Посох Асклепія

Майже рік Ексільї прожив у повному кошмарі та маразмі постарілої дружини. Коли хімік не спав, Віоланта нагнітала атмосферу своїми розмовами про безпорадність. І якщо спочатку ці розмови йшли про безпорадність самої жінки, то через кілька місяців вона стала звинувачувати в безпорадності самого Ексільї.

Коли ж італієць спав, забувшись від виснажливої роботи у своїй лабораторії, на зміну маразму дружини приходили кошмари. Вони змінювалися, доповнюючись і розширюючись, немов щоразу витягуючи з глибин підсвідомості Ексільї нові та нові деталі. Незмінним залишалося одне – кошмари ще сильніше вимотували його.

Однієї ночі, коли хімік спав, згорнувшись калачиком на дивані, йому наснився храм. Храм з численними колонами кольору слонової кістки, прикрашені рунічною символікою. Він походжав між колонами, з високо піднятою головою. Уві сні Ексільї явно знав це місце і добре розумів суть написаного на колонах.

Подолавши простору залу, він підійшов до стіни і знаючи розподіл прихованих механізмів, натиснув на кілька плит. Усередині стіни пролунав рух і частина плит пішла вглиб, відкривши прохід. Він спустився вниз по вирубаних у камені сходах і опинився в такому ж просторому залі. Тільки все тут здавалося іншим. Металеві клітини з бронзи, кілька масивних столів із мармуру та граніту.

Ексільї зітхнув, нарешті він може відпочити. Суть його досліджень завершена, він закінчив розробку смертельної отрути, яку розробляв уже довгі роки! Залишилося лише випробувати його на щурах. До речі, про щурів, де вони?

Раптовий писк і скрегіт змусив його обернутися. На ґрати однієї з клітин стала кидатися якась істота. Придивившись, Ексільї зрозумів, що це щур! Тільки щур розміром із великого лева! Вона з силою кидалася на клітку, пищала та шкрябала по лозинах. Жах пробіг по спині Ексільї, він позадкував.

Прикутий погляд продовжував стежити за спробами тварини звільнитися з клітки. А щур явно хотів звільнитися! Щоразу кидаючись на прути, він вже не просто дряпав їх, а рвав зубами. І Ексільї зрозумів. Що зовсім скоро щур звільниться, вирвавшись назовні! Йому явно не хотілось залишися він тут у цей момент. Писк гризуна-переростка став сильніше і в ньому ніби стали простежуватися якісь слова. Хімік запанікував і побіг до виходу. У цей момент два прути лопнули, і в'язень вирвався на волю. Ексільї біг, спотикаючись, до виходу. Але, під кінець, ноги Ексільї його підвели, і він упав. А щур накинувся на нього, кусаючи за плечі, руки.

Писк гризуна став відчайдушним і до свідомості Ексільї долинули жалібні та протяжні крики. Ніби щур був зовсім не щуром, а людиною з писклявим голосом. Жах підштовхував хіміка, він повз, намагаючись відбиватися від настирливого нападника, поки не впав.

Він схопився і стрибнув назад. Здивовано оглядаючись, Ексільї зрозумів, що він знаходиться у своєму будинку, на ньому нічний одяг, а поруч стоїть біла, наче полотно, покоївка. Жінка швидко-швидко щось говорила своїм писклявим голосом, наче щур у клітці.

- Що, Луїзо, що трапилося?! – із зайвою різкістю кинув італієць, дивлячись на покоївку.

- Синьйор Ексільї, синьйора Віоланта, вона... вона. - Луїза заломила руки, мало не зомлівши.

- Що, що з Віолантою, Луїзо?! - Італієць зробив крок вперед і грубо струснув покоївку. – Що знову наробила стара пані?

- Синьйора Віоланта, вона... вона... - насилу вимовляючи слова, заголосила покоївка. - Вона померла, синьйоре.

- Знову її вибрики, ось же стара дурепа! - Вилаявся Ексільї, потім до нього дійшов сенс сказаного Луїзою. – Що?! Віоланта мертва?

- Вона випустила дух десять хвилин тому, синьйоре, я відразу кинулася до вас! - ридала Луїза, закривши обличчя руками. - Це було так страшно, синьйоре, немов нею володів демон! Синьйора Віоланта так кричала, так кричала!

- Так, заспокойся, йди випий води, я сам з усім розберуся.

Хімік впевненим кроком попрямував до кімнати Віоланти, залишивши залякану і заплакану покоївку одну. Зляканий кошмаром, розлючений раптовою смертю і безпорадністю Луїзи, Ексільї гнівно відчинив двері кімнати своєї дружини і ввійшов. Те, що він побачив, остудило запал італійця. Навіть його міцні нерви похитнулися від побаченого.

Віоланта лежала на ліжку, розкинувши руки. Тіло, що вигнулося, наче жінку било електричним струмом, завмерло в неприродній позі. відкритий рот, витріщені очі з луснувшими капілярами, жах, що скував її обличчя. Пальці рук ніби хапалися за ліжко, намагаючись допомогти тілу, що вмирало у той момент. Уся ця картина жахнула стійкого до всіх видів смерті Ексільї.

Він стояв близько хвилини і дивився на померлу Віоланту. Вона, наче лялька демонічного лялькаря, виглядала настільки неприродно, наскільки це можливо. Спотворені риси обличчя, відкритий рот ніби кричали востаннє, але звук не йшов із померлого тіла. Італієць зітхнув і з переляком зробив крок назад. Хрипке дихання, яке він прийняв за зітхання мертвої, виявилося його власним.

Хімік підійшов до ліжка дружини і взяв її за руку. Тіло ще не задубіло, отже, Луїза не брехала, і Віоланта померла зовсім недавно. З деякими зусиллями Ексільї уклав тіло померлої рівно, постарався заплющити рот і очі. Вираз обличчя Віоланти залишився напруженим, але тепер не викликав панічного жаху. Видихнувши, італієць вийшов із цієї кімнати.

Похорон відбувся наступного дня. Значення у суспільстві та зв'язки сприяли якнайшвидшому похованню Віоланти Катотто, уродженої графині Фантагуцці у сімейному склепі Ексільї Катотто. Склеп розташовувався неподалік входу на комунальний цвинтар Чезени. Після похорону Ексільї залишив будинок на Луїзу і поїхав до Парижа. Італієць не міг більше перебувати у цьому місці.

Замовивши перевезення своєї лабораторії, він купив у столиці Франції невеликий будинок і осів у ньому практично не виходячи на вулицю. Думки про те, що потрібно рухатися далі, повністю заповнювали його голову. Ексільї тоді не хотілося нічого і нікого.