Посох Асклепія

Руйнівна сила йшла від Корснєвої на всі боки, буквально відкручуючи час всіх предметів, які потрапляли в радіус дії. Декілька колон уже розсипалися, залишивши замість себе тонкі уламки десь високо вгорі. Плити кришилися, перетворюючись на купи піску та пилу. Під ногами Аліси пролунав тріск.

- Твій шлях призначений мною…

Цей голос. Аліса згадала його! Точно такий же, об'ємний, що проникає з усіх боків прямо в мозок, лунав тоді, коли вони з Максимом йшли закинутою лабораторією Ейзенхорта, в Лондоні! Саме такий голос виник тоді з нізвідки.

- Наші сили безмежні!

- Роби, що треба.

Підлога храму тріщала, де-не-де земля почала обсипатися, провалюючись вниз. Ейзенхорт робив крок назад, ще й ще. Хімік не міг пояснити, що відбувається, але те, що походило від цієї жінки, йому не подобалося. Це лякало його сильніше, ніж усі кошмари. Сильніше, ніж смерть. Мов від самої Еліс не залишилося нічого, лише оболонка. А всередині вже було щось таке могутнє, що навіть не можна було уявити його справжньої сили.

- А знаєш, Елісе, залишайся тут сама! - Чарльз перехопив Посох Асклепія міцніше і різким рухом руки розрізав простір, відкривши розлом. Не встиг він зробити вдих, як розлом зхлопнувся, а на підлогу осів пил. – Що?

Здивований, Ейзенхорт знову відкрив розлом. І знову той зхлопнувся, перш ніж хімік зміг хоч щось зробити. Не розуміючи, що відбувається, і чому його здібності почали давати збій, Чарльз глянув в обличчя Корснєвої.

Воно не виражало жодних емоцій. Лише єдина деталь підтверджувала ще, що жінка досі є людиною, а не позаземною сутністю – по щоках Аліси котилися сльози. Повільно, крок за кроком, вона наближалася до Чарльза.

Тріск підлоги, що ламається, став гучнішим, вже окремі плити йшли під землю, падаючи вниз. Мов хтось робив великий підкоп під залом храму.

- Твоє бажання прискорити розвиток людства похвально, але хибно. – нарешті заговорила Аліса. Її голос звучав тихо, але проникав у кожну клітку. - Не можна переступити щабель розвитку, Чарльз. Люди повинні вчитися на своїх помилках, хай це буде й нелегко.

- Я ж це й роблю, Елісе! – вигукнув Ейзенхорт. – Я даю людям можливість вчитися, але оминати дрібні проблеми, кидаючи людство одразу у великі катаклізми! Чи це не найкращий прогрес?!

- Ти помиляєшся. – Корснєва похитала головою. - Це все одно, якби дитину двох років відправити на олімпіаду з бігу. Не маючи належної практики та підготовки, він програватиме вже з самого спочатку. Не можна позбавляти людей можливості вчитися.

- Це надто довго! - Прорипів Чарльз. – І в такому разі є шанс, що люди занапащають самі себе. Подивися, вже, за твоїми словами, на Землі понад сім мільярдів особин! Незабаром не залишиться місця, де можна буде розмістити цих людей! А я хочу лише залишити найкращих! Розумієш, Елісе? Таких, як я, чи ти. Тих людей, можливості яких перевершують інших. Це дозволить розвинути науку і саму цивілізацію загалом набагато швидше та краще!

- Не можна втручатися, Чарльз, ти надто загрався. – слова Корснєвої міцнішали й товщали, наче обростаючи бронею. – Ти не Бог, щоб чинити долі людей!

- Я бачив схід і захід сонця не однієї цивілізації, Елісе! - Закричав Ейзенхорт. – Я знаю, що відбувається після розквіту нації! Крах. Розвал, бруд, порок, хаос, назви, як хочеш. І я знаю, як сильно це відкидає людство назад у розвитку. Я хочу лише проминути цей період.

- Він хоче правити...

- Стати деміургом, уславитися пророком.

- Ти маєш зупинити його.

Аліса зупинилася. Голосів стало кілька. Так само, як і тоді, в лабораторії. Вони пульсували, перекочуючись, наче хвилі всередині голови. Дівчина звела важкий погляд на фігуру хіміка.

- Ти брешеш мені, Чарльз. І собі теж. Ти хочеш керувати людьми. Наказувати тим, хто виживе. Я бачила. Ти збереш конференцію та оголосиш про свій штам. Це транслюватимуть по всьому світу. І потім, коли виживе жменька людей, вони боятимуться тебе. І саме цього ти хочеш, стати на чолі тих, хто залишиться.

- Ні, ти помиляєшся, я хочу лише одного… - запротестував Ейзенхорт, але тут же осікся.

– Зараз, можливо, не хочеш. – кивнула Аліса. – Але захочеш. До цього моменту ще понад півтора століття. І майбутнє після твого вірусу буде руйнівним для нашої цивілізації. Катастрофічно руйнівним.

- Елісе, це ж ознака! - Ейзенхорт зрозумів, що хоче сказати йому Корснєва. – Я знаю, що робити, а ти – що буде через ці дії. Ми маємо бути разом, Елісе! Ти будеш спрямовувати мої кроки у розвитку штаму та його поширення. Разом ми зможемо мінімізувати руйнацію світу!

- Ні, не можна мінімізувати те, що ти наробиш. – пирхнула Аліса. – Та й іти з тобою на одному боці дороги я не стала б, не те, щоб стати союзниками.

- Тупа дівка! - роздратовано виплюнув Чарльз. – Тоді тобі треба здохнути! Вирушай у своє пекло, чи куди там ти потрапиш?

Оскалившись, хімік кинувся на Корснєву і з силою вдарив її набалдашником палиці. Зброя просвистіла у повітрі – Аліси там не було. Не встиг Ейзенхорт нічого зрозуміти, як отримав удар у спину. Удар виявився настільки сильним, що Чарльза відкинуло убік.

Він встиг лише встати на ноги, коли Аліса вже била його в живіт. Від раптового удару у Чарльза перехопило подих, а Корснєва продовжувала завдавати ударів руками та ногами. Сила ударів була невелика, але пульсація, що походила від дівчини, стала практично відчутною. Але ні Аліса, ні Чарльз не помітили, що великі шматки підлоги храму Ісіди стали провалюватися вниз. Нарешті, коли Ейзенхорт вивернувся і відкинув Корснєву від себе, підлога під ним провалилася і хімік полетів у прірву.

- Будь ти проклята, Еліс Корц! - від безсилля прокричав Чарльз, зникши в темряві.

Аліса не встигла злякатися і зрозуміти, що трапилося, коли земля під нею затремтіла і розколовшись на шматки, ухнула вниз. Гучний крик і політ вниз - останнє, що запам'ятала Корснєва, падаючи в непроглядну темряву. Жах заповнив всю її істоту, стиснувши серце лещатами. Вона падала дуже довго, і розуміння того, що удар при приземленні буде останнім у її житті, злякало Алісу більше за саму смерть. Дівчина знепритомніла.