Посох Асклепія

За сніданком поговорити не вдалось. Аліса з Максимом виявилися настільки голодними, що їли мовчки, не перебиваючи апетит словами. Коли з їжею покінчили, а в чашках кави залишився лише темний слід осаду благородного напою, тоді лише Квітка порушив тишу трапези.

- А тепер дивись, люба. – хлопець серйозно глянув на Корснєву. – Повертаючись до нашої розмови, я хочу нагадати, що та сама «ЧіЕй Корпорейшн» займається розробкою можливостей вносити зміни до генома людини. І, так, мабуть, може це робити.

- Але, яке відношення наукова корпорація, яка прагне розвивати науку всього людства, що ставить суть життя людей в основу, може мати ненормального вченого? - Знизала плечима Аліса. Взявши чашку, дівчина з подивом подивилась усередину. Покликавши офіціанта, вона замовила ще каву. – Який сенс розробляти речовину чи вірус, здатний знищувати людей у масовій кількості?

- Справа не в цьому. – похитав головою Максим. - Розумієш, кожен учений, якби він був трохи великим, сприймається іншими людьми, як ненормальний. Згадай хоча б Ейнштейна, або Теслу? Їх у їхній час теж вважали куку! – Квітка покрутив пальцем біля скроні. - Особливо Ейнштейна. Згадай його зображення, яке постійно виринає то тут, то там.

- Це ж інше, вони генії, які випередили свій час. – здивовано скинула брови Корснєва. – Як вони стосуються лікаря, який спить і бачить, як знищити більшу частину людства?

- Ну, свого часу так, випередили. А тепер уяви. Цей самий Ейзенхорт, який повернувся назад і прожив щонайменше три-чотири сотні років після переміщення в часі? Як мінімум його багаж знань і життєвий досвід буде непорівнянний з ким би там не було на планеті! Розумієш? Досвід та знання однієї людини за півтисячоліття життя! Це ж божевільна кількість інформації, Алісо! Ейзенхорт міг випробувати все, до чого зміг додуматися за цей час. Чи, ти вважаєш, цей лікар сидів і плював у стелю добрих пару століть?

- Ну, гаразд. Але навіщо так підставлятися? - Дівчина зробила ковток з чашки, яку усміхнена офіціантка поставила на столик. - Сидів би собі десь у бункері і розробляв страшний план знищення людства!

- Ти явно передивилась блокбастерів, люба! – розреготався Квітка. Погладивши бороду, хлопець продовжив. – Нині складно сховатися. Скрізь камери, літаючі дрони, блогери врешті-решт і папараці! Якщо десь виявляється прихована лабораторія, чи секретний завод, рано чи пізно про це дізнаються! Розумієш?

- Не особливо ... - буркнула Аліса. Дівчина поки що не могла вловити, куди хилить Максим.

- Ох... дивись. Якщо не можна сховатися від усіх у прихованому заводі, лабораторії чи бункері, що потрібно робити?

- Не ховатись? - Невпевнено запитала Корснєва.

– Саме! Хто там казав, не пам'ятаю вже. Ну, щоб сховати щось, треба покласти на чільне місце. Так і тут! Ейзенхорт, припустимо! – Квітка підняв палець угору. – Припустимо, що він вирішив розробити специфічну дію на організм людини на рівні генів. Для цього потрібно багато працівників, лабораторії, гроші, зрештою! Що найпростіше? Ні, не будувати підземний бункер розміром із місто. Зовсім навпаки.

Організація компанії, яка усвідомлює, що вона займається розшифровкою геному людини для поліпшення його генної складової! Від такого весь світ вируватиме не один рік, розумієш? А разом з цим, сам Ейзенхорт, за підтримки лабораторій, досліджень та своїх накопичених знань досліджуватиме цей самий геном, щоб знайти вразливі місця та використовувати їх для досягнення своїх цілей.

І все чисто - у світі компанія працює на благо людства, а насправді всередині, у самому серці цих досліджень розростається гноїння. Те, що невидимо на перший погляд і приховано від усіх. Єдине, глава «ЧіЕй Корпорейшн» ну ніяк не підходить під твій опис… цього самого Ейзенхорта.

- Ну, невже ти думаєш, що людина, яка прожила близько п'яти століть, не може змінити свою зовнішність?! – пирхнула Аліса. - Я ось думаю, він не тільки змінив зовнішність, але й досі не знайшов Посох Асклепія.

– Це ясно. Зважаючи на записи Делакруа, зробити це дуже непросто. – кивнув Максим. - Ходімо, погуляємо?

- Ходімо. – погодилася дівчина.

Квітка махнув офіціантові і попросив рахунок. Розплатившись, вони вийшли з ресторану і попрямували проспектом Обсерватуар у напрямку Люксембурзького палацу.

- Що, якщо Ейзенхорт чекає на нас? - Думка прийшла Корснєвої настільки раптово, що дівчина зупинилася. – Ну, мене? Що, якщо цей божевільний сидить у своєму лігві і чекає, поки я зі своїми можливостями знайду Посох Асклепія і принесу йому? Як павук, знаєш, сидить у павутині і смикає за павутинки?

- Ти зовсім куку? - Здивувався Квітка. - Як він може знати, що ти тут? Я взагалі не впевнений, в курсі він про те, що ти опинилася в цій версії реальності. Якби Ейзенхорт знав про це, ми б зараз не розгулювали Парижем під ручку, як закохана парочка!

- Закохана парочка, скажеш теж… - тихо хихикнула Аліса. - Але, ти не знаєш його витримки! Цей псих здатний чекати на роки, десятиліття! А зараз, з огляду на те, скільки він прожив – я не здивуюся, якщо й століття. Він дуже небезпечний, Максе! Його не можна вбити просто так!

- Та пам'ятаю я! – відмахнувся хлопець. - Ти казала, що у нього підвищена регенеративна здатність клітин організму, як у Росомахи.

- Так! І якщо ми його зустрінемо…

- Я думаю, як тільки ми знайдемо Посох Асклепія, Ейзенхорт сам по нас прийде! – крекнув Квітка. – Я нутром відчуваю, що так і буде.

- Ти думаєш, ми з тобою знайдемо Посох? - Аліса глянула в очі своєму супутникові.

- Звісно! Ми ж з тобою дуже розумні! - ствердно кивнув Максим і відразу засміявся. - Ходімо, не кохай собі мозок, подруго! Дивись, як тихо та красиво!

Аліса посміхнулася і озирнулася. Вони йшли алеєю серед зеленіючих дерев. Навколо не було людей, тільки легкий вітерець ледве чутно шумів листям, наганяючи подихи свіжості.