий затишок серед життєвих ран.

Пригорни мене, як донечку, мій Тату,

Утіш мій біль, що втомлено притих.

Дай раду цим думкам моїм крилатим,

Втихомир бурю в помислах моїх.

Візьми за руку, як дитя маленьке,

І проведи крізь морок до мети.

Хай буде шлях мій світлим й чесним,

Бо поруч йдеш, мій рідний Тату, Ти.

Тепер я знаю: я Тебе шукала

В далеких мандрах, у чужих краях.

А Ти був поруч, і душа співала,

Бо Ти живеш в коханого очах.

Шукала скрізь... А Ти — в моїй молитві,

У глибині, у серці, в таїні…

В промінчиках любові, в тихій битві,

Яка добром розквітла у мені.

Колись, почувши заповідь прадавню,

Що судити ближнього не слід,

Я думала крізь юність необачну,

Що це про пліткарство й пустослів’я бід.

Здавалося: не триматись пліток за спиною,

Не сіяти образ і зайвих слів —

І будеш ти із чистою душею

Іти спокійно серед людських днів.

Але життя відкрило ширші межі,

Масштаб закону — наче океан.

Коли палають засудження вежі,

Ми самі потрапляємо в капкан.

Бо осуд — це тонкий дзвінок програми,

Таємний старт заплутаної гри.

Ти попадеш на нуль, на дно тієї драми,

Яку в душі надмінно запустив.

Не знав ти біль, не бачив ситуацій,

Не чув, як серце плакало в пітьмі,

І ось — без жодних довгих апеляцій —

Ти сам стоїш у тій же кутерьмі.

Гра запускає алгоритмів коло,

І поки сам не втрапиш в ту ж біду,

Поки життя не випалить довкола,

Ти не збагнеш чужу важку ходу.

Навіщо це? Щоб вилікувати душу.

Щоб народилась емпатія з руїн.

Крізь власний біль прозріти кожен мусить,

Любов до ближнього піднявши із колін.

Бо поки сам на собі не відчуєш,

Як важко втриматись на самому краю, —

Чужого болю серцем не почуєш,

Не знайдеш милосердя у раю.

Тож будьмо добрими, єднаймо душі,

Учімося прощати знов і знов,

Бо кожен з нас тепло це сіять мусить,

Даруючи Всесвіту любов.

Колись давно поважний сивий муж

Сказав мені слова, мов таємницю:

«На завтра келих свій не залишай,

На старість не відкладуй чарівницю —

Своє кохання…» Я була в ту мить

Ще молода, порад тих не збагнула.

Життя здавалось морем, що шумить,

І я слова ці просто обминула.

А істина відкрилась мені враз,

Коли навколо світ закружляв швидко:

Не треба здоганяти втрачений той час,

Ловити мить потрібно, поки видко.

Бо «потім» кава стигне у горні,

І «потім» гасне інтерес під вечір.

Минає день у дивній метушні,

І діти виростають нам на плечі.

Ми змінюємось, летять кудись роки,

І щоб колись не жалкувати гірко,

Що не збулись надії і думки,

І в небі не твоя світила зірка —

Я п’ю життя сьогодні і до дна,

Кохаю палко, радісно, сміливо!

Бо кожна мить у нас тепер одна,

І кожен день — це неповторне диво.

Тримаю спину, хоч ламає біль,

І світ увесь упав на мої плечі:

Робота, дім, і ця гірка юдоль —

Слабка матуся, що згаса під вечір.

Перед Тобою, Боже, навколішках стою,

Караю серце за людські надії.

Я не всесильна в цім земнім бою,

Не всі збулися сподівання й мрії.

Навколо осуд, шепіт, нелюбов,

Немов ніхто не бачить мого гарту.

Але я прямо йду крізь стіни знов,

Бо знаю всім обітницям цим варту.

Отож, хто судить, — трохи потерпіть,

Мине гроза, і випрямляться крила.

Пишатись будете ви мною у ту мить,

Коли Господь пошле безмежну силу.

Я не забуду жодного тепла,

Що Бог послав через серця людські ці.

Усе добро, що я в житті взяла,

Я поверну вам щиро і сторицею.

Я більше не збираю гострі грані,

Прости, що довго склеювала бите скло...

Я каюсь у тривогах і омані,

В усьому, що не дихало в мені.

Навколо простір чистий, мов причастя,

Це не пустеля — це Твоє крило.

Я сповідаюсь у безумнім щасті,

Що все колишнє димом попливло.

Мої долоні вільні від провини,

Я не тримаюсь за минулі дні.

Смиренно відпускаю всі світлини

І час тримаю в тихій глибині.

Я розгадала цей закон спокути:

Весь час застиг віднині у мені.

Минуле — мій фундамент, біль і пути,

Майбутнє — волі промені ясні.

Якщо я — вчора й завтрашні орбіти,

Тоді в руках горить свята свіча.

Я каюсь, що не вміла раніше так любити

І плакала біля Твого плеча.

Я — центр відліку, крапка і смирення,

Вміщаю час — і сила ця росте.

Прости мені роки мовчання,

Бо суть буття віднині — це святе.

Ми марно світ хотіли утримати,

Шукали власність у земній пітьмі.

Тепер я хочу всесвіт обіймати

У цій Твоїй небесній простоті.

Ця порожнеча — не фінал, а Слово,

Початок дива, де зникає щем.

Ти забирав дрібне, щоб обов'язково

Омити душу безмежного дощем.

Нас вчать прощати, біль переростати,

Стирати з пам’яті гіркі слова…

Навчили серце рани зашивати,

Коли воно від смутку знемага.

Але чому не вчать посеред буднів

Спинити слово, що, як лезо, б’є?

Вгамувати погляд, що буває чудним,

Й тонкий докір, що душу розіп’є?

Ми звикли думати, що біль — це норма,

Що випадково ранимо когось…

«Пробач» летить, мов паперова форма,

А в чистім серці щось обірвалось.

Ніхто не хоче бути тут пораненим,

Та скільки нас у тихій самоті

Спитають Бога: «Чи не став я каменем

На чиїйсь довгій і зболеній путі?»

Простити іншого — це світла милість.

А не поранити — це святість крил.

Коли в душі панує ласка й зрілість,

І на добро стає таємних сил.

Щовечора, коли засне буремний день,

Благаєш тихо, як дитя мале:

«О Господи, спаси від злих натхнень,

Вбережи від того, що є зле.

Вбережи мене, щоб не стала тінню,

Чиїмось болем, сльозою на щоці.

Щоб не принесла ні краплі потрясіння

Тому, хто тримає світ в пораненій руці».

Бо найглибші шрами залишають

Не вороги, а ті, хто йшов повз нас.

Зронили слово, і самі не знають,

Що зупинили чийсь щасливий час.

А той, поранений, у тишині ночей,

Коли весь світ заснув у відпочинку,

Своє розбите серце від очей

Нитками молитов збирає в смутку.

Тож хай обачність світить над усе,

Хай серце буде ніжним, як кришталь.

Любов нехай ласкаво принесе

Взаємність, людяність, а не зрадливий жаль.

Тоді у світі менше буде сліз,

Зупиниться образи гострий біг.

І зазвучить у тиші сотень риз

Та чиста благодать, якою зцілить Бог.

Доросла любов — вона дужа і тиха.

Це просто коли тебе чують і ждуть.

Коли за плечима лишилося лихо,

І двоє один з одним нарешті ростуть.

Це щастя — не приз, не дарунок долі,

А праця важка моїх рук і очей.

Це стільки прощення, і крику від болю,

І стільки безсонних, молитовних ночей...

Я дім цей ліпила із віри й терпіння,

Вчилась мовчати, де треба, й прощать.

Я просто хотіла, щоб з цього каміння

Змогла наша ніжна любов проростать.

І ось воно — літо. І вечір. Ми поруч.

Усе відболіло, минуло, пройшло.

Ти лагідно дивишся, тримаєш за плечі,

І я відчуваю вічне тепло.

В горнятках пара солодка іскриться,

Тут наше життя, наша віра жива.

Гаряча, духмяна кава й кориця,

Шепоче на вушко найніжніші слова.

Де небо сходиться з водою,

Де гасне вечір в глибині,

Устрілись двоє над водою —

Крилатий птах і рибка в дні.

Він прагне вгору, в сині шати,

Вона — в коралові сади.

Обом несила вибирати

Між виссю й товщею води.

То де ж коханню їх заради

Знайти омріяний притулок?

Вони відкинули шаради

І межі різних прилаштунок.

Їх дім — віднині в ніжній ласці,

У погляді, що серце гріє,

В палких бажаннях, наче в казці,

І в спільній, неосяжній мрії.

Вони живуть в думках і серці,

У миті, що єдна світи,

Де небо так до моря близько,

Що можна в мріях разом йти.

Душа людська — мов лагідне світання,

Що тихим променем торкається землі.

Добро і щирість — перше привітання,

Свіча, що ніжно сяє у нічній імлі.

Це теплий дотик, наче пух лелечий,

Жива вода, що зцілює серця.

Вона пригорне втомлено за плечі

І поведе з собою до кінця.

А поруч — блиск сухої самоти,

Краса холодна, ніби замок з льоду.

Вона не вміє в горі обійти,

Лиш гордо носить порцеляну вроду.

Дзеркальний мармур дивиться німотно,

Блищить кришталь, та в нім немає дня.

Краса без серця — сирота самотня,

Вона лише безжалісно мовчить.

Та коли світ у попелі застигне,

Знеможений від кривди і тривог,

Краса байдужа руку не протягне,

Не переступить зоряний поріг.

Лиш щирість й доброта, мов тихий Фенікс,

Злетять над попелищем у блакить.

Він защебече м’яко і як верес,

Весь грішний світ теплом благословить!

Я впораюся. Втримаюся. Не заплачу.

Не маю права на слабкий провал.

Я крізь туман і крізь борги терпляче

Іду вперед, у цей шалений шторм і вал.

Мене тримають плечі найрідніші,

Які дорожчі за увесь величний світ.

Вони спиняють болі найгостріші

І бережуть від затяжних обвалів й бід.

Я, як Мерлін, вразлива, емоційна,

Моя душа — підпалений фітиль.

Але тепер я знаю: я спокійна,

Бо є стіна від цих життєвих хвиль.

Між нами є відмінність лиш єдина,

Попри хвороби, осуд і ламання стріл:

Я не зламалась, бо я — жива людина,

Яка знайшла своє друге із крил.

Я славлю Бога за Його присутність,

За те, що Він — мій спокій і причал.

В Його очах я бачу світлу сутність,

Що розганяє морок і печаль.

Ми все здолаєм, вийдемо із прірви.

Цей шлях важкий удвох ми весь пройдем.

Я вірю твердо: все в нас добре вийде,

Під спільним небом, що тримаєм день за днем.

Світ навчив мене простій і чистій правді:

Моє багатство зовсім не в речах.

Воно не в золоті, не в дорогім наряді,

А в людях, що живуть в моїх очах.

Я бачила, як руйнуються будинки,

Як гроші тануть, мов весняний сніг.

Але тримали небо ті хвилини,

Коли тулились серцем , зупинивши біг.

Було життя... І втрати, і руїни…

Та все з роками можна віднайти.

Лиш вірність і любов — то ті єдині,

Які за жодні гроші не купить.

Я знаю ціну тим, хто тихо молить

За мене Бога в досвітній тишині,

Хто біль мій забирає і не корить,

Хто радість множить і співа пісні мені.

Тепер я не чекаю на нагоду,

Щоб обійняти, вимовити: «Жаль».

Дарую ніжність, як цілющу воду,

І забуваю про колишню сталь.

Колись життя допишеться до краю,

Тоді, я не згадаю статки чи сервант.

Я просто очі тихесенько закрию

Й відчуваю свій єдиний грант:

У вічність, де земні зникають звуки,

Де час не має влади і грошей,

Я заберу з собо́ю в теплі руки

Лиш ту любов, що гріла між людей.

Для кожного із нас триває вічний спір,

Де чорне з білим ділять речі і події.

Ми дивимось разом на той самий папір,

Але читаємо зовсім несхожі мрії.

Для одного — межа сувора і різка,

Там тільки два шляхи, без жодних компромісів.

А інший бачить, як крізь тінь біжить ріка

І розмиває куб у тисячі ескізів.

Хтось у суцільній тьмі шукає таїну,

Квиток у тихий спокій, оксамиту крила.

А хтось у білині вбачає пустку злу,

Яка красу чужу і погляди знесилить.

Ми крізь свій власний досвід, наче крізь кришталь,

Сприймаємо цей світ у грі контрастній.

Один побачить бруд, а інший — сиву даль

І спалах найніжнішої в житті надії.

Пізнай цю істину і не тримай провини:

Не час лікує рани — тільки зміни.

Так, це важко. Шлях цей — нелегкий,

Крізь опір долі й сумнівів рядки.

Але суть моя — не ремесло,

Що копіює буденне весло.

Моє життя — мистецтво, вищий зліт,

Де кожен крок міняє внутрішній мій світ.

А Біблія говорить чітко й прямо:

Лиш той здолає шлях, хто йде роками.

Тут головне — ніде не зупинятись,

Зневірі та обставинам не здатись.

Бо дисципліна крок за кроком, звично,

Формує звичку діяти логічно.

А звичка вже витесує характер.

Це не теорія, це дієвий фактор.

Я жінка. Це мій шлях і моя воля.

І факт реальності — сама я створю власну долю.

А знаєш, жінка — це святе відлуння,

Живе свічадо всіх твоїх доріг.

Вона твоє і щастя, і прозріння,

Твій тихий рай чи твій найважчий гріх.

Що даси — те вона й примножить,

Поверне в душу силою сповна.

Твою любов і шану огородить,

Достатком хату сповнить, як весна.

Та знай: пороки теж зростуть стократно,

Коли даруєш їй байдужість, біль чи зло.

Вона відіб’є холод твій безжально,

Щоб у душі усе живе звело.

Вона — це ти, розширений у світі,

Твоє безсмертя, радість чи біда.

Тому плекай вогонь в її суцвітті,

Бо що посієш — те вона й відда.

А щастя дому — в чоловічій волі,

В умінні вести лагідно у танець.

Коли тримаєш ніжно в спільній долі,

Вона розквітне, мов палкий рум'янець.

Тепер я знаю: справжня глибина

Приходить там, де «я» своє згасає.

Коли твоя людина дорога —

Це центр усього, чого душа бажає.

Я розумію тільки зараз, вглиб,

Що у міцній сім’ї немає ліку:

Хто більше дав, хто більше заробив...

Тут просто ділять долю сонцеліку.

Я знаю вже, як ранить гострий тон,

Як від обра́зи серце замерзає.

Та теплий погляд — наче унісон,

Що найбіднішу душу зігріває.

Тепер я вчуся слухати щомить

І тихий настрій, і слова, й мовчання.

Не просто поруч у кімнаті жить,

А серцем бути разом до світання.

І мій святий, мій найтепліший дім,

Де ласка, і повага, і терпіння,

Став місцем, де у спокої святім

Господь дає Своє благословіння.

Вже не секрет, що ти — моє крило,

Мій тихий прихисток, моя святиня.

Усе, що в серці ніжно розцвіло,

Твоїм ім'ям освячене віднині.

Твій ювілей торкається душі,

Мов теплий промінь золотого літа.

І я пишу з любовʼю ці вірші,

Твоєю добротою обігріта.

Тобі одному — кожен мій рядок,

Усі мої книжки — тобі в дарунок.

Ти в кожнім слові, наче сонця крок,

Мого натхнення чистий поцілунок.

Ти — мій Тарас. Мій спокій і мій дах,

Мій оберіг від бурі і тривог.

Твоє ім'я тримаю на устах,

Бо наш союз скріпив єдиний Бог.

І кожен день, що разом ми пройшли,

Стає дорожчим за усі скарби.

Я хочу, щоб завжди щасливими були -

Твої світанки, доля і роки…

Вона — мов троянда, що дика й прекрасна,

Цвіте попри бурі, шторми і вітри.

Її пелюстки не зів’януть невчасно,

Вона береже своє світло вгорі.

Не в довгих ногах і не в формі обличчя,

Не в трендах, що з часом розвіє як дим.

У жінці є сила — жива, таємнича,

Що серце стає назавжди молодим.

Не в талії тонкій, не в лініях стегон,

Не в штучних бровах чи пишних вустах.

Вона — як глибоке, засіяне небо,

Яке не злічити в людських почуттях.

Крізь зливи і грози, крізь люті стихії,

Вона проростає, дарує тепло.

У ніжній любові, у чистій надії,

В усьому, що квітне бідам на зло.

Вона — це мелодія, тиха і світла,

Що в кожному русі і кроці звучить.

Там дика троянда під сонцем розквітла,

І цю таємницю не можна купить.

Красу її справжню не бачать очима —

Вона не в застиглій земній глибині.

Її тільки серцем відчути під силу,

Й душею тримати любов крізь віки.

Життя тримає власне верховенство,

Його законів жоден не обманить.

Слова і вчинки, думки таємничість —

Це все насіння, що колись прогляне.

Якщо ти сієш милосердя й спокій,

Любов і чесність, доброту у серці,

Воно повернеться крізь далі і крізь роки,

Хоч, може, й не одразу озоветься.

Ніщо святе безслідно не зникає,

Але й за зло прийде колись розплата.

Облуда й заздрість, що у душах сяє,

Врожаєм гірким увійде до хати.

Мистецтво жити — бути тут уважним!

Бо наше завтра твориться сьогодні -

У кожнім слові, у рішенні відважнім

Ми пишемо майбутнього сонати.

Творець людині дав свободу жити,

Святий і дивовижний дар обрання.

Та з терну не зросте колосся жита,

З любові не народиться вигнання.

Тому посій добро, де темно й тихо,

І принеси надію тим, хто плаче.

Вплітай мир, де розгулялось лихо,

Навіть якщо ніхто цього не бачить.

Бо час минає швидко і невпинно,

Промиють дні життєві береги.

І кожен з нас пожне свою хвилину:

Не те, що мріяв — те, що заслужив.

А знаєш, все буде — і ранок із сонцем яскравим,

І море розіллється шовком ласкавим,

І гори величні піднімуться вільні,

І ночі настануть спокійні й безсильні

Перед світанком.

Бо світло сильніше, воно лікує рани,

Добро переможе і змиє тумани.

І серце відтане, розквітне душа,

Коли тиха надія до нас поспіша.

А знаєш, є люди — як ангели світлі,

Що чують твій біль, коли сили помітні

Лиш Богу одному. І скажуть: «Я поряд.

Все добре, тримайся». І згасне твій острах

В долонях тепла.

І хай навкруги тільки морок і тіні,

Зневіра шепоче слова безгомінні.

Ти пам’ятай, коли важко прощатись:

Найсмурніші ночі стають згущатись

Перед самим світанком.

Бо світло сильніше, воно лікує рани,

Добро переможе і змиє тумани.

І серце відтане, розквітне душа,

Коли тиха надія до нас поспіша.

А Бог усе бачить — від неба до краю,

Кожну сльозу і молитву тримає.

Темрява зникне, розвіється дим,

Мир і любов прийдуть в кожен наш дім.

Я знаю тепер: ніколи не буває запізно.

Просто приходить день, і стає... не потрібно.

І те, що колись здавалось палким і залізним,

Стає непомітним, далеким, майже невидним.

Це дивний закон, що діє у житті до всього:

До болю, людей, до мрій, що колись тримали.

Я більше не прошу в неба нічого палкого,

Я просто приймаю спокій, якого чекала.

Я знаю, що висохнуть сльози. Вони вже сохнуть.

Душа оновиться, скине стару втому й зиму.

І ті почуття, що довгі роки не мовкнуть,

Обернуться раптом на пісню легку і незриму.

Погане забудеться. Справді, усе забудеться.

Час змиє сліди, як хвиля пісок на причалі.

І серце моє нарешті само і зцілиться,

Лишивши в минулому тіні колишньої жалю.

…тепер я знаю — ніколи не буває запізно.

Просто прийшов той день, і стало…. не потрібно.

Відпустило те, що так довго тримало залізно,

І минуле здалося далеким, чужим і безплідним.

«Бо Господь, кого любить, того карає...»

(Євреїв 12:6)

Я — скеля міцна, що вінчана сріблом,

Об мене всі хвилі розбились ущент.

Мене шліфувала доля нестримно,

Гартуючи волю кожен момент.

Хоч страх підступав — я ішла навпростець,

До чистого світла, до храму душі.

Бо знала: добро — це життєвий вінець,

Що гасить зневіри гіркі міражі.

«Люблять — то б’ють»… Хай говорять усюди,

Я встояла міцно, бо надія жива.

Вона крізь шторми вивела в люди

Й вплела у молитву вдячні слова.

І Богу сьогодні я дякую щиро —

За світле й щасливе моє майбуття.

Я скеля, що сповнена світла і миру,

Бо з вірою йшла крізь терни життя.

Коли стихне шторм і згаснуть всі вогні,

Емоцій вир за обрій відпливе,

Він залишиться в тихій глибині,

Де дзеркало душі його наздожене.

Залишиться один — без масок і прикрас,

Сам на сам з тим, чого він не зробив.

І в грудях тиснутиме невблаганний жаль:

Що не прийшов... не захистив... не полюбив...

Шкодуватиме: «Треба було йти»,

«Сказати слово», «Просто поруч бути».

Будуватиме в пам’яті до берега мости,

Які вже встигне прірва затягнути.

Він каятиметься, шепотітиме в пітьму,

Проситиме прощення за холод і мовчання.

Але дарма... мені вже (не йому)

Не треба буде те гірке розчарування.

Тій, що пішла, чи тій, хто просто зник,

Цей жаль не змінить спаленої карти.

Він міг цінити, поки був той крик, —

А згодом каяття нічого вже не варте.

Я ж винесу з вогню цей головний урок,

Яка б не сталась подія чи провина,

В майбутнє зроблю впевнений я крок -

Ніколи не забудь, що ти людина.

Tetiana Shaf

Дай, Боже, серцю сили віддавати,

Не боячись розтратити себе.

Навчи любов не просто відчувати,

А будувати — тиху і святу, мов небо голубе.

Нехай вона не спалахом миттєвим,

А визріє терпінням у душі,

Щоб бути поруч деревом життєвим,

Коли навколо вітер і дощі.

Навчи не рахувати, хто дав більше,

Не важити на терезах добра.

Любов не вигоди шукає — вона диха

Там, де увага й лагідна пора.

Даруй мені у слабкості підтримку,

Навчи прощати помилки свої й чужі,

Щоб вірність, як незгасну іскру-жінку,

Я зберігла у випробувань межі.

Нехай цей мир, що з вчинку виростає,

Повернеться відлунням у мій дім.

Бо світ навколо тільки тоді сяє,

Коли ми світло ділимо із ним.

Почну з малого: з лагідного слова,

З турботи тихої, без зайвих мов.

Бо в кожнім кроці — вічная і нова —

Народжується істинна Любов.

Не бійся шторму — він не для руїни,

Він для омитоі , для нової снаги.

Коли здригаються небесні стіни,

То Бог підносить нас до власної руки.

Шторм забирає зайве і пусте,

Зриває маски, ілюзорні квіти.

Лиш те, що справжнє, в бурі проросте,

Щоб у любові й правді далі жити.

Ми в спокої не бачимо глибин,

А в блискавках — відкриється дорога.

Не серед тихих, сонячних долин,

А в буревії ми знайдемо Бога.

Все менше віриш в плани і обставини,

А більше — в Слово, що сильніше хвиль.

В душі вщухають болісні лавини,

Лишаючи лише небесний шпиль.

І шрами ті, що пам’яттю ятріли,

Тепер не ранять — світять, як маяк.

Вони свідчать: ми встояли, ми вміли

Пройти крізь морок і не згаснути ніяк.

Не проклинай цей вітер, що лютує,

Він — шлях до світла, до твого зростання.

Господь у штормі душу загартує,

Даруючи і силу, і пізнання.

А потім прийде тиша... неземна,

Освячена терпінням і мольбою.

В тій тиші, наче вранішня зоря,

Життя нове воскресне над тобою.

Ми часто відкладаємо щастя на потім,

Чекаємо «завтра», нових вершин.

А дні пропливають нечутним польотом,

Лишаючи тільки чекання і тінь.

Все віримо: скоро розвіються хмари,

Коли стане легше, прийде власний час…

Та миті найкращі — не мрії й не мари,

Вони вже сьогодні оточують нас.

У теплій розмові, у тихій молитві,

У сонці, що вранці торкнулось плеча.

В життєвій, буденній, невпинній гонитві

Ми часто не бачим, як свічка повча.

Бо мудрість не в тому, щоб жити майбутнім,

А в тому, щоб вдячним бути за мить.

За кожне «сьогодні», що стало присутнім,

За право любити і просто за жить.

Спинися на хвалю. Відчуй цей дарунок.

Цей подих і ранок — є власний «твій час».

Життя — це не завтрашній день-порятунок,

А світло, що в серці пульсує якраз.

Я не читаю долю по зірках —

Я самостійно креслю власну карту.

Мій кожен нерв, затиснутий в рядках,

Важкого слова — є життєва варта.

Що напишу — те завтра і прийде,

Я — архітектор власного спасіння.

Мій вірш мене крізь темряву веде,

В рядках живих — моє святе коріння.

Я спершу біль у риму закую,

Щоб він у серці не лишив отрути.

Я пропишу собі любов свою,

Якій у світі цім — обов’язково бути.

Мій лотос розквітає на папері,

А потім — проростає у життя.

Я відчиняю словом власні двері

В своє щасливе, світле майбуття.

Мені це все Господь дарує,

За руку Він веде мене крізь ніч.

Його любов — рукою моєю оперує,

Я вдячна за розмову віч-на-віч.

Я дякую, мій Боже, за цей дар —

За кожен штрих, за силу і терпіння.

Ти вгамував у серці злий пожар,

Дарував віру, спокій і прозріння.

В Твоїх руках — моє перо і шлях,

В Твоїх очах — моє святе натхнення.

Я розквітаю в Твоїх небесах,

Прийнявши оберіг Твого знамення.

Дякую за все: за шрами і за світло,

За те, що Ти — мій Батько і Оплот.

В Твоїй любові серце знов розквітло,

Мій Цар, мій Друг, мій милостивий Бог.

@Тата ШАФ

08.03.2026р.

Вона — початок всіх думок і справ,

Таємна назва кожного причалу.

Яких би він вершин не підкоряв —

Шукайте жінку в кожному фіналі.

Шукайте ту, заради чиїх віч

Він кида виклик долі і стихіям.

Вона — зоря, що прорізає ніч,

Вона — його відвага і надія.

Чи він будує замок, чи ковчег,

Чи вірші пише, чи іде до бою —

За кожним рухом, що приносить плід,

Вона стоїть незримою стіною.

Причина бур, тріумфу і падінь,

Вона — весна, що розмикає кригу.

В її руках — і світло, і вся тінь,

Вона — свята його життєва книга.

Якщо спіткнеться — шукайте жінку в тім,

Якщо злетів — вона дала ці крила.

Бо чоловік, у величі своїй,

Лиш там стає титаном, де є мила.

Коли ти вийдеш з прірви на розсвіт,

Загоївши усі глибокі рани,

Затям собі життєвий заповіт,

Щоб не потрапити у ті ж капкани.

Згадай обличчя тих, хто тебе штовхав,

Хто вибрав час, коли ти був безсилим.

Хто твою віру в попіл розтирав

І підрізав твої тендітні крила.

Згадай і тих, хто руки не простяг,

Хто відвернувся, коли серце гасло.

Хто заховав свій погляд і свій стяг,

Коли порада була так завчасна.

І тих, хто просто мовчки споглядав,

Чекаючи кінця твого падіння...

Та Бог над прірвою тебе тримав,

Даруючи і сили, і терпіння.

Він добрі душі поруч посилав —

Ті одиниці, що були як крила.

Господь у розпачі моім кохав,

Щоб я цей шлях здолати мала силу.

Завдяки тим, хто руку притулив,

Я стала мов міцна, гаряча криця.

Він в серце світло спокою розлив,

Дав сили встати й знову відродиться.

Я вдячність Богу у душі плекаю

За тих, хто поруч був в лихій годині.

Тепер я шлях свій впевнено тримаю,

Бо знаю ціну кожній цій людині.

Горнятко кави — терпке та міцне,

Реальність малює, нас ранок гартує.

У присмаку жорсткість, життя осяйне,

Ми п’ємо до дна те, що доля дарує.

Це сповідь німа і це ранки твої,

З нею навколо все бачиш ясніше.

Та межі в ній тонкі, де спокій дріма:

Ковтнеш забагато — і пульсує сильніше.

Бо кава — це ти, мій коханий, міцний,

Кориця — це я, таїна і смирення.

Ми разом — мов поцілунок стрімкий,

Сяюча ніжність і благословення.

Ми різні поодинці, мов далекі світи,

Незримі, здається, і зовсім несхожі.

Та разом — це вибух, неосяжні зірки,

Осяяна пристрасть і дні переможні.

Ця сила єднання — слабкості дар,

Що пахне надією й вчить нас любити.

Ми разом щодня — це любові вівтар,

Який іншим не дано збагнути.

Тобі ще замало? Дивися —

У дзеркалі тріснув кришталь.

Ти в черзі за болем розп’явся,

Бо правда — загострена сталь.

Вона не лікує, не ніжить,

Не сипле на рани пісок.

Це звір, що у пам'яті виє,

Це спраги останній ковток.

Хотів її бачити голою?

То стій, не відводь тепер глаз.

Вона розквітає над долею,

Як вибух, як смертний наказ.

Це совість, затиснута в лещата,

Це солод, що став полином.

Це все, що встиг ти намислити,

Й лишив замерзати під склом.

Смакує? Ну як воно — дихати,

Коли замість кисню — свинець?

Ми звикли від себе лиш бігати,

А правда — це всьому вінець.

Це руки, порізані волею,

І нерви, що товщі світів.

Ми граємо ролі, підкорені

Тій пристрасті, без берегів.

То ще? Не голодний? Скуштуй-но...

Червоного яблука шмат.

І вивчи назавжди, незмінно :

Що правда — це твій власний кат.

Ви вчили нас не очі, а душу відкривати,

Коли береш до рук звичайний том.

Ви вчили не читати — проживати,

Зливаючись з героєм і рядком.

Зіна Демидівна... Ваш голос, тихий-тихий,

Вчив чути музику, що поміж слів звучить.

Як відрізнити правду від пустого еха,

І як в метафорі сховати цілу мить.

Тепер я пишу... Пальці б’ють об клавіші чи ручку,

Складаю прозу, плету мереживо віршів.

І в кожній точці, в кожному відтінку звуку —

Ваш погляд, що мене колись зігрів.

Коли я речення виводжу обережно,

Я відчуваю Вашу руку на плечі.

Моя подяка — тиха і безмежна,

Як світло Вашої незгасної свічі.

Ви вчили думати... І я тепер тримаю

Цей дар, як скарб, у власному письмі.

Я в кожній букві Вас благословляю

За те, що не дали зостатись у пітьмі.

Життя стелилось шахівницею під ноги,

Де кожен крок — то вибір, то межа.

З розумними — за кодом строгої вимоги,

А з дурнями — як підказувала душа.

Я помилялась, плани розсипались,

І комбінації губились у траві...

Позиції потроху віддавались,

Лишаючи лиш шрами ледь живі.

Та віра, мов тонка срібляста нитка,

Вела мене крізь терен до мети.

Я знала: ця поразка — лиш відбитка,

Щоб сили в собі справжні віднайти.

І якось враз усе перемінилось,

Злодіям — мат, а в серці — чистота.

Усе, що так боліло, раптом змилось,

Й відкрилась нова, світла висота.

Я не пішак, що долі підкоряється,

І не холодна маска королеви.

В мені нутро по краплі відкривається,

Де зріє мудрість і відвага лева.

Тепер я Ферзь. Я відчуваю простір,

Свою ціну і кожен вільний крок.

Життя — не битва, а величний острів,

Де я сама — і учень, і пророк.

З гріха, буває, проростає святість,

А з немочі — небачена снага.

Ми з’їли сіль... і вся життєва гіркість

Тепер для нас — як вимита жага.

Мені байдуже, що було «до того»,

Яке коріння тліє у золі.

Важливо, що ти знаєш мою втому

І ділиш хліб на спільному столі.

Коли пандемія світ навпіл ламала,

І вибухала війнами земля,

Коли хворіла мати... ти — єдиний,

Хто не покинув нашого керма.

Поки «святі» ховалися в мовчанні,

Ти бив у дзвони, не жалів себе,

В тривожні ночі, довгі та останні,

Шептав: «Я поруч. Я люблю тебе».

Твій дух і серце — то моя молитва,

Твоє плече — мій непохитний тил.

У кожній долі, в кожній лютій битві

Ти додавав мені забраклих сил.

Неважливо «до»... Важливо, хто ми — нині,

На варті світла, на межі світів.

Цей гімн ТОБІ — тій відданій людині,

Що поруч йшла, коли весь світ знімів.

У жіночій долі виткана потреба —

Шукати захист в погляді палкім,

Того, хто стане дахом серед неба,

Надійним, справжнім, затишним, твоїм.

Від злого слова, вітру й пересуду,

Від власних бур, що серце рвуть на скло,

Він не втече, не скаже: «Це маруда»,

А дасть надію, силу і тепло.

Бо є «герої», що в ясну погоду

П’ють чай солодкий і їдять пиріг,

Та тільки-но нахлине тінь негоди —

Вони найперші бігши за поріг.

Коли біда — він каже: «В мене гірше»,

Ховає очі, в тінь біжить мерщій.

А ти стоїш — одна у цілім світі,

Сама собі і сват, і брат, і в бій.

Та справжній муж — не той, хто в горі зникне,

Лишивши в холоді без хліба і тепла,

Хто «сама винна!» в спину не вигукне,

Коли тебе тривога обплела.

Він не зречеться, не випустить рук,

Почує мовчання, що в погляді б’ється.

Він визволить серце від жалю і мук,

І світлом усмішка на віях озветься.

Він скаже: «Не лякайся, я з тобою»,

І це не просто слово — це стіна.

Де є кохання справжнього сувої —

Там жінка в горі більше не одна.

Бабуся тихо казку доплітала,

В’язала теплу впевненість душі:

«Не суди, доню, — лагідно повчала, —

Чужих гріхів на себе не пиши.

Бо ти не знаєш, як тій жінці боляче,

Чи чому чоловік той опустив свій зір.

Життя буває надто вже тернистим,

Не все так просто, ти мені повір».

Я слухала — і ще не розуміла,

Здавалось, правда в кожного своя.

Але тепер, коли я теж доросла,

Ціну тих слів нарешті знаю я.

Ми бачимо лише одну сторінку,

А Бог читає книгу цілу ніч.

Не поспішай судити за помилку —

Буває стільки невідомих річ.

Бо щоб навчити серце розумінню,

Господь нас часом тими ж веде стежками,

Щоб ми пройшли крізь те саме каміння

І втерли сльози тими ж молитвами.

Тепер я знаю: краще промовчати,

Обійняти думкою, не кидати слів.

Бо тільки той навчився співчувати,

Хто сам чужу дорогу зрозумів.

Він не вривався першим у життя,

Не бив у дзвони, не шукав визнання.

Крізь шум розмов і гучне каяття

Він просто йшов — крізь зими й сподівання.

Хороші хлопці ходять без заграв,

Їх не помітиш у юрбі спочатку.

Але коли весь світ тебе зламав,

Він той, хто прийде й склеїть все спочатку.

Він прийде крайнім. Тихим. На фінал.

Коли від інших лишиться лиш попіл.

На ньому зупиняється обвал,

Вгамовується серця дикий гопіт.

І ти збагнеш, чому він був в кінці,

Чому так довго доля зволікала:

Бо він останній. Крапка. У руці

Його рука — і більше не замало.

Він замикає коло і думки,

За ним немає черги чи дороги.

Бо після нього — тільки на віки,

І більше не потрібен ані жоден.

Що то любов? Це подих у пустелі,

Де спека розлилася, наче ртуть,

Це дощ, що впав на випалені скелі,

Даючи силу тріщинам дихнуть.

Це скарб, що заховався у безодні,

В морських глибинах, де німа блакить,

Це радість в горі, віра у сьогодні,

Це іній, що у теплу мить іскрить.

І це усе я бачу лиш у тобі —

У погляді, у дотику руки.

Ти — мій єдиний дім у кожнім слові,

Мій берег затишний крізь роки і віки.

Усе, що зараз і надалі буде треба,

Чим серце дихає і в чому сенс буття —

Це бути поруч, під спільним мирним небом,

З тобою поруч — на усе життя.

Коли небес завіса потьмяніє,

І прірва болю розітне шляхи,

Душа в німому відчаї німіє,

Шукаючи крізь темряву віхи.

Та я збагнула: це не край безодні,

Не згаслий промінь у полоні скла, —

Це гарт святий, це іспити Господні,

Щоб духу міць над світом піднеслась.

Страждання — не кайдани і не пута,

А чисте полум’я, що випікає страх,

Щоб істина, у суєті забута,

Святим вогнем розквітла на устах.

Це шлях тернистий, даний одиницям,

Лиш тим, хто витримає лезо й гарт,

Хто не схилився перед ницим лицем —

Той знає: крок цей був усього варт.

І як би доля не була суворою —

Ти вір у Бога й силу, що Він дав.

Стань сам собі надійною опорою,

Щоб сторінки буття переписав.

Здолаєш все, серце омивши в горі,

Мов перезапуск — тиха глибина.

Коли стихають внутрішні роздори,

Приходить перевтілення весна.

Життя твоє, мов дихання ефіру,

Скидає вантажі програм старих,

Процесор долі входить в вищу міру,

Зціляючи рубці гріхів твоїх.

Ти приймеш світ, омріяний і чистий,

Який в молитвах вірно заслужив,

Бо гарт душі — це шлях роси перлистий,

Що тінь розсіяв і хвалу явив.

Це не тінь, що лягла на обличчя раптово й похмуро,

Не подія, не іспит, не термін, що в безвість сплив.

Це душа твоя зводить величну свою архітектуру,

Відчуваючи кожен акорд і життєвий приплив.

Ти вже не біжиш — ти пануєш над кожним кроком,

Не хапаєш повітря — п’єш небо, немов вино.

Ти дивишся в світ не наляканим, а глибоким оком,

Відпускаючи все, що відболіло й минуло давно.

Замість «встигну!» тепер розквітає святе «я бажаю»,

Це найвища свобода — не бігти в чужі міражі.

Ти нарешті стоїш біля власного, справжнього раю,

На своїй непохитній, осяяній сонцем межі.

Ти знаєш ціну кожній силі, і серцю, і нервам,

Ти бережеш себе, мов найвищу у світі кришталь.

Це мудрість, що сяє над часом — свята й неперервна,

Що знімає з майбутнього страх і тривожну вуаль.

Так, накотить іноді сум за дитячою вірою в диво,

За тією, що йшла у вогонь без питань і вагань...

Але нині ти любиш — так вишукано і правдиво,

Без самозрад, без ілюзій і без каяттянь.

Ти рахуєш не роки, а сенси, що стали як зорі,

Ти обираєш не галас, а спокій і якість розмов.

Твій час — це не прірва, це світле і тихе море,

Де головним залишається тільки твоя любов.

Вік знімає всі маски — і стається велике прозріння,

Коли все другорядне зникає, мов дим у вікні.

Ти — це чиста сукупність, ти — світло і власне коріння,

Що тримає твій всесвіт на самій живій глибині.

І в цю мить ти злітаєш над обрієм власним і вільним,

Зрозумівши нарешті таємницю одну:

Молодість дар — яскравий, палкий але був спільним,

А зрілість — це Храм, що ти з вибору звела в свою вишину!

Святість на показ — то лише маска,

За нею часто темрява німа.

Ви судите мій крик, немовби казку,

Де «винна я», а милосердь нема.

Я верещала в скруті від безсилля,

Бо мати хвора, й виє самота.

Це не каприз, це розпачу свавілля,

Коли на плечах — втома не земна.

Я не сиджу, склавши бездільно руки,

Працюю всюди, за кожен шанс берусь.

Крізь недоспані ночі і через муки,

За будь-який підробіток я борюсь.

Я відчуваю: погляд ваш змінився,

Бо борг не віддано у визначений строк.

Мій світ на виплати і болі розділився,

Я роблю кожен неможливий крок.

Ви бачите затримку, а не душу,

Не знаєте, як важко я стараюсь.

Я все віддам, я знаю, що я мушу,

Хоч кожен вечір сльозами вмиваюсь.

Я відчуваю злі думки за спиною,

Але я вірю — і я вам пробачу.

Я встану з полум’я, загартована війною,

Інакшу долю я собі призначу.

Я все віддам — і борг, і навіть більше,

В огні карбована, я стану тим, ким мрію.

І хоч сьогодні доля б’є найгірше,

Я в власну силу не втрачаю віру.

Мине цей час, розвіються тумани,

Я піднімусь, здолавши всі вагання.

І ви ще будете пишатись, що колись-то знали

Мене у дні мого випробування.

Коли Господь готує твій політ,

Він розбиває твій затишний світ.

Бо справжній ріст не знає слова «зручно»,

Він б’є у серце лагідно і влучно.

Допоки спокій ніжить твої дні —

Твій рух спить тихо десь у глибині.

Комфорт — це сон, що крила підрізає,

Він гасить іскру, мрію присипляє.

Та коли все руйнується навколо,

Не бійся, це не вирок, це — онова.

Бог не карає — Він тебе струшує,

Залишити все зайве ніжно змушує.

Він забирає те, за що тримався,

Щоб ти нарешті в небо задивився.

Твій «крах» — то лише місце для нового,

Початок шляху, світлого й палкого.

Коли ти на дні — ти стаєш справжнім,

У чистій тиші, світлі неосяжнім.

Там зайві тіні й люди відступають,

Лиш ти і правда разом засинають.

Там розпач — не біда, а точка росту,

Де ти стаєш дорослішим і просто

Розумієш: все, що втрачено було, —

Лише старе, поламане крило.

Справжнє не зникне. Смисл не помирає.

Він, наче квітка, в серці проростає.

З хлопчини — в воїна, з уламків — у надію,

Через вогонь Бог викував твою подію.

Це біологія душі, її смирення —

Через терпіння прийде воскресіння.

Старі конструкції падають у прах,

Бо ти вже виріс, ти здолав свій страх.

Коли Бог хоче, щоб ти став інакшим,

Він не питає, чи готовий ти.

Він просто робить крок твій трохи важчим,

Щоб ти зумів до істини дійти.

І якщо зараз хаос у твоім житті —

Прийми його, як тишу на путі.

Це не руйнація.

Це - кузня.

Це - причастя.

Це Бог тебе малює…

для твого істинного щастя.

Спинись на мить… Поглянь мені у очі.

Я все ще та — дівчатко із роси.

З тих ранніх літ, де сонечко пророче

Вмивало світ промінням чистоти.

Я пам’ятаю те далеке літо,

Веселку, що у коси заплела…

Тоді душа, немов весняні квіти,

Ще тільки-тільки в Бозі розцвіла.

Я пам’ятаю тиху-тиху мову,

Молитву ту, що в небо піднялась:

«Дай стільки, Боже, щоб Твою обнову

Я в кожнім дні побачити змогла».

Не треба статків, пишності чи слави,

Бо справжній скарб — це Божа теплота.

Вона не в хутрі, не в коштовних справах,

Вона в душі — прозора і свята.

Це Батько мій подарував ці крила,

Щоб я летіла в небо, до зірок.

Його любов — моє надійнеє вітрило,

Його рука веде мій кожен крок.

І хай на скронях срібло заіскриться,

І хай життя часом буває злим —

Моя душа — то чистая криниця,

Бо Бог не дав їй стати джерелом гірким.

Мій погляд світлий, усмішка — як свято,

Вона, як річка, лагідно тече.

Бо поруч Тато — радості багато,

Він підставляє сонячне плече.

І хай штормить, хай світ кудись несеться,

Я йду вперед — крізь терни до зірок.

Господь почує, як моє серце б'ється,

І благословить кожен новий крок.

Це свято Віри! Світло не згасити,

Його в мені засвітив сам Творець.

Я буду просто вірити й любити —

Це мій легкий, небесний свят вінець.

Я не зламаюсь. В кожному світанку

Я бачу промінь, що дає життя.

Я — та дівчинка, що з росами щоранку

Іде за Богом в світле майбуття!

Голос моєї землі

Я вилила душу на білі листи,

Сплетала зі слів лабіринти й мости.

Тут цифр не знайдеш — лише долі й імена,

І пам'ять, що в кожному серці жива.

Роман мій — це ріка, що не знає зупину,

Де Південний Буг крізь віки несе плину.

Там сарматів сліди, гунів клич бойовий,

Готи й уличі сплели свій вузол живий.

«Ковила долі: тисячі років під Божим вітром» —

Це сповідь землі, що омита і сонцем, і світлом.

Від козацьких залог до вогнів бліндажів,

Де Миколаїв свій дух загартовував і жив.

Крізь простір і час лунає, як дзвін,

«Місто на хвилі» — цей гарт поколінь!

Сьогоднішній воїн, як древній козак,

Тримає над Бугом свободи маяк.

Я світу показую цей вічний потік —

Мій дім, мою сповідь, мій рід і мій вік.

Гортайте сторінки, де в кожному слові —

Відлуння століть і незламної волі.

Я винна була собі цей гострий щем,

Цю тонку сталь, що б’є у власну шкіру.

Я стала під залізним цим дощем,

Щоб повернути в самоцінність віру.

Тату — мій власний, чесний суд,

Це біль, що я сама собі обрала.

Щоб випалити сумніви і бруд,

Я плоть свою голкам подарувала.

Через терпіння, крізь гарячу нить,

Я йшла туди, де спокій мій чекає.

Бо тільки те, що справді відболить,

Сакральним світлом в серці розквітає.

І ось мій лотос — тиха сповідь рук,

Мій білий гріх, що став моїм спасінням.

Він народився з цих солодких мук,

Переплітаючись із моїм корінням.

Я в камінь переплавила свій жаль,

Я зцілена — через рубці і квіти.

В моїх очах тепер спокійна даль,

Бо я змогла цей біль перетерпіти.

Вона не просто ніжна — вона дужа,

Ця квітка, що розквітла на плечі.

Вона пройшла крізь тисячі калюжок,

Крізь кригу відчаю ночі.

Її краса — не випадок, не диво,

Не дар богів, що впав до ніг колись.

Це вибір — бути чистою й щасливою,

Коли обставини у вузолі сплелись.

… Вона в собі цей лотос гартувала,

Крізь кожен удар голки, крізь вогонь.

Свій власний біль на світло обміняла,

Щоб сонце не виходило з долонь.

Бо знає жінка: чистота — це зброя,

Це шлях, що прокладався через мул.

І лотос цей — як пам'ять про героя,

Що втихомирила в душі одвічний гул.

Тепер вона — сакральна і велична,

Пелюстка кожна — вистражданий крок.

Її краса віднині — таємнича,

Бо в ній і біль, і сповідь, і пророк.

Буває свято — як тонкий кришталь,

Як шепіт вітру в сонячній завісі.

Воно не кличе в гамірну спіраль,

А розчиняє в тиші всіі компроміси.

Вразливій музі спокій — мов обряд,

Коли думки стають м’які й шовкові.

Це не вогні, не галасливий ряд, —

Це мир душі у кожному обертоні.

І весь цей світ, притишений і мій,

Я в погляді твоїм знаходжу, як смирення.

Там очі — дзеркало зцілілих сподівань і мрій,

Де тоне біль і зайве сьогодення.

Я перетікаю в тебе… крізь вуста,

Де п’ю твій спокій — чистий і глибокий.

І ніжність рук — то твердь моя свята,

Що гасить в серці сполох мій стихійний.

В твоїх обіймах, міцно-оксамитних,

Я відчуваю — свято відбулось.

Без слів гучних, без спалахів неситних —

Так просто, тихо… врешті все збулось.

Хай кожна знайде цей свій тихий дім,

Де не лякає серце гул століття.

Щоб спокій був не гостем, а усім —

Отим святим, невидимим суцвіттям.

Я прагнула вивести сонце пером,

Щоб слово світилось і гріло,

Та літери знову лягають рядком

Про те, що болить і згоріло.

Реальність вдивляється в кожну чернетку,

Стираючи барви яскраві.

І розум мій, ніби пташа у клітці,

Забув про польоти в заграві.

Все світле й далеке — мов інша планета,

Досяжне лиш тим, хто не знає,

Як важко сьогодні для серця поета

Шукати весну в виднокраї.

Та тільки-но ніч загорне у обійми —

Я інша. Я вільна. Я світло.

Там радість не гасне у димі і війнах,

Там сонце у душах розквітло.

У снах я ясна, промениста і тепла,

Там спокій дарує майбутнє.

Ця сонячна жінка, що в мені воскресла, —

Це корінь життя невмирущий.

Нехай на папері ще сутінь і втома,

Та снам я довірюсь безкраю.

Бо там я нарешті — щаслива і вдома.

І звідти світанок чекаю.

Життя вляглося, мов туман на трави,

За обрій відійшли старі жалі.

Я не шукаю винних чи правих —

Я просто впевнено стою на цій землі.

Ти тридцять років малював дороги,

Якими жоден з нас так і не пройшов.

Лишав мене одну на всі пороги,

Поки в чужих краях себе губив ти знов.

А зараз — тиша. Ти обрав мовчання,

Сховався за завісу золоту.

Невже плекаєш марне сподівання,

Що я гукну тебе крізь ту страшну пітьму?

Ти розраховуєш на силу моїх згадок,

На те, що звичка дужча за любов.

Та від твоїх ілюзій — лиш осадок,

Я не дивлюсь у бік твоїх слідів й розмов.

Мій дім тепер — не стіни й обіцянки,

А щирий погляд і рука в руці.

Я зустрічаю сонячні світанки,

Тримаючи майбутнє у кулаці!

Твій ігнор це лише спосіб не прощатись,

Не бачити, як я іду в блакить.

Тобі так легше: просто заховатись,

Де тінь холодна від минулого лежить.

Але я — світло! Я розвіюю пітьму!

Я — вільна сила, що не знає меж.

На повні груди дихаю й живу —

В краю любові, де ти не живеш!

Не шукай у всесвіті вогню,

Не чекай, що день тебе осяє.

Світ подібний сірому вбранню,

Доки в серці іскри не палає.

Людина — це ліхтар у темноті,

Крихка судина з променем бездонним.

Ми творимо світанки золоті

Не зовнішнім, а внутрішнім законом.

Навколо нас — рівно стільки тепла,

Скільки з душі ми випустили в люди.

Якщо вона скупою розцвіла —

То й простір холодніти вічно буде.

Але як тільки серце розцвіте,

Віддавши ніжність, віру і смирення —

Поволі морок з вітром відійде,

Несучи в світ благословення.

І згодом помічаєш дивну річ:

Чим більше віддаєш, тим світла більше.

Ми самі творимо свою ніч,

І самі пишемо життя як вірші.

Ти сам собі — і сонце, і заграва,

Свого життя світлистий сотворитель.

Хочу у гори, високі й скелясті,

Щоб жити в добробуті, в мирі, в красі,

Щоб тільки в любові, у тиші і щасті

Минати стежки ці незвідані всі.

Хай небо цілує засніжені піки,

У тиші застиг божевільний наш вік,

Лиш рідного серця відлуння навіки

Малює щасливий для нас оберіг.

Я вірю, що все проминає невпинно:

І біль, і журба, і тривоги нічні.

Та смуга, що кольору фіолету

Здавалася довга, розтане навіки в мені.

Відкриються далі, і зорі, і море,

Бо ти — моя правда і мій оберіг.

Ми разом здолаємо відчай і горе,

Щоб кожен світанок для нас лиш розквіт.

Нехай за плечима лишаються грози,

Ми вище за хмари злетіли удвох.

Минулися сумніви, висохли сльози,

Лишився любові палкий монолог.

Ми — скелі і крила, ми — небо і сонце,

У єдності душ — наш святий заповіт.

Кохання тріумф у відкрите віконце

Впускає новий, осяйний дивосвіт.

Ми ніч перейшли крізь запеклу пітьму,

Де небо дрижало від сталевого шуму.

Я серцем тулилась до твого плеча,

Мов свічка, що в бурю поволі згаса.

Старенька матуся, знесилена болем,

Здригалась від грому, що нісся над полем.

Просила рятунку, шукала очей,

В полоні отих нескінченних ночей.

А я все молилась — без місця, без сну,

Крізь стіни несла свою сповідь земну.

Бо дім наш — мов човен у морі вогню,

Де віра — єдине, що я бороню.

Тривога вщухає — і знову ятрить,

І серце затерпле від страху щемить.

Та бачу крізь морок: Ісус уже йде,

Свій хрест і Євангеліє світу несе.

Він кроком смиренним в оселю ввійде,

Покрівлю і душі від зла збереже.

І спокій, як миро, проллє на вуста,

Бо влада Його — неземна і свята.

Та віра у серці — наш щит і оплот,

Виводить нас впевнено з темних висот.

Вона — таємнича, незламна броня,

Що вище за кулі і страхи щодня.

Я дух свій підношу над гулом гармат,

Де в Божім союзі — і сестра, і брат.

Під чистим покровом Його доброти

Ми зможемо ніч цю і смерть перейти.

Коли в шаленій швидкості несешся,

Забувши про спокійний плину хід, —

Твій біль у скронях раптом озоветься,

Що час уповільнити цей політ.

Якщо туман в очах і світло гасне,

Це знак: ти орієнтири загубив,

Не бачиш шлях свій сонячний і ясний

Серед чужих думок і зайвих слів.

Тремтять долоні — то страх змін керує,

Боїшся крок зробити в невідоме.

А шлунок... він реальність не гартує,

Не згоден з тим, що бачиш перед домом.

Коли ж спина від болю німо гнеться —

Ти заважкий тягар на себе взяв,

Відповідальність, що чужою зветься,

До власних плечей міцно прив'язав.

А серце ниє... Бо воно відкрите,

Бо щирість — це важка і рідкісна броня.

Так важко добрій і святій душі прожити

В жорстоких буднях завтрашнього дня.

Не шукай ліків у чужих аптеках,

Не звинувачуй долю чи зірки.

Твоє «сьогодні» — це твоя безпека,

А відповідь — у тілі, залюбки.

Бо все, що маєм: радість і печаль,

І кожен біль, що тіло нам віщує, —

Це дзеркало душі. Прозора даль,

Де кожен сам себе і губить, і лікує.

Хліб і лимони

Я п’ю цей день, мов сік із лимонаду,

В якому терпкість — сонячна броня.

Лимонна доле, ти моя розрадо,

Золочена печаль мого вбрання.

Але над усе — хлібну славлю силу,

Святе причастя теплої руки.

Він додає моїм поезіям вітрила,

Годує дух крізь відстані й віки.

Цей хліб — не тілу, а п’янкому слову,

Він — м’якуш віри у черствому житті.

З ним таємниці відкриваються наново,

І зріють вірші, чисті та святі.

Так і живу: між кислим і смиренним,

Між сонцем в цедрі й золотом зерна.

І те, що в серці б’ється сокровенно,

У колос повний виплека струна.

Мій хліб і плід — це сповідь і причастя,

В них гіркота і солод золотий.

Я п’ю життя! І в тому маю щастя,

Що кожен вірш мій — дихає, живий.

@Тата ШАФ

02.01.2026р.

Воно не приходить із гуркотом слави,

Не в сурмах тривожних, не в блиску звитяг.

А тихо ступає по росах ласкавих,

Лишаючи світло у наших життях.

Приходить нечутно: у парі від чаю,

У лампі, що ніч розганяє крилом,

У слові, що раптом плече обіймає,

Й наповнює душу незримим теплом.

Ми прагнемо гучного, шукаємо дива,

Чекаємо свята в сузір’ї подій…

А щастя — це серця мелодія тиха,

Це спокій, що квітне у глибині твоїй.

Там вдячність панує. Там очі відкриті

До кожної миті, що Бог дарував:

Умінню ходити, і бачити, й жити,

Й сказати коханим найважчі слова.

Воно не боїться дощів чи туманів,

Бо труднощі — тільки короткий етап.

Якщо в твоїй душі вогонь не зів’яне,

То радість знайдеться в звичайних речах.

Це щастя — прокинутись вранці й відчути:

Я є! Я живу! Я люблю цей розсвіт!

І мати можливість людиною бути,

І добром наповнювати втомлений світ.

Не треба летіти за ним за край неба,

Чи стукати в двері чужих берегів.

Воно вже є тут, поруч. Все, що нам треба —

Впустити цей промінчик у власний курінь.

Воно не в золоті, що холодом іскриться,

Не в стінах замків, величі й пітьмі.

Бо гордість — то лише тонка спідниця,

Що не зігріє душу у зимі.

Не в титулах, що зверхністю налиті,

І не в скарбах, що множать пустоту...

А в тому, щоб у кожній-кожній миті

Відчути серцем справжню висоту.

Щастя — це тихе «я тебе кохаю»,

Яке не крикне, не злякає світ.

Це шепіт, що дорожчий від розмаю,

Це вірності глибокий заповіт.

Воно у тім, що хтось не відвернеться,

Коли настане вечір чи біда.

Що крізь тумани знов до тебе рветься,

І руку, мов опору, подава.

Це знати твердо: «Я не відійду...»

Не через клятви гучні й паперові,

А через те, що в радості й в біді

Ми — дві частини вічної любові.

Коли ти просто є. Коли ти поруч.

Коли без слів зрозуміло все.

Це світло, що веде нас крізь обіруч

І через роки дбайливо несе.

Не треба гнатись за примарним блиском,

Бо щастя — в вдячності за кожен вдих.

Воно живе у серці, дуже близько —

В очах рідних і серцю дорогих.

Вона мовчить про те, що в глибині,

Де гаснуть зорі в сизому тумані.

В її мовчанні — вигаслі вогні

І всі слова, досвітні та несмілі.

Її питання — зовсім не про суть,

А про вогонь, що серце зігріває:

Як серед бур життя не ошукать,

Коли душа лиш ніжності бажає?

Вона буває різною: як шторм,

Як ранок тихий чи терпка ожина.

Не знає меж, канонів чи платформ —

Стихія вільна, чиста і єдина.

Та поруч з ним — спадають маски всі,

Бо він — її прихисток , опора.

Усій своїй беззахисній красі

Вона стає дівчатком біля моря.

Скидає лати, втомлену броню,

Бо вже не страшно бути справжньою.

Довірившись любові і вогню,

Стає водночас ніжною й відважною.

Не треба вдавати скелю кам'яну,

Чи бути тою, ким хотіли бачити.

Він любить в ній дитину осяйну,

І це для неї — все на світі значить.

Бо в кожного у долі є межа,

І є душа, що створена для тебе.

Як в океані — берег і баркас,

Як два крила, що підіймають в небо.

Для неї він — той самий, головний,

Для нього — лиш вона, єдина в світі.

Це таїнство, цей вузол неземний,

Що не розірвуть грози і століття.

Вони не просто двоє — це собор,

Великий Всесвіт, злитий воєдино.

Життя складний і дивний переплеск,

Де кожен — серця іншого частина.

Це вищий задум, істина свята:

В палітрі днів знайти свою дитину,

Щоб крізь роки, крізь терни і літа

Творити спільну, зоряну картину.

То не союз — то цілий дивосвіт,

Де в кожнім подиху пульсує вічність.

Кохання — це і корінь, і розквіт,

Найвища правда і свята величність.

Кохання є і сповідь, і наказ,

Це простота, що вища за науки.

В нім переможців не буває і нема —

Лише щасливе рук сплетіння.

Це не змагання сил чи гостроти,

Тут двоє тих, хто зцілені собою.

Зуміти крізь тумани пронести

Це світло, що не знатиме спокою.

Це рідкісний, немислимий алмаз,

Який жадають всі — від краю і до краю.

Та він дається тільки тим ураз,

Хто двері серця навстіж відчиняє.

Бо цей грааль — не кожному до рук,

А лиш тому, хто скинув заборони,

Хто не злякався щирості й розлук,

І в чистоті знайшов свої канони.

Лиш той, хто дух оголив до основ,

Хто відчинив свою душу всю для світу,

Цей скарб знаходить — справжню ту любов,

Щоб у її промінні вічно жити.

Колись я світ стрічала подивом дитячим,

І віра в мені множилась сама.

Я вірила в невидиме, а значить —

Для сподівань обмежень не було й нема.

Та жовтень вкрав те світло необачно,

Приніс з собою втому і розпач.

І стало серцю холодно й лячно,

І дні тяглись, як безкінечний плач.

Чотири роки тиші й порожнечі,

Коли не гріє жодна з дальніх зір.

Я прірву обіймала ту за плечі,

А прірва в серце цілила, повір.

Лиш близькі люди, що були за тил,

І праця, що давала трохи сенсу,

Вертали крихти втрачених вітрил,

Щоб знову вийти з того оніміння.

Я зрозуміла: день новий — сильніший,

Майбутнє більше за тривоги й щем.

Воно приходить тихо, найніжніше,

Й виводить нас під лагідним дощем.

Ми — наче м’язи: крізь розриви й втому

Гартуємо свій дух, стаєм міцніш.

Зростаємо у болі, невідомому,

Карбуючи свій шлях, немов леміш.

Не прагни скель — застиглої твердині,

Будуй мости над прірвою тривог.

В своїй ласкавій, тихій берегині

Знайди джерела нових перемог.

Не будь як дуб — похмурий та статичний,

Що корінь рве у бурю горілиць.

Стань, як лоза — тонкий образ магічний,

Що гнеться в танці блискавиць.

Її смиренність — то не слабкість духу,

А мудрість життєдайного тепла.

Бо в гнучкості, в самому серці руху,

Непереможна сила проросла.

На зміну попелу приходить вертикаль,

Ми — тріумфатори над хаосом безодні.

Де гартувалася розірвана спіраль,

Там дух здобув причастя благородні.

Вже страх не владарює над буттям,

Лиш відгомін розбитої стихії.

Я вінчана із власним каяттям,

Щоб звести храм оновленої дії.

Майбутнє — не фантом, а зрілий плід,

Що визрів у вогні випробувань і тиші.

Я залишаю вчорашній блідий слід,

Щоб написати долю значно вище.

Тонка лоза вросла у небокрай,

Непереможна в лагіднім терпінні.

Я вірю знову. Світ мій це не край,

А безкінечний рух у сонячнім сплетінні.

Я думала — це іспит чи провина,

Що я не та, що інша я, ніж всі.

Самотня в світі, мов тая стеблина,

В чужій, холодній і густій росі.

Здавалось: бути іншою — це кара,

Якийсь таємний зговір, печаль.

Що над життям моїм зависла хмара,

І серце б’ється об німу кришталь.

Але в віршах, що ясні та прозорі,

Де кожне слово — наче теплий вдих,

Я прочитала істину , мов зорі,

Що Бог дає мені цей дар для тих —

Хто прагне світла, хто шукає сили,

Хто зневірився в темряві доріг.

Бо те, що люди «дикістю» хрестили,

То Господь щастям в душу мені ліг.

Це Божа іскра, мітка на долоні,

Це ніжне соло в тиші вечорів.

Я не зламаюсь у людськім полоні,

Бо маю світло, що Господь зустрів.

Моя інакшість — це не покарання,

Це тиха мудрість і Його любов.

В моїх віршах — небес світання,

Що дарує сили жити знов і знов.

Тому не треба жаху чи вагання,

Не бійтеся — інакшість не біда!

Це як нічне, святе відсвяткування,

Де кожна іскра — чиста і жива.

Ми — наче зорі в темряві нічній,

Що світять поодинці серед тиші,

Та в єдності — ми океан надій,

Ми — сила, що цей світ любов’ю пише.

Коли ми разом зійдемось на мить,

Своїми душами, що світлом вмиті —

То кожен серце зможе відігріть,

І стане тепло у цілому світі.

@Тата ШАФ

31.12.2025р.

Коли дорога стелеться під ноги —

Легка, без тернів, пилу та зусиль, —

Згадай: униз ведуть такі пороги,

В солодкий сон і в нерухомий штиль.

А якщо важко, якщо дух тріпоче

І кожен крок — це ніби шлях до зір,

То знай: угору, крізь тумани й ночі,

Тебе веде твій внутрішній орієнтир.

Буває мить, коли душа присяде:

«Не можу більше, хай воно пливе...»

Здається, відчай серце крає й краде,

І гасне все — і вічне, і живе.

Та постоїш, вдихнеш глибини неба,

А серце каже: «Там, де небокрай,

Твоє жадане, головна потреба —

Ти свій світанок радісно стрічай».

Тоді збираєш сили, мов по краплі,

І знову йдеш — вперед, за кроком крок.

Бо саме там, у боротьбі запеклій,

Ти долі власної даєш урок.

Господь дає не просто випробування —

Він знає, що ти вартий висоти.

Ти — Його вибір, ти — Його послання,

Щоб у пітьмі цим світлом зацвісти.

І совість чиста, хоч і ниє щемно,

Коли довкола кривда чи біда.

То око Боже світить потаємно,

Як чиста, непідкупна зірка-провідна.

Дорогу подолає лиш ідучий,

Хто в кожнім вдиху відчуває: «Є!»

Господь нас чує крізь вітри й кручі

І сили невичерпні нам дає.

Рік Новий іде — і м’яко тануть

Всі провини й тягарі старі.

Хай гріхи минулі в небі кануть,

Мов туман у ранній цій порі.

Він несе спасіння, світле щастя

І любов, що серце зігріва.

Все задумане в житті удасться,

Якщо ти на веслах працював.

Сам Господь цим човном управляє,

Нам дарує силу і надію.

Тож греби — нехай Він надихає

На велику й заповітну мрію.

Май відвагу бути лиш собою,

Не ховай під масками лице —

Бог веде нас лагідно рукою

І цінує справжність понад все.

Рік старий все лихо забирає,

Ми ж у двадцять шостий ідемо!

Все, що світле, серце зберігає,

Ми, як скарб, у завтра несемо.

Все те «золоте», що ми надбали,

Заблищить у сонячній росі.

Ми з любов’ю шлях свій обирали,

Щоб розквітнути у всій красі.

Хай же рік новий нас зустрічає,

Мир і радість сіє навкруги,

Більше красоти нам відкриває

І дарує світлі береги!

Ти — мій син, моя ніжність і розпач,

У душі моїй — шрами й вогні.

Материнська любов, наче поштовх,

Все пробачить у грішному сні.

Ти на скруту прирік і тривогу,

Зрадив підло в скрутну годину.

Я наосліп шукала дорогу,

Поки ти нищив світ мій, мій сину.

Так, я впала. Коліна забиті,

І від болю здригався мій шлях.

Але сили у мене не вбиті,

Не згасає вогонь у очах.

Я не та вже — слабка й безпорадна,

Не одинока у темній ночі.

Моя віра — міцна і владна,

Від майбутнього маю ключі.

Мене інше кохання тримає,

Береже від зневіри і зла.

Воно крила мені розправляє,

Щоб я знову, як фенікс, зросла.

Я прощаю тобі твої кроки,

І себе я прощаю також —

За любов цю безмежну й глибоку,

Що не знає кордонів і меж.

Відпускаю весь біль і провину,

Світло правди над нами зійшло.

Ти назавжди лишаєшся сином,

Але я обираю тепло.

Рахую мідь — за кроком крок,

В долоні сиплеться зневіра.

Навколо — вир чужих думок,

Обставин дика, хижа звіра.

Матусі біль — моя печаль,

У кожній дрібці — присмак туги.

А зовні — холод, ніби сталь,

І дні ідуть по замкнутому кругу.

Та я здіймаю очі ввись,

Там, де пульсують вічні зорі.

Ти, серце, віри не зрікись

В часи безжальні та суворі.

Я чую музику небес,

Що крізь роки до мене лине.

Життя — це черга із чудес,

Що розквітуть в благу годину.

Я вірю в них! У золото прикмет,

У мій прорив, що визріє в роках!

Нехай не зараз — спалахом комет,

Всю цю пітьму і цей холодний страх.

Я знаю — прийде! Вибухне! Настане!

Мій власний ранок, світло без межі!

І крига ця безвиході розтане

Від полум’я безсмертної душі!

Я не зламаюсь. Чуєте? Не згасну!

Крізь терни й біль — до світла, до висот!

Я виборю ту долю, ясну-ясну,

Наперекір мільйонам всіх негод!

Це не тиха легенда і не опис чужого раю,

Не повчання з книжок, що припали пилом віків.

Це невидима річка, що в кожному серці грає,

Відбиваючи світло чи тіні кроків твоїх.

Вона входить у двері м’яко, мов лагідний вечір,

Принесе тобі те, що колись ти в долоні узяв.

Чи то теплеє слово, що впало комусь на плечі,

Чи то присмак полину від того, що промовчав.

Це закон резонансу: душа відгукнеться болем,

Якщо ти цей біль ненароком у світ упустив.

Або стане квітучим, ясним і безмежним полем,

Якщо ти любов’ю хоч клаптик землі окропив.

У часи, коли небо стає і важким, і імлистим,

Коли криза січе, і здається — навкруги пітьма,

Карма виплете шлях твій прозорим і чистим намистом,

Де випадкових подій чи зустрічей просто нема.

Це величний тріумф справедливості кожноі миті,

Надзвичайний баланс, що тримає на крилах світи.

Ми не в’язні обставин — ми духом і світлом налиті,

Щоб крізь терни і сум до своєї вершини дійти.

Тож не бійся — добро обернеться крилами,

Що піднімуть тебе над безоднею зневіри і зла.

Ти зустрінеш себе — осяйного, з силами новими,

Там, де карма любов’ю і вічністю розквіта!

Тримаю світ на стомлених плечах:

Робота, дім, турбот важка завіса…

І мамині хвороби у очах,

І дні, що пролітають, наче риса.

Здається, сили тануть, як сніги,

І втома до землі нещадно хилить.

Навколо — лише буднів береги,

І шторм життєвий ні на мить не стихне.

Та я іду на твій ласкавий клич,

Де гавань спокою мене чекає.

Ти поглядом торкнешся моїх віч —

І все лихе раптово відпускає.

Твої бездонні очі голубі —

То океан любові і надії.

Я розчиняю смуток свій в тобі,

У тій блакиті знову серце грію.

Там щира ніжність сяє з глибини,

Там сонце п’є мої солоні сльози.

В твоїх очах — немає більш війни,

Лише любов, що переможе грози.

Не бійся тих, хто в затінку мовчить,

Хто в глибині душі плекає тишу.

Не демони лякають в кожну мить,

А той голодний звір, що стіни кришить.

Він не з легенд, не з пекла, не з пітьми,

Не має рогу чи чужого зору.

Це почуття, що вкрали ми самі,

Йому не давши вийти на простори.

У кожного вони — на власний кшталт:

У когось — біль, у когось — давня втома.

Це думка, на яку наклали «зась»,

Що гіркотою осідає вдома.

Так, відкривати серце — то біда,

Воно вразливе, наче безборонне.

Та тільки в чисті й щирі ворота

Любов небесна входить благодатна.

Лише через любові чистий світ,

Що не боїться правди і прощення,

Ми розриваємо кайдани давніх бід

І пізнаємо раю одкровення.

Бо тільки там, де щирість і тепло,

Де кожна тінь у люблячих долонях,

Зникає все, що демоном було,

Й вмикає світло в серця підвіконнях.

Прощенням їх у ангелів смиренних

Перетвори — і спокій розцвіте.

В садах небесних, в сферах достеменних,

Ніщо лихе й голодне не росте.

Бо там, де Рай, — немає місця тіням,

Там тільки світло й щирість без межі.

Любов стає єдиним воскресінням

Для втомленої, справжньої душі.

Не зачиняй за ними двері в тьму,

Даруй їм милість, а не гнів безодні.

Бо найстрашніше в світі — не йому,

А нам, коли ці демони голодні.

Я справжня жінка, витончена пані,

У погляді — глибини океан.

В моїх очах — світанки у тумані

І нерозгаданий, божественний роман.

На мені образ — стильний та сучасний,

Де кожна лінія підкреслює єство.

Мій модний стрій — це вибір мій прекрасний,

Смаку та грації високе торжество!

Та за вбранням, що сяє і дивує,

Я бережу скарбницю золоту:

Там добре серце б’ється і пульсує,

Даруючи любов і теплоту.

Воно чутливе до чужого болю,

Вміє прощати, вірити й чекать.

Я маю сильну і незламну волю,

Та ладна цілий світ обнять.

Я маю дар — усю снагу душі

Вплести майстерно в мереживо рядків.

Талановита на кінчику пера,

Володарка думок і вільних слів!

І хай летять роки, мов завірюха,

Я маю міць, що не підвладна тьмі:

Моя це сила — у вмінні так любити,

Це мій тризуб і крила у житті!

Я поєднала ніжність і відвагу,

Шляхетний стиль і щирість без межі.

Я — вишуканість, варта шани й знаку,

Я — світло незгасиме у душі!

Я буду тебе кохати у розрізі дальніх галактик,

Де час завмирає, розсипаний в зоряний пил.

Там немає умов, обмежень чи стриманих тактик —

Тільки ти, мій Тарасе, джерело моїх віри і сил.

Я буду тобі дарувати щастя — безмежне й прозоре,

Щоб кожен твій подих відлунював світлом планет.

Ми вище земного, ми — вільне, космічнеє море,

Ми Всесвіту самий солодкий і чистий секрет.

Коли ти зі мною — вщухають навколо сузір’я,

Бо погляд твій гріє сильніше за тисячі сонць.

Я вірю тобі, як найвищому в світі повір’ю,

Ти — мій оберіг, мій герой і мій долі гонець.

Я ім’я твоє пронесу крізь тумани й безодні,

Вкарбую «Тарас» у пульсуючий ритм неосяжних світів.

Моє почуття — це вогонь, що палає сьогодні

Гучніше за тисячі слів, за мільйони віків.

І якщо розпадеться космос в найдрібніші уламки,

Я зберу його знову із подиху твого й тепла.

Бо ти — моя вічність. Мої найщасливіші ранки.

Найкраща людина, що в цілому світі є і була.

Образливо, коли тебе штовхають у розпач злих думок на самоті,

І крила янгола безжалісно зривають, надавши сенсу своєі правоті.

Душа вона така, коли благає розбите серце відновитись знов,

Багато чого вона ще не знає, якою болісною є любов.

Яка ж вона любов? - не знаю… я нею марю у ві сні.

І пелюстки троянд зриваю, поранившись руками об шипи.

А мріється блакитне небо , із розписом хмаринок вдалині,

Де жайворонка спів лунав би навстіж відкритому вікні.

І квіти, квіти … безліч квітів, без присмаку полину, а як мед і

І твоі ніжніі вуста, обійми, руки … , які дають надію , що за бред ?

Все знову, все з початку… а хочеться щасливо й до кінця .

Щоб не страждати, а кричали - Гірко ,

Тобі зі мною у вінця.

В страху і страшенній тривозі, прокинулась я у ві сні,

Лежавши в ту мить у облозі безсилля і смутку в труні.

Я голосно плакала й звала, отримавши біль і журбу,

Від того, що не сприймала становища дій новину.

А потім, темна кімната без вікон, дверей і жалю.

Я там із усердям ховаюсь від себе, людей і молю…

про швидше спасіння і храми, які постають у душі,

Де самі болючіші рани, загоює сила любові.

На площі осяяній світлом, стою усвідомлено я.

Де все так знайоме до болю і Тато мене зустріча.

Тут безліч людей одиноких чекають на милість свою.

Одні об‘ідаються болем, а інші тугою жалю.

А далі довга дорога, де всі один за одним ідуть.

Обабіч якої красоти з пейзажів кіношних пригод.

І небо рожевого сяйво з зірками у розсип перлин,

Та хмари із легкістю шовку, окутають іх до гостин.

Попереду бачу я скелі - круті і тернисті стоять.

І люди, всі ті що спереду, на них підіймаються вряд.

Одним це вдається спокійно здолати кручу життя,

А інші сповзають, з сумлінням здійнятися вгору щораз.

Тут Тато говорить до мене: «Щоб вгору піднятись мерщій,

Віддай все тепло і терпіння, любові, жалю до людей.

Енергію всю , що ти маєш - просто до неба неси,

І Бога, що сповідаєшся, до себе у душу впусти».

… Я вільна! Під призмою Світла, радію новому Життю!..

P.S. У всіх нас різніі долі і шлях ми долаємо свій.

Різнить лиш нас ступінь підходу до Бога, людей і тварин.

В одних сердечко, як кошіль - маленьке, де дзінчать копійки.

А в інших, бездонне море - наповнене скарбом грлибин.

І поки ще стало не пізно, замислись про благо своє.

Відкрий своє серце і душу, не просячи в долі взайми.

Лиш тоді, і море, і зорі… тобі обіцяють радіть.

Гармонію Божої ласки тобі гарантують дарить.